Ліна Костенко - Маруся Чурай (сторінка 4)

 

Прощайте, хлопці. Бийтесь до ладу.

А я вже вам і пісні не складу.

 

* * *

 

...І друга ніч. Не спалося ні миті.

А спокій дивний! — наче я вже там.

І спогади, сльозами не омиті,

приходили прощатися з життям.

 

Чомусь згадались ночі на Купала...

Зірками ніч висока накрапала.

Бездонне небо і безмежний світ,

а нам всього по вісімнадцять літ.

 

Такі несмілі, ще тремтять вуста.

Отак до ранку — ніч і висота.

 

А ще згадалось — колесо вогненне

з гори в долину котиться проз мене.

Обкручене соломою, летить

 палахтить на вітрі, палахтить!

І, розгубивши іскри увсібіч,

обвуглене, заточується в ніч...

 

А вже дівчата в плахтах, у намисті,

вінки пускають за водою вниз.

А вже гадають, хто кому до мислі,

а хлопці зносять до багаття хмиз.

 

Пливуть вінки, і мій пливе, не тоне.

А серце ще таке безоборонне,

таким співаю срібним голоском!..

Чорти знімають зорі рогачами...

Вінок пливе, зникає за ночами...

Чи десь його прибило між корчами,

чи десь лежить, примулений піском?..

 

А потім —як зламалося весло.

І підхопило душу, й понесло,

і закрутило у такому вирі!..

Було б тоді й спинитися літам.

Душа летить в дитинство, як у вирій,

бо їй на світі тепло тільки там.

 

...Було, під вечір лущимо квасолю,

а Гриць іде городами до нас.

Вечірнє небо світиться красою,

і соняхи гудуть, як тулумбас.

 

Вже тиха осінь ходить берегами,

на вербах трусить листячко руде.

А Гриць бадилля тягне за ногами,

іде, маленький, дибає, іде...

 

Таке було гарнесеньке хлоп’ятко.

Цікаве. А ласкаве, як телятко.

Хороший хлопчик, трохи шалиган,

усе збивав шоломи шелюгам.

Усе, було, ми разом, все ми разом —

пірнаєм в річку і по кручах лазим.

 

Шукаєм глоду, пасемо корову,

у гилки граєм, в цурного квача.

Або за зиму довгу, вечорову,

начешем з коней шерсті для м’яча.

 

А ще ми з Грицем внадилися змалку

у дідову Галерникову балку.

Він там живе в степу за вітряками,

один-один, одвик і говорить.

Лише димок із довжика роками

курить собі у небо та й курить.

 

У нього там і зарості ожини,

і таємнича ниточка стежини,

і вулики, і в жолобі водичка,

і вплетений у верби живопліт,

і хата, як старенька рукавичка —

в ній кіт живе, цвіркун живе і дід.

 

А сам він дід старезний, полотняний.

А в нього сива борода, як дим.

Розказує про Кафу, полонянок,

про те, в які походи він ходив.

 

І каже нам, що ми його онуки,

не дав бог рідних — не було коли.

Галерницькі рубцями биті руки

вистругують нам човники з кори...

 

А то — щедруєм. Низочкою ходим,

тонкими голосочками виводим:

«Ой на річці на Йордані

Там пречиста ризи прала...»

 

На Ворсклі хрест вирубують опішнями.

Заллють водою, уморозять в лід.

Горбаті верби льодяними клішнями

скляні бурульки струшують з борід.

 

Летять з гори санки і гринджолята,

в очах мигтять занесені тини.

Тоді у мене не було вже тата,

мені зробила мати ковгани.

 

Аж білий вихор здійметься довкола,

як нас по схилу сани розтрясуть,—

зима тікає, підібравши поли.

А вже співають, корогви несуть.

 

Ідуть Бобренки, Гуки, Шибилисти.

Бреде в снігах диякон-бородань.

І піп, гортанію басистий,

на Ворсклі робить річку Іордань.

 

Сипнули врозтіч галки чи ворони.

Довкола лід бабами зарябів.

І Гриць малий, од холоду червоний,

з-за пазухи виймає голубів,

 

Тріпоче стяг нерукотворним Спасом.

Свята вода об кригу шурхотить.

І хрест, облитий буряковим квасом,

під білим сонцем дивно мерехтить.

 

Свята вода — як бузинова гуща,

кудись під лід пливе, пливе, пливе...

Питаю: — Мамо, це вода цілюща?

Скропити рани — тато оживе?

 

Я не забуду, тату, вас ніколи.

Хоч як було, і голод, і зима,—

спасибі вам, дали мене до школи,

де дяк учив і грамоти, й письма:

 

Козацька школа, крита очеретом

благенькі стіни, плетені з лози,

на піввікна заплющена заметом

три лави, стіл, псалтир і образи.

 

Аз-буки-вєді… Що тоді я відала?

Не осягла й глибокості письма.

Ішла додому — снігом пообідала.

Аз-буки-вєді…Голод і зима.

 

Одвірок за ніч намерзає в сінях.

Стоять в кутку забуті рогачі.

Перелузали зиму, як насіння,

удвох одні на тій-таки печі.

 

…Про татка звістки не було з півгоду,

уже й Кузьма з Дем’яном розминувсь.

Бо у Полтаву із того походу

ніхто живий тоді ще не вернувсь.

 

Чутки ходили, що Павлюк не виждав,

що ті Кумейки — то кривавий сніг.

Що хто там здався, тільки той і вижив.

А батько ж наш, він здатися не міг.

 

Він гордий був, Гордієм він і звався.

Він лицар був, дарма, що постоли.

Стояв на смерть. Ніколи не здавався.

Йому скрутили руки і здали.

 

Що з Павлюка, живого, шкіру здерли.

Що з ним взяли ще четверо старшин.

Що проти того, як вони умерли,

І суд страшний не здасться вже страшним!

 

А потім їхні голови на палях

повиставляли в полкових містах.

Людей зганяли. Мати моя впала,

і крик замерз у неї на вустах.

 

А смерть кружляє, кружляє, кружляє,

кружляє навколо палі.

Наносить білого снігу

у очі його запалі.

А я нічого не бачу...

якась в очах крутанина…

Кружляє, кружляє, кружляє

ота страшна хуртовина!

 

Танцює, хижа і п’яна,

льодистими сережками трясе.

Як голову криваву Іоанна

над білим світом Іроду несе...

 

А через рік, і через два, і три

сумні у нас були свят-вечори.

Усе печаль, все тінь його незрима.

Колядники співають під дверима:

«Ой чи є, чи нема

пан-господар вдомá?»

 

А пам’ять про нього на покуті

головою на руки впала.

 

* * *

 

...Ішов- кобзар у нас через Полтаву.

Ну, обступили, просять, що кому,—

той про сирітку, той про давню славу,

той про Азов, а той про Кодимý.

 

І я стою. Отак стояла, скраю.

А він співав невільницькі плачі.

І раптом чую: «Орлику... Чураю!»

Я оніміла. «Орлику... Чураю!..»

Як я тоді наплакалась вночі!

 

Усе ввижалось: «Орлику Чураю,

Ой забили тебе ляхи у своєму краю!»

 

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький мій тато,

а от тепер він — орлик, він Чурай.

 

Тепер він з нами в радості і в сумі.

Збагнуло серце вражене моє:

пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб’є.

 

І десь в ті дні, несміло, випадково,

хоч я вже й пісню склала не одну,

печаль моя торкнула вперше

слово,

як той кобзар торкав свою струну.

 

...Спливло життя, як листя за водою.

Я пригадала матір молодою.

 

Вона у мене, як була молодша,

була предивна, як на людський глузд.

Було, сльозами набрякають очі,

вона ж сміється кутиками вуст.

Таке обличчя чи така вже звичка,

а голосочок! — чистий, мов кришталь.

Така була красива молодичка,

вуста сміються, а в очах печаль.

Вона й мені казала:

— Як не буде,

не скигли, доню, то великий брид.

Здушили сльози — не виходь на люди.

Болить душа — не виявляй на вид.

 

Як горе те сподіялося з нами,—

не стало батька, то на другий рік

так хлопці і ходили табунами,

щоб хоч побачить матір звіддалік.

 

Та й батько теж удатний був на вроду.

А що вже сильний, то, мабуть, найдужчий.

Звела їх доля, наче, в нагороду

за те, що мали незглибимі душі.

 

Було, дивлюсь та й думаю: «Ой нене,

який у мене тато!» — або знов:

що я колись як виросту, і в мене,

і в мене буде отака любов!

 

...Ну, от я й виросла.

Ловлю себе на слові.

То як, Марусю? Полюбив? Такий?

Я — навіжена. Я — дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

 

Ото за те й судити мене треба.

Всі кари світу будуть замалі.

Моя любов чолом сягала неба,

а Гриць ходив ногами по землі.

 

Біднесенький, намучився зі мною.

Веселий був, а я була сумною.

Ласкавий був, розгублений і добрий.

Зайшов за мене, як за чорний обрій.

 

Гукав мене, а я вже не озвалась.

Заплутався,— сказала: вибирай.

А в нього ж серце навпіл розривалось.

А він Бобренко. Він же не Чурай.

 

Чурай, той так: побачив свою долю,—

ось ти, ось я, тепер нас буде двоє.

А що у мене стіни голі,—

повісим костю саджені пістолі

та килим з дірком. І у курені

з тобою буде солодко мені.

 

А Гриць не так. То розум десь не татків:

— З’єднаєм що, нестатки до нестатків?

Багатому і діти чорт колише,

а бідному і янгол не рідня.

А як землі нам мати не одпише?

А ще ж стягтися треба й на коня.

Подбати мушу про якусь копійку.

Весілля мушу справити, ая.

То ж був один, тепер нас буде двійко.

Аж мати раз не втерпіла моя:

— Що ти все:

мушу, мушу, мушу, мушу?!

Земля, земля... А небо твоє де?

Як будеш так розношувати душу,

вона, гляди, із совісті спаде.

 

А він прийшов тоді з-під Берестечка.

Страшна поразка душі всім пекла.

Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка.

Гіркі думки не сходили з чола.

 

Приходив рідко, лагідний не дуже.

Все курить, курить, люлька на губі.

Такий зробивсь, не прозирнеш у душу.

Якийсь чужий,— мені чи вже й собі?

 

А якось каже: — Щастя треба красти.

Хоч добре, не заклюнулось дитя.

Весілля знову мусимо відкласти.

Що зробиш, мила, як таке життя?

 

Погане літо, не було врожаю.

Та ще ж тягтись на чоботи й кожух.

А я такий, я матір поважаю.

Я впоперек їй слова не скажу.

 

Бобренчиха все губи затискала,

нікуди з дому Гриця не пускала.

 

Зустріла матір десь біля криниці.

Про дощ, про грім, про курку, про бичка.

Що добрий гетьман був із Остряниці

і що хазяїн добрий з Вишняка.

Що час летить, а треба якось жити.

Любов любов’ю, а життя важке.

Що вже дітей пора б і одружити.

Насамкінець промовила таке:

 

— Якби ти добре в бога попросила,

то мали б ми ще й радість на віку:

твоя пішла б за гетьманського сина,

а мій хазяйську сватав би дочку.

 

А мати — й слова. Тільки почала

чогось про мене дбати, як про хвору.

Дивлюсь: і в церкву старістю пішла

дорогою кружною через гору.

 

Питаю: — Мамо, хто це вам допік,

що ви уже не ходите тудою?

— Я,— каже,— й стежку обмину в їх бік

і закроплю свяченою водою!

 

— Чого ви, мамо, незлюбили Гриця?

Яка вас думка все не полиша?

— Не служать очі на таке дивиться,

щоб так двоїлась хлопцеві душа!

 

— Не вірте, мамо! Гриць такий хороший.

Він клявся, мамо, що навіки мій.

— Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.

То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій.

 

— Але то ж — Гриць. І я. То ж ми із Грицем.

Та він же в світі отакий один.

Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар.

І що для нього гроші, мамо? Дим.

Хіба наш батько ласий був на гроші?

Хоч таляр він у вузлик зав’язав?

Хіба ж не ви були в Золотоноші

єдине золото, яке він там узяв?

 

— Ох, не рівняй!. Роти в людей, як верші.

Ти кажеш — батько, а життя біжить.

Наш батько — з тих, що умирали перші.

А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить.

 

А я чуток недочувала,

втішала матір попервах.

Але й сама вже відчувала:

щось правди є в її словах.

 

Кого діждалась? Парубка чи воїна?

Чому не йде? Здавалося в ті дні,—

моя любов, прогіркла й перестояна

вже скоро душу випалить мені…

 

Я ж так боялась підлості і бруду!

Гули думки, сколошкані, як рій

Сама нічого, якось перебуду.

А що скажу я матері старій?

 

А мати знала. Мати все вже знала.

Снує чутки нещастя, як павук.

Не дорікала, не випоминала,

а тільки все їй падало із рук.

 

А раз сказала з розпачу гіркого:

— Є ж лицарі у нашому краю!

О боже мій, на кого ж ти, на кого

збагнітувала молодість свою?!

 

…Мені немов полегшало відтоді.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.docx)Lina_kostenko_marusya_churay.docx158 Кб11389
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.fb2)Lina_kostenko_marusya_churay.fb2308 Кб4239

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: