Ліна Костенко - Маруся Чурай (сторінка 13)

І знову ти лишилась на поталу,

і знову панство суне на Полтаву.

 

Щоб знов тебе поставити навколішки,

щоб ти була рабою, як колись.

Он знову люди з хуторів навколишніх

в твою фортецю степом потяглись.

 

Іде, біжить — усе, що є живого.

Жене корів, кульгає до узбіч.

О давнє місто, звикле до облоги,

яка тривожна буде в тебе ніч!

 

...Козацька чата дивиться на шлях,—

по самий обрій порожньо в полях.

 

Тепер пани хай пройдуть хоч облавою,

то вже стоять покинуті двори —

людські осади за Полтавою,

поодинокі хутори.

 

Пустеля, степ...

ворон голодні гвалти...

Нема кому із ким заговорить

Лише димок із Дідової Балки

курить собі у небо та й курить...

 

Там дід живе, той самий дід Галерник,

немрущий дід, самітник і химерник,

що, років двадцять бувши у неволі,

уже ж коли вернувся, а й тепер,

що не різьбить,— у нього мимоволі

подібне до манесеньких галер.

Ложки, ковганки, різні голянички,

миски косарські з вухами, сільнички.

А вже таку різьбовану і ловку

ніхто, як він, не зробить салотовку.

 

То винесе в Полтаву, то по селах

(як не замети, звісно, й не дощі).

Отож в турецьких дідових галерах

Полтава і затовкує борщі.

 

Ніде й душі уже на виднокрузі,

і тільки з Балки Дідової — дим.

Це ж, певно, він у тій своїй ярузі

на цілий степ залишився один.

 

— Гей, діду, діду, од дороги близько!

Гей, діду, діду, як ви там, живі?

 

— Та й те сказать,— хіба це вперше військо

у мене пройде тут по голові?

 

Присунув пень,— це в нього за ослоник.

Та й сів стругати з липи ополоник.

 

У хаті тепло. Пахне деревиною.

Коріння повно, всякої різьби.

Під сволоком, між маком а калиною,

шматки сухої липи і верби.

 

Сказав Іван: — Казали добрі люде,

це ж місяць грудень, літо ще коли.

Тут пройде військо, хтозна, як там буде.

В Полтаві ви б цей час перебули.

 

— Не хочу людям завдавать мороки,

сидіти сидьма на чужій печі.

У мене хата тут своя, нівроку,

свій домовик, свої он рогачі.

 

Котору зиму я вже перечовгав.

І домовик зі мною домував.

Оце сидів на припічку учора, —

сміявся, плакав, руку подавав.

 

Якби я міг вам бути у пригоді,

а то ж про щаблю думати вже годі.

 

А був колись такий великовоїн! —

од трьох шабель ще й досі не загоєн.

 

Та й знов узявсь стругати свою ложку.

— Отак собі і тупаю потрошку.

У бога смерті не благаю.

Нічого, прийде і сама.

Я ополоники стругаю,

а людям їсти що нема.

 

...Помовчали. Душа шукала слова.

Воно трудне, не виважиш на хунт.

Кінчався день. Потріскували дрова.

В печі горіло, наче Трапезунд.

Мигтіли різні в полум’ї химери,

різець блищав у діда у руці.

Пливли по хаті крихітні галери —

ковганки, салотовки, поставці...

 

— Ну, хто про що, а я про Наливайка.

Вона співає чи уже мовчить?

 

— То вже не співи. То підбита чайка

отак, упавши, на степу ячить.

 

В ній наче щось навіки проминуло.

Прийшла із прощі дивна і гірка.

Так від людей Марусю відвернуло,

що вже нікого й в хату не пуска.

 

Усе одна. Нічого їй не треба.

Все їй чуже. Здоров’я теж нема.

Та проща, ті ночівлі проти неба…

оті нестатки вічні... та тюрма...

 

Не дай бог, може, в неї і сухоти.

Я все боюся — рине горлом кров.

А не приймає жодної турботи,

а в хаті ж так — ні хліба, ані дров.

 

Порадьте, діду, ви ж їй наче батько.

Невже ж вона й загине так сама?!

 

— В такій біді ніхто вже не порадько.

Немає ради. Ради тут нема.

 

Чого рвеш комір? Тут хіба задуха?

Е, ні, стривай, нічого це не дасть.

В житті найперше — це притомність духа,

тоді і вихід знайдеться з нещасть.

 

Душа у тебе має бути крицею.

Так плакати не гідно козака.

Твій батько був; Іване, Остряницею,—

наступний гетьман після Павлюка.

 

Ти ж син його! Душі не занехаєш.

Не маєш права, ти ж таки не Гриць.

Ось пройде час, когось і покохаєш.

Преславен рід полтавських Остряниць!

 

— Та, може, й буде Гандзя або Настя.

Та, може, й сином закріплю свій рід.

А юж не буде в світі мені щастя,

поки живу я, поки й сонця світ.

 

Ми з нею рідні. Ми одного кореня.

Мабуть, один лелека нас приніс.

Батьки у нас безстрашні й невпокорені

і матері посивілі од сліз.

 

Минув той час, ті грози відгучали.

Нові громи схрестились на мечах.

Ми з нею — діти однії печалі.

Себе читаю у її очах.

 

Минають ночі думами, півснами...

І я минаю... і минають дні...

Вона мовчить і думає піснями.

І не минають лиш її пісні.

 

...Кінчався день. Сумна і тонкоброва

дивилася Марія з божника.

Вогонь горів, потріскували дрова,

шовкова стружка бігла з держака.

Кіт спину вигнув у тигрясту смужку,

помуркотів та й знов заліг у стружку.

І хаті знов не вистачило ока:

хтось десь промчав, а балка заглибока.

І тільки сніг посипався з гілляки.

— Агов, Іване, он уже поляки!

 

— От ми тут трохи і притрем їм роги.

А ви тут живете біля дороги,—

сказав Іван, підвівся із ослоника.

 

А дід собі стругає ополоника.

— Нікуди я, Іване, не поїду.

А там і Ворскла скресне в берегах.

Та й тим ляхам який пожиток з діда?

Живу тут, як закопаний в снігах.

 

— Дивіться, діду. То ж такі ватаги.

Ніде ж нікого, важите життям.

— З життям то так, то гра навпереваги.

Сюди-туди, не стямишся, — вже й там.

 

— Що ж, вибачайте.

— За що вибачати?

Мені що турок, що литвин, що лях.

 

...Над самим краєм пролетіла чата,

і кінь із балки вимчався на шлях.

 

Вже в небі й місяць вистромить рогульку,

і на порозі намерзає лід.

А дід запалить корінькову люльку

і довго ще дивитиметься вслід.

І довго-довго буде наслухати

оту раптову тишу хуторів.

Жар вигребе із печі, щоб до хати

на цей димок чужий хто не забрів.

 

Залив той жар. І виніс головешки.

А ти в кутку постоїш, кочерго.

Та так ото повештався, повештався,

то так воно ще й наче не того...

 

ОБЛОГА ПОЛТАВИ

Розділ VIII

Степи і ніч. І хвища над степами.

Полтавський шлях сніги перемели,

Вороже військо ломиться у брами.

Глухі ворота. І мовчать вали.

Стоїть обоз по груди у заметах.

Вже встигли сани льодом обрости.

Терпи, Полтаво. Помолись за мертвих,—

передні коні в’їхали в хрести!

 

Полтава спить. А панство — чи не в гості.

Сахнувся кінь. То ями, то горбки.

Хрести, хрести...

І торохтять, мов кості,

на тих хрестах промерзлі рушники.

Січе хуртеча, гостра, ніби шклиста.

Піввійська вже не встоїть на ногах.

Стара тополя, чорна та безлиста,

ворон гойда на цвинтарі в снігах.

 

Пани кленуть у лютому безсиллі.

Це ж до Полтави ледве дотягли!

Прослалось військо на чотири милі,—

хоч головою бийся об вали.

 

На цій землі було вже їм бувальців,

тут бог не сіяв з неба їм крупу.

Простягнеш руку — і не видно пальців,

так хуртовина крутить у степу.

 

Шугає вітер, сатаніє хвища.

Ще спробуй тут багаття розвести.

Аж де той ліс!

Хоч спалюй топорища

або рубай на цвинтарі хрести.

 

Але ж не можна людність дратувати.

Тут треба увійти без перешкод.

Тут треба мирно.

Все перетривати.

Схизматики — розпечений народ.

 

Як не кричи, як браму не виламуй,—

угода є, то впустять. Та коли?

...Вали високі. Що там за валами?

Глухі ворота. І мовчать вали.

 

А вранці, тільки почало світати,

де не було, здається, ні душі,—

а вже стоять наведені гармати,

і при лафетах — мирні гармаші.

Ніхто з панами не заводить бійки

і навіть слів дошкульних не вжива.

Хто курить дерев’яні носогрійки,

хто порох в гаківниці набива.

 

Сторожа, та стоїть собі на чатах.

Та все їх більш над валом вирина,—

у чорних свитах, у шапках кучматих,

в кобеняках з овечого сукна.

Ніхто нічим нікому не вгрожає,

ні в кого шабля не блищить в руці.

Лиш на валах козацтво походжає

і за щитами залягли стрільці.

 

А вже шляхетство інеєм взялося,

і вже охрипло панство від проклять.

Кричіть, бряжчать,

ворота вщент розносять.

Але ж ворота ковані. Стоять.

 

Якусь годину все це потривало.

То їхній головний пояснень зажадав.

А це від Пушкаря козак з міського валу

такий універсал на списі їм подав:

 

«Панове! Ви і ми—це рівні два народи.

В боях рішили спір, і вільні ми тепер.

Ви, значить, принесли до нас свої клейноди.

Свого орла також. А нащо нам орел?

 

Наш полк стоїть у полковому місті.

Це значить — стоїмо ми на своїй землі.

А ви тут хто такі? Стояли б десь на Віслі.

У нас тут гетьманат, у вас там королі.

 

Були б і ви, і ми таким би чином дома.

Було б і вам, і нам кращіше так обом.

Угода? Це ж яка? Вона нам невідома.

Про що й звіщаєм вас з печаттю і гербом.

 

Між іншим, ви такі пощипані війною

і маєте харчів так мало про запас,

що коли раптом тут піднімете ви зброю,

то місце цих подій не свідчить проти нас».

 

...Минають миті, довші від століть.

Дозорці ходять, наче на прогульку.

Полтавський полк як вкопаний стоїть.

Пушкар мовчить.

І тільки палить люльку.

 

— Якщо ми здійсним ці статті угоди,—

дозорці гомоніли на валу,—

то й цей останній острівок свободи —

Полтавщина — потрапить в кабалу!

 

То це ми стільки вибули війни,

щоб знов сюди вернулися вони?

Щоб у Полтаві, полковому місті,

стояло шляхти на кутку по двісті?!

 

Вже й так життя, як льох без душника.

Нема коли і жінку пожаліти.

Так мало нам свойого Вишняка,

потрібні нам ще їхні живоїди!

 

Впустить в Полтаву військо його мосці?

Е, ні, даруйте, тут нема дурних.

Якщо їм зараз в руки не дамося,

то згодом звідси й вдаримо на них.

 

Вже дехто й занудився при дозвіллю:

— Якби хоч стрельнуть,

хоч пшоном, хоч сіллю.

 

Отаман Гук, що так гукає ловко,

уже їм з валу гне сухого вовка.

 

Лише Горбань хапає дрижаки.

Кричить: — Угода! Нарушать не смійте! —

Він думає,— як впустять їх таки,

то перш за все вони повісять війта.

 

Вишняк, той крутить, преповажний пан,

такий, що всіх панів перепанує.

Учора, кажуть, приміряв жупан.

Іти послом до шляхти пропонує.

 

Але ж полковник не веде і вухом.

Невже ж так і не виступим на прю?

Лесько сказав:

— Як бухнем одним бухом!—

Пушкар сказав: — Я вам поговорю!

 

Тут головне — спокійно і без крові.

А там почнуться ночі сильвестрóві.

А там Хрещення, Знайдення Глави...

Це перемир’я, хлопці, до трави.

 

...Іван стояв, дивився на валу.

Все перед ним було як на долоні.

Здіймало військо сніжну кушпелу.

От коней шкода. Дуже добрі коні.

 

Це ж де не йшли, забрали під сідло.

Така зима, морози іорданські.

Ич, скільки панства з ними прибуло!

Один приїхав у кареті гданській.

 

І німці є. Теж лицарі тевтонські.

Усе кричить, нуртується, гуде.

Звалити хочуть стіни єрихонські.

Нічого. Вал міцненький. Не впаде.

 

От тільки балка од дороги близько.

Гей, діду, діду, ви ще там живі?

Та й те сказать,—

хіба це вперше військо

у нього там пройшло по голові?

 

Пливуть над степом хмари волохаті.

Живе там якось, як уже не є.

Один-один.

І домовик у хаті

сміється, плаче й руку подає...

 

А десь окремо, як болюча згадка,

стоїть за зиму нахолола хатка.

Над Ворсклою, під тими яворами,

де вже ніхто не світить вечорами.

І тільки вогник блимає вгорі.

Там, певно, бог живе в монастирі.

 

І вже забута богом і людьми

живе Маруся в захистку зими.

У снігових завоях завірюхи,

де вже од хати тільки острішок,

калиною годує омелюхів,

отих жовтеньких стомлених пташок.

 

Лиш час від часу прогучать копита.

А там до хати й стежка не пробита.

Біліє сніг в лелечому гнізді,

і льоду вже намерзло півбадді.

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.docx)Lina_kostenko_marusya_churay.docx158 Кб11500
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.fb2)Lina_kostenko_marusya_churay.fb2308 Кб4295

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: