Він справжній син Бобренчихи. Маруся, вражена звісткою про залицяння Гриця до Галі Вишняківни, ходила, наче хвора.
Спинити Гриця не зробила й спроби, ходжу, хитаюсь, як після хвороби. І хоч би злість яка чи ворожнеча, — нема нічого. Пустка. Порожнеча.
Вона все намагалася зрозуміти: чому? Але не було відповіді. І, забувши про порядність, насміхалася над нею Галя, і сміх той стримів у спині Марусі, як ніж. Ніколи не заплакала при людях ображена до самого серця Чураївна. Але боліло серце, так боліло, що не було бажання жити:
А люди судять, їм аби причину. Дарма що лихо, що такі часи. І шла крізь очі, мов крізь колющину, Обдерта до кривавої роси.
Але не хочеться згадувати лише гіркі дні. Були ж колись щасливі:
Любилися ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить. У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить.
Як вони з Ірицем колись мріяли про майбутнє! І все Гриць, було, промовляє: «Затям, любов любов'ю, а життя життям». Чого він боявся, адже ніколи не був боягузом у бою, а тут не може обрати, та ще й виправдовується:
Не так ті кулі козаку страшні, як це щоденне пекло метушні.
А Ірицева мати не відступалась від свого. Кожного дня жалілася на неіснуючі злидні, говорила, що треба брати дівчину заможну, а любов до Марусі лише хвороба і треба видужувати. До того ж, Маруся надто розумна:
Таких дівок на світі не буває, хіба ж для цього дівці голова?
І під впливом материних речей Гриць обирає… Галю.
Нестерпний біль пекучого прозріння! Яка мене обплутала мана? Чи він мені, чи я йому — нерівня. Нерівня душ — це гірше, ніж майна!
Але виявилося, то нелегко — вдавати, що кохаєш. І одного разу він знову прийшов до Марусі. Прийшов, щоб полегшити свою душу, не думаючи, як воно було їй. Адже він кинув н на неславу людську, саму зі своїм болем. Та ще ж їй і дорікає:
Тобі дано і вірити й кохати. А що мені? Які такі куші?! Нелегко, кажуть, жити на дві хати. А ще нелегше — жить на дві душі!
Гриць знаходить виправдання для себе, благаючи її простити, а матір — благословити їхній шлюб. Та Маруся знає ціну тим клятвам:
— Іди до неї. Будеш між панами. А я за тебе, Грицю, не піду. Це ж цілий вік стоятиме між нами. А з чого, Грицю, пісню я складу?
Почуття людської гідності ніхто в ній не знищить — ні Гриць, ні Галя, ні поговір людський. Та й не помсту вона готувала для нього, бо не зреклася кохання, навіть намагаючись зректися свого життя:
Не помста це була, не божевілля. Людина спроста ближнього не вб'є. Я не труїла. Те прокляте зілля він випив сам. Воно було моє.
З розпачу зібрала Маруся зілля, про яке знала від бабусі. Зібрала для себе, бо несила було жити. Тепер, коли Гриць випадково випив її отруту, вона ще більше прагне смерті, як жаданого спочинку:
Хоч там уже дихну на повні груди, побачу зблизька Господа хоч раз. Так буде краще. Важко було, люди, і вам зі мною, і мені між вас.
І от останній ранок.
А, може, я і справді вже причинна?
Помер мій Гриць з відкритими очима.
То ж він мене і мертвий виглядав.
І, одстраждавши, знов, мабуть, страждав.
Бо він же тут лишив мене одну,
Я йду. Я скоро. Я наздожену.
Мати принесла для неї новий одяг, чоботи, намисто. Либонь, вона сподівалася бачити дочку гарною, щасливою, та не судилося. І Маруся перебирає ще бабусине намисто, одягає білу сорочку:
Аякже, смерть усе—таки це празник, який буває тільки раз в житті.
Розділ IV Гінець до гетьмана
Палає Україна. Скрізь точаться бої:
У Києві — пекло. У Хвастові — чорно. Кипить і клекоче усе за Дніпром.
Степами, лісами, де через долини, по дорозі, а де й навпростець «гінець доганяє світання». Посланець Полтавського полку боїться, що не встигне, але він сповнений надії на справедливість. Його путь лежит до Білої Церкви, де знаходиться Богдан Хмельницький.
Над Білою Церквою смуга багряна, і змилені коні аж лука стають. Усі до Богдана і всі од Богдана — із тьми виростають і в тьмі розтають.
І ось він дістався до гетьмана:
…Гетьман підняв безсонням обпалені очі. Гетьман сидів за похідним столом у шатрі. Троє старшин — у рубцях, у кривавому клоччі — прямо із бою — говорили про бій на Дніпрі… Тут, може, ідеться про долю країни! — а я про чиєсь там одненьке життя!
До нього і звернувся Іван Іскра, це саме він — посланець від Полтавського полку. Сповістивши про те, що полку дорозі, Іван розповів сумну історію Марусі Чурай і попросив заступитися. І великий Богдан по—людськи зрозумів усе і розсудив. Може, згадав славного Гордія Чурая, може, пісні Марусі, які співала вся Україна.
Чи думав про Марусині пісні,
такі по Україні голосні,
що й сам не раз в поході їх співав,
і дивував, безмірно дивував, —
що от скажи, яка дана їй сила,
щоб так співати, на такі слова!..
…Чи думав про ту голову відтяту,
поставлену в Полтаві у ті дні.
Чи про дівча, що закричало: «Тату!»—
і перейшов той стогін у пісні.
Отже:
Богдан подав наказ гетьманський свій — уже печаттю скріплений сувій.
Що в ньому? Чи встигне Іван до Полтави вчасно?
Розділ V Страта
На світанку Маруся вже готова до страти. Душа майже спокійна. Очима вбирає дівчина такі буденні картини, що іншим разом нічим би й не спинили уваги. Невже відспівала?
Душа у безвісті полине, очима зорі проведуть. Чи хоч пучечок той калини мені на груди покладуть? —
ось чим переймається Маруся — питанням дівочої честі, бо це важливо як не для неї, так для матері. Як їй боляче зараз! Як витримає мати цей страшний тягар — смерть своєї дитини?!
А в степу серед ковилів уже готова шибениця. І по дорозі вже потяглися туди люди:
Що їх веде — і доброго, і злого? Де є та грань — хто люди, хто юрма?
Що воно діється з людьми! Он якась молодичка ще й дитя з собою узяла. Усі чекають. Чого? Видовища? Зазирає до кожного у вічі Лесько Черкес, нагадуючи про давній звичай. Якщо хтось добровільно згоджувавсь вийти заміж за приреченого до страти, то його милували. Але Черкесові відмовляють: «То ти ж не дівка, тут же навпаки».
Юрма безжальна, у неї нема душі. І пропускають наперед Бобренчиху, бо вона, бач, «заслужила». І ось у натовпі прошелестіло: «Ведуть!»
Якась вона не схожа на убивць. Злочинниця — а так би зняв би шапку. На смерть іде, — а так би й поклонивсь.
Маруся йшла, гарна та горда, якою її знали завжди. Ніколи ніхто з цієї юрми не побачить ні сльози, ні страждання на її обличчі. Бо вона — Чураїв-на. Так колись гордо прийняв смерть її батько, так чинили її великі предки — не схилялися. Чи зрозуміє це натовп? А навіщо? Вони чужі. Може, саме такої гордості не прощали їй, бо не кожному під силу жити з високо піднятою головою, незважаючи на пересуди обмежених, забобонних людей. Вони — юрма. А справжній народ — це такі, як вона, як Іскра, Черкес, Шибилист, як Чурай і Хмельницький. Від них і надійшов порятунок. Іван устиг вчасно. Гетьманський наказ скасував вирок суду, бо «смерть повсюди, а життя одне»:
В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже звідусіль.
То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя?
Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.
Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот, її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб Середземних марнот. Тим паче зараз, при такій війні… Про наші битви — на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!
Та покарання й так було досить: дівчина вже пережила свою смерть. І коли оголосили, що вона вільна, Маруся мовби скам'яніла. Стояла і не рухалась. Аж коли привезли її матір, отямилася: хоч матері радість.
Розділ VI Проща
Але не витримала мати випробувань і незабаром пішла з життя:
Недовго мати щось тоді і прожевріла, щось після того тижнів півтора. Кленочками червоними й рожевими її на той світ осінь провела.
Маруся залишилася сама. Що тримає її тут, серед людей, що не знали любові й прощення? Та й сама вона відчуває пустку в душі, провину свою за тс, що сталося. Через те й вирушила до Києва на прощу.