Наскрізний пафос життєствердження в новелі Григорія Косинки «В житах»
Тривожним, важким і повним нерозв’язаних протиріч — саме таким постає перед нами час революційних та пореволюційних подій в Україні XX століття із творів визначних майстрів слова, діяльність яких припала на 20-30 роки. Новели Г. Косинки про ту бурхливу добу посідають одне з чільних місць серед правдивих історій про людину й час, написаних безпосередніми свідками, учасниками тих подій.
Та попри жахливість, нелюдське обличчя часу митці намагалися відповідно зі своїм світоглядом віднаходити в ньому й позитивні, або, сказати б, просякнуті пафосом гуманізму та життєствердження риси, і їм це вдавалося.
Косинчина заслуга в цьому напрямі неабияка. Адже ціла низка його творів — це гімн життю, що проростає на обпаленому війною полі наперекір нищівній силі тваринного в людині, це утвердження думки, що навіть, здавалося б, украй понівечена людська душа може й повинна повернутися у свій нормальний стан. А цей стан характеризується наповненістю серця людини радістю, людяністю, любов’ю і закоханістю в життя.
Мабуть, найглибшого розкриття у творчій спадщині Григорія Косинки порушена проблематика знайшла у невеличкій новелі «В житах».
Заувага про те, що новела досить коротенька за обсягом має досить суттєве значення, оскільки саме ця риса є найхарактернішою в письмі Г. Косинки: він умів декількома фразами, нюансом світлотіней, образом або символом передати найширшу гаму почуттів, думок, ідей. Недарма ж класик української новелістики Василь Стефаник називав Григорія своїм онуком.
Фабула новели незвичайно простенька: герой, який дезертирував із царської армії, вимушений переховуватися в житах, аби не бути розстріляним. Під час перебування у сховку з ним відбуваються дві історії: він спостерігає за багатієм та зустрічається зі своєю колишньою коханою Уляною — це, власне, і все, про що розповів нам Косинка в новелі. А далі розпочинається розповідь Корнія — героя новели, яка, власне, не є розповіддю, а це, радше, череда спогадів, асоціативний ряд, вибудований ним на основі протиставлення мирного й повстанського життя, це глибоке почуття ненависті до багатія й так само глибока закоханість у дівчину. І все це постійно переплітається з образом жита.
Звичайнісінький злак у канві новели набуває яскраво символічного звучання. Житнє поле — єдиний свідок поневірянь героя, єдиний друг і захисник його — перетворюється у спогадах, свідомості героя у своєрідного повіреного у всі земні таїни, навіть більше: житнє поле стає самим життям. Життям, яке байдуже, а, може, й з біллю сприймає смерть своїх дітей, і так само спокійно дивиться на їхні радощі. Так, наприклад, поряд з тінню розстріляного Корнієвого товариша, що ніби проходить житами перед очима героя, з’являється й повна сил і краси Уляна. І вона не лише не тінь, а плоть і кров, вона самі соки землі, саме жито-життя, які здатні пробудити, повернути до сприйняття земних радостей і мертвих, і живих. А саме на пограниччі між цими двома станами перебуває Корній, адже для себе він живий, а для інших — мертвий, та й ледь не тваринне існування його до зустрічі з Уляною скоріше нагадувало смерть, аніж повноцінне життя. Але почуття любові до Уляни врешті перемагає страх за життя. Корній забуває про небезпеку, що йому загрожує, і піднімається з землі назустріч любові, навперейми справжньому життю. І хоч не довгим було щастя Корнія й Уляни, та все ж у героєвому серці назавжди залишився дух жита й непереможне прагнення жити.
Жито, жити, любити…— це весь Косинка, це його поезія. Читаючи його твори, часто просто-напросто забуваєш, що це проза, а не поезія. Такі ці новели насичені образами, мелодією, почуттям. То ж і пишучи про них, несподівано й сам спостерігаєш за собою бажання писати ледь не віршем, помічаєш, що Косинчині образи, художні засоби, ідеї знаходять відгук у тобі. Та не просто відгукуються, а спонукають тебе до співтворчості, пробуджують думку, почуття й наснажують на життя, наповнене сенсом і гідністю.
Н. І. Счастливцева