Маруся Чурай - Ліна Костенко (сторінка 6)

загуслим дьогтем ллються в каламар.

 

Які слова казались там негідні!

А я стояла, думала — впаду.

Дрібні людці, гієни стервоїдні,

які ж ви ласі на чужу біду!

 

...Хоч би заснути... Але вже не спалось.

Душа до ранку смутком осипалась.

 

Згадала все, кожнісіньку дрібничку.

І хату нашу, і оту криничку,

і над вікном гніздечко ластовине,

що щастя принести було повинне.

 

Той берег наш, урослий очеретом.

І наш лелечий, наш лелечий двір,

де на гнізді з вербовим мінаретом

старий лелека молиться до зір.

 

А потім вранці одлітає вгору.

Сидить буслиха в тихому гнізді.

Аж враз — для крил не вистачає двору,

то підросли лелеки молоді.

 

Гніздо тісненьке, по нозі поставлять,

та все під осінь як залопотить! —

та всі лелеки крила як розправлять! —

здається, й хата в небо полетить.

 

А ще чогось жаліла за дощами,

за цвітом яблуневим, за хрущами,

за сонцем і за квітами в траві,—

якісь вони зробились, як живі.

 

Здається, що й листок би цілувала,

в дзвіночку б ночувала, як бджола...

Отак собі все гарне пригадала.

Людиною ще трохи побула.

 

...А вранці в грати повійнуло вітром

і провело, як смушком, по руках.

Тюрма повільно сповнюється світлом,

лиш причаїлась темрява в кутках.

 

Там Хо сидить.

З’явись мені, будь ласка!

Жмуточок пітьми в закапелках дня,

маленький Хо, моя дитяча казка,

звірятко, може,

може, чортеня.

 

Тепер ти тут мій приятель єдиний,

Чи ти зі мною підеш і туди?

Не треба, Хо. Там холодно.

А йди-но,

ти, може, хочеш з кухлика води?

 

Підходь, не бійся. Вип’єм по ковточку.

Сьогодні що? Вівторок? Середа?

Хо шарудить у темному куточку…

Яка недобра в кухлику вода!

 

По гратах в’ється зелененький вусик.

Куди він пнеться у таку діру?

Ввійшов тюремник, тицьнув мені вузлик,

щось пробурчав, а що — не розберу.

 

Взяла той вузлик, не питаю звідки.

Для цього болю вже немає слів.

Мну той краєчок білої намітки...

Оце таке. Тюремник пожалів.

 

От я і маю хоч яку розраду.

Складаю та розрівнюю пружки.

Тих кілька яблук з маминого саду!

Ріднесенька, пекла ще й пиріжки.

 

Як там вона? І як їй буде жити?

Порожня хата і порожній двір.

Дильований хлівець, соломою пошитий...

Старий лелека молиться до зір.

 

Цвіте шпориш, і заростає стежка.

Тому двору не треба вже воріт.

Дрібний ромен, як вижовкла мережка

красолька, мак і королевий цвіт,—

 

усе цвіте і кланяється літу.

Пашить медами скосиста гора.

І серед того всього буйноцвіту —

вона одна, зоключена, стара.

І вже ніхто не вернеться ніколи.

І хата вмре... і я вже не прийду...

І лиш на схилах монастирські бджоли

бринять у монастирському саду...

 

Той монастир недавно збудували.

Там дзвони є на різні голоси.

Його Пушкар з Іваном фундували,

раніш були ліси там та ліси.

Ще пам’ятаю — угорі над нами

ходили дикі кози табунами.

Ревли весною тури-переможці,

шугали кажани-чепіргачі.

І пугачі, неначе запорожці,

«пу-гу! пу-гу!» кричали уночі.

 

А потім — в ліс прорубана дорога,

пішли угору коні та воли.

А ми усе дивилися з порога,

любили тишу — звикнуть не могли.

Такі були ті люди невсипущі,

так похилялись верби від сокир.

Возили вгору дерево із пущі,

дернину, цеглу — все на монастир.

 

Та й виріс він над Ворсклою на скелі,

три шапки бань на свіжих бервенах.

Та й мружить очі монастирських келій

на Кривохатки наші в бур’янах.

 

Хати у нас і справді-то не хвацькі.

Присілок давній, хто яку змостив.

Родини зо три там були козацькі,

а ті робили всі на монастир.

 

От що в нас гарне, так ото садочки.

І ми жили, щоб гірш за всіх, то ні.

Достаток? Був. Як кажуть, дві сорочки —

одна в пранні, а друга на мені.

 

Бобренки, ті не дуже бідували.

Вони в оренду землю віддавали.

У Кривохатках хатка та нова —

єдина, може, хатка не крива.

 

Але й жили! Душили копійчину.

У дві душі робили без спочину.

 

Як тих людей двох доля спарувала?

Там завжди сварка висіла, як чад.

Бобренчиха не те щоб хорувала,

ні, то вже вдача. Все, було, невлад,

все їй не так, і чоловік, і хата.

Все щось болить, то груди, то живіт.

Така була висока і цибата,

як чапля з Перещепинських боліт.

 

Все скаржилась, ходила якось боком.

Кляла Бобренка на усі лади.

А ненаситна! — що нагледить оком,

то дзьобом так і вихопить з води.

 

Жили од нас за третім перелазом.

Мій батько співчував йому, невдасі.

Вони іще й парубкували разом,

і поженились десь у одночассі.

На Дмитра десь. А вже десь на Варвари

прийшов Бобренко, похиливши гребінь:

«Знайшов собі ти дівчину до дари,

а я ускочив під дурного греблю».

 

І в нього кров козацька закипала,

і стугоніли в пам’яті шаблі.

Вона ж його як в землю закопала,

і він притих, заборсався в землі.

Та й став домашніх хоругов хорунжим.

Не піднімав очей на Чурая.

Пішов би з військом у похід,—

так грунт же.

Струснув би з себе той хомут,— сім’я.

Все гнав думки, мулькі та недоречні.

Та, наробившись, храповито спав.

Погладшав, запузатів, постатечнів

і втратив серце до козацьких справ.

А якось їхав через Ворсклу возом,

чи задрімав, чи так не додививсь,

і в Іордань, затягнену морозом,

вночі з конем і возом проваливсь...

 

Бобренчиха лишилася вдовою,

лютіша стала до роботи вдвоє.

 

Було, не вип’є, бідна, і не з’їсть,—

уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: «Гай-га!»

 

Стару людину ганити негоже.

Та й, власне, що ж, відомо вже давно:

співає кожен, хто якої може.

І так співає, як йому дано.

 

Хто про калину, хто про джигуна.

А в неї завжди пісенька одна:

 

— Чого сидиш? Одвик хазяйнувати.

Мені б оце невістку молоду.

А то все мати, мати, мати, мати!

Чи я коли хоч помочі діжду?

От ти прийшов з великого походу,

а не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, сину, на землі.

Тече повітка. Хата занехаяна.

Підмокло сіно. Поламався віз.

Все просить рук. Усе кричить хазяїна.

І грошей, грошей треба позаріз!

 

— Чого ви, мамо, є в нас, слава богу,

хліб і до хліба, поле і воли.

 

— Якби ти взяв ще дівчину не вбогу,

то, може б, якось ми і прожили.

В тії Марусі що не слово — нáсторч.

Таж там росте на хаті кропива.

Мені таку невістку ані нá оч,

ні нá оч, сину, поки я жива!

 

— А що покрив я дівчину неславою?

Не буде, мамо, доля нам сприять.

А гроші?

Он, у горщику під лавою,

ще й попелом притрушені, стоять.

 

— А то твої? Чи ти доклав старунку?

Чи ти укинув таляр хоч туди?

Ну що ж, іди, бери свою чаклунку,

бо гроші є у матері,—веди!

 

Така мені від тебе, сину, дяка.

Живу, роблю, гарую цілий вік.

Та все ж одна.

Тягну, як шкапиняка.

Коли живий іще був чоловік,

то ми удвійко гарували з татом.

Ми працею вкладалися в грунти,

ставком себе примноживши і садом.

А чим примножив по хазяйству ти?

 

Що я ж тебе не тільки виглядала,

я ж у землі сиділа тут, мов кріт.

Я ж кождий гріш призбираний складала.

Та то ж не гроші, то ж кривавий піт!

 

Іди, женись, хай буде не по-людськи.

Але як пустка свисне у печі,

то, наплодивши злиднів, голопуцьків,

не посилай до баби по харчі.

 

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

то не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир,—

на всю Полтаву будеш багатир!

 

Вже й Гриць мені повторював: — Затям,

любов любов’ю, а життя життям.

 

Було, питаю: — Що воно за диво?

Під Берестечком бився ти сміливо.

Під Зборовом також і над Пилявою

своє ім’я ти не покрив неславою.

І тільки у домашньому бою

сміливість раптом втратив ти свою.

 

А він і сам себе не впізнає.

— Не смійся,— каже.— Так воно і є.

Не так ті кулі козаку страшні,

як це щоденне пекло метушні.

 

Коли я йшов, Марусю, у повстання,

я твердо знав, що ти уже моя,

що це любов і перша, і остання,

що не знесе ніяка течія

мене убік. Що я уже нікому,

нікому в світі так не поклянусь.

Що з тих боїв, з таких боїв! —

додому

я вже навіки інший повернусь.

Бо вже таке підняв на свої плечі,

такою кров’ю в битвах освятивсь,

що всі оті домашні колотнечі

мене вже не засмокчуть, як колись.

 

Над Іквою потрапив я в полон.

Як нас вели, до сідел прив’язавши,

той шлях страшний, те крякання ворон

мені у пам’ять врізались назавше.

Вже й не подужав стиснуть кулаки,

як ляхи нас обшукували в полі.

В кишенях тільки ржаві колоски,

одних лиш куль і пороху доволі.

 

Вночі я втік. Лишатись було

згубно.

Зубами якось руки розв’язав.

А тих усіх, три тисячі, під Дубно

Ярема-князь добити наказав.

 

Ярами йшов, схищався десь у кручі.

Їв ягоди і гриз гірку кору.

Води набралось в чоботи хлипучі.

Не раз вже думав — ляжу та й умру.

 

І хай що хочуть — і земля стражденна ця,

і все, і всі,— я вичерпавсь до дна.

Але ж у мене мати-порожденниця,

і жде мене невінчана жона!

 

Зголоджений, я падав серед лісу

і руки дряпав об трухляві пні.

Я звірам заздрив, вовку заздрив, лису.

Тепла хотілось, затишку мені!

 

Я приблудився до чужої хати.

Була там дівка і гаряча піч.

Вона мене хотіла прикохати,

то я побув там тільки через ніч.

А вранці вийшов — туга моя степом

аж ген за обрій чорна, як рілля.

І я пішов, бо я ішов до тебе,

бо ти мені світила, як зоря.

 

Але ж вернувся у ту саму хатку.

І знов потоки материних сліз.

І почалося все спочатку.

Кінець ти знаєш. Я повіз.

 

Робив, як віл. Трудився без спочинку.

Все занепало, не моя вина.

Так ці нестатки в’їлися в печінку

і вся ця передержана війна!

 

Усе воюєм, боремось...

А доки?

Не те щоб я невірний був Хома.

Але ж втеряв уже чотири роки.

А що із того? Просвітку нема.

 

Я перестав од матері сахатись.

Потроху так почав і прислухатись:

 

— Введи у дім дружину собі, ладу.

То ж має бути рибка золота.

Яку ж полегкість і яку розраду

внесе у хату пасмурниця та?

 

Пісні у неї — то велика-туга,

а серце в неї горде і трудне.

Твоя любов до неї — то недуга.

Видужуй, сину, пожалій мене.

 

Хіба то дівка? То ж таки ледащо.

Усе б співала. Боже упаси!

Ми вже й без неї з’їхали нінащо,

а з нею геть вже зійдемо на пси.

 

Та й те сказати,— що вона співає?

Сама собі видумує слова.

Таких дівок на світі не буває,

хіба для цього дівці голова?

 

Які там «Засвіт встали козаченьки»?

А цілий полк співає. Дивина.

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю, щоб складала це вона.

 

Бо людські, сину, невістки і дочки

співали зроду, сину, і тепер:

«Посіяла огірочки»

та «Натіпала конопель»,

«Йшли корови із діброви»,

«Нащо мені чорні брови»,—

а про любов, походи і лабети —

на це дівкам не вчеплено кебети.

 

Я поки міг, то якось відгризався.

А в неї ж, знаєш, не язик — жало.

Що я намучивсь, що я натерзався!

А потім здався, ради не було.

 

Душа розм’якла якось, заморилась,

хоч коники ліпи, як з м’якуша.

До всього звикла, із усім змирилась

і від життя схотіла бариша.

 

Бо хто, як я, намучивсь на війні,

тому життя підскочило в ціні.

 

А мати стогне, мати дошкуляє,

що божий день пиляє та й пиляє:

 

— От ми, Бобренки, живемо, пручаємось.

А хто, Бобренки, є на світі ми?

От з Вишняками як породичаємось,

увійдеш в значність між людьми.

 

І буде нам, і буде нашим внукам.

Зіпхнемося, як човен з мілини.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.docx)Lina_kostenko_marusya_churay.docx158 Кб11508
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.fb2)Lina_kostenko_marusya_churay.fb2308 Кб4318

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: