Ліна Костенко - Маруся Чурай (сторінка 10)

Хоч би ж не взнав!..

А він собі стругає.

— Людину скрізь біда підстерігає.

 

Ось на, бери, добряча патериця.

І в мене є, а вистругав, ще б пак.

Двох ніг замало, третя пригодиться.

Та й одганятись ніччю від собак.

 

Бо тут чим далі, о ночівлю важче.

Не те щоб глухо або люди злі.

Чумою вродить, коли років два ще

так війна походить по землі,

 

Уже тут дожилися до багатства,—

між людьми мор, на дереві — хробацтва.

 

Пройшов я землю піднебесну,

як говорив святий Іов.

Куди не глянеш в даль оцю окрестну,—

тут споконвіку скрізь лилася кров.

 

Там відступало військо Остряниці.

Тут села збив копитами Кончак.

А у долині річки Солониці

слізьми покути висох солончак.

 

Он бачиш, хрест, і та пташина зграйка,

і та вже річка висохла на чверть,—

оце отут скрутили Наливайка

і віддали на мученицьку смерть.

 

Був молодий і гарний був на вроду.

І жив, і вмер, як личить козаку.

Зате, що він боровся за свободу,

його спалили в мідному бику!

 

А он уже й видніє з далини

столиця Вишневецького — Лубни.

 

Там жив Ярема, син Раїни,

страшний руйнатор України.

 

Упир з холодними очима,

пихатий словом і чолом,

душа підступна і злочинна,

закута в панцир і шолом.

Уломок лицарського роду,

мучитель власного народу,

кривавий кат з-під темної зорі,

отам він жив, на Замковій горі.

 

З гори тієї, що стоїть, висока,

в кільці річок і копаних канав,

лубенський родич краківського Смока

у нашу землю кігті увігнав.

 

Бенкетував, сідав на шию хлопу,

пускав дівчат по світу без коси.

Стріляв козуль, возив пшоно в Європу

і на поташ випалював ліси.

 

Загарбав край, неначе відумерщину,

і брав за все — живе і неживе.

За дим, за торг, ставщину, сухомельщину,

спаснé, гребельне, з воза, рогове.

 

Обклав податком вулики, броварні,

степи, луги, левади запосів.

В монастирях, обладнаних під псарні,

святі ченці удержували псів.

 

Тримав усе оружною рукою.

Був кам’янішйй од своїх твердинь.

Горіли села, кров лилась рікою,

коли тікав степами на Волинь...

 

А вже в Лубнах нема ні бернардина.

Вода усохла в замкових ровах.

І, як печаль одвічна, двоєдина,

душа Раїни плаче по церквах.

 

А там, де жив всевладний Єремія,

де поросли вже дикі чагарі,—

ще кам’яною щелепою змія

щербатий мур чорніє на горі.

 

Де був палац — лежать одні руїни,

стирчать уламки обгорілих стін.

Усе сумує смутками своїми...

Душа Раїни квилить між руїн.

 

І тільки хмари, хмари пурпурові...

І при дорозі — мальви і терни...

І на губах, як вічний присмак крові,—

столиця Вишневенького. Лубни.

 

Вже ледве йду. Боюся, що пристану.

Лубни минули, є ще трохи дня.

І, як пола подертої сутани,

накрило місто чорне вороння.

 

І знову степ. І знову даль розлога.

І я мовчу. І дяк уже мовчить.

Ідеш, ідеш... Дорога та й дорога.

Ідеш, ідеш... Хоч би вже відпочить.

 

Зайшли в село. І моторошно, й дивно.

Ні гавкне пес, ні корби не скриплять.

Хати — як скирти поночі, ні блимне.

Невже так рано люди уже сплять?

 

Двори якісь похмурі, непривітні.

На все село зустріли двох жінок.

Мов колодки, поцюкані в дровітні, —

гіркі обличчя в борознах думок.

 

А дяк нічого, підтягнув ременика, —

ще й бадьоренько гомонить до мене,

мовляв, оскільки це село Семенівка,

ну, то ходімо,— каже,— до Семена.

От хоч і в цю хатинку понад шляхом.

— Нам,— каже,— що. Усе ж таки під дахом.

 

А там той дах із просвітом аршинним,

підперлась хата ветхими дверми,

обтулена потрухлим кияшинням

іще з позаминулої зими.

 

А в хаті пустка, аж земля на споді.

І кріт нарив, і піл уже сторчма.

— Сідаймо,— каже,— у чужій господі.

Господа є... Господаря нема.

 

Тут од Лубен до самої Волині

лежать навколо села удовині.

Причілки виглядають з кропиви.

А тут, як бач, немає і вдови.

 

Тікав по трупах Єремія звідси.

Та все карав, карав, карав призвідців.

Рубав їм руки, вішав, розпинав,

садив на палі, голови стинав.

Страшний по ньому залишався слід —

козацьких тіл кривавий живопліт.

 

Усі тут гибли, винні і невинні.

Лишились тільки села удовині.

Та назви сіл, побільшости з імен,—

бо все ж Панфил, Григорій та Семен.

 

...Уранці вийшли. Тиша серпанкова.

І павутиння вже, мов ятері.

Та на поріг наживлена підкова,

та заржавіле рало у дворі.

 

Іду. Мовчу. Не дуже нам спочилось.

Вночі по хаті все ходив Семен.

Чи серце знову плакати навчилось

на цій дорозі в Київ із Лубен?!

 

Мовчу. Іду. Дивлюся на дорогу.

Минаю села тихі і річки.

Якомусь ти своєму, певно, богу

поставив, княже, ці страшні свічки.

 

Аж ген за обрій — далі, далі, далі! —

усе мені ввижаються ті палі.

Над плином років, паростю ялин,

жовтогарячим дивом горобин,

ще й досі кості торохтять зотлілі,

і на вітрах рукава лопотять,

і чорні свити на козацькім тілі

за воронням ніяк не одлетять...

 

А вороння! Його вже тут — аж темно.

І кряче, кряче, кряче з верховіть...

А крук — самітник. Він собі окремо.

Сидить і жде наступних лихоліть.

 

І каже дяк: — Спитати б цього крука,

він крук старий, набачився всього,—

чи думав Байда про такого внука,

що зрадить славу прадіда свого?!

 

Чи не тому такий Ярема й лютий,

ладéн цю землю трупами змостить,

що кожна тут осичинка над шляхом

йому про Юду листям шелестить?..

 

А вже й поля імлою огорнулись,

Слова самі на голос навернулись!

«У Полтаві на риночку

Та й п’є Байда мед-горілочку.

Ой п’є Байда, Байда молодецький.

А назустріч Байді їде Вишневенький.

— Де ти,— каже,— тут такий узявся

Що мені на очі ще не попадався?

Хто ти,— каже,— і якого роду,

Що тебе не бачив я в Полтаві зроду?

— А я Байда, Байда Вишневецький,

Що мене повісив колись цар турецький.

Що у Царгороді та й мене схопили,

Та й за ребро гаком, гаком зачепили.

У раю сидів я, дуже я занидів,

Бо вже України років сто не видів.

Одпусти на землю,— говорю Петрові.—

Там же мої діти, чи живі-здорові?

Там же мої діти в третьому коліні.

Що вони там роблять тепер на Вкраїні?

А Петро послухав,

Та й спустив драбину,

Та й спустив драбину

Прямо в горобину.

Як гукне ж Ярема на свої гайдуки:

— Візьміть того Байду,

візьміть добре в руки!

Візьміть Байду, ізв’яжіте,

Та й за ребро гаком, гаком зачепіте!

…Ой висить Байда на риночку,

Та й не день, не нічку,

та й не годиночку.

Каже Байда, Байда Вишневецький:

— Краще б мене вішав ще раз цар турецький!

Висіти на палі то іще не мука,

Як тепер дивитись на такого внука!..»

 

— Е, дівчино, я слухаю, та й бáйдуже,

Що ти ж співаєш не про того Байду вже.

 

А голосочок! То чого ж ти крилася?

То все мовчиш, то я аж остовпів.

Співав і я на хорах і на криласі,

і знаю світський і духовний спів.

 

Дишканти чув я, тенори, баси

А ти співаєш — душу всю проймає.

Бувають, може, й кращі голоси,

але такого другого немає!

 

Послухай,— каже,— дівчино з Полтави

Де ти навчилась брати ці октави?

 

— Пісні мої дівочі, не вселенські.

Співаю так, не вмію по-письменськи.

 

— А я пізнав риторики, інфими.

І так скажу: душа жива не ними.

 

Піїти пишуть солодко, під метри.

Про три персони божі. А слова,

слова, Марусю, видумані, мертві.

Од слів таких чманіє голова.

 

Піднаторіли наші віршописці,

бодай їх муха вбрикнула в колисці,—

убогі словом, мислію порочні,

у тридцять літ плішиві і старі,

вони складають віршики святочні,

а в селах ридма плачуть кобзарі.

 

Або такі, як ти оце, дівчата

в сумних піснях виспівують життя.

Ще Україна в слові не зачата.

Дай боже їй родити це дитя!

 

Бо те, що пишуть, то іще полова,

то ще не засів для таких полів.

З часів появи книги «Часослова»

вже й час минув, а щось не чутно слів.

 

Усе комусь щось пишуть на догоду

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

 

Чи десь над книгою тією

свіча у келії дрижить?

Чи десь в церковному притворі

у скрині кованій лежить?

 

...І знову шлях. Тополі та могили.

Архемівка. Григорівка. Панфили.

Остапівка. Карпилівка. Тишки.

Так і йдемо, крізь горе навпрошки.

Хтось десь в селі проторохтів гарбою.

Та й знову тиша тугою бринить.

А дяк говорить наче сам з собою.

Іде, старенький, все щось бубонить.

 

— Коли я в бурсі пізнавав науки,

Афіни й Рим пройшла крізь мої руки.

 

От був народ! Що римляни, що греки.

На всі віки нащадкам запасли.

 

А ми... А ми!.. Хоч би які лелеки

Гомера нам в колиску принесли.

 

Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: «Як руїни Трої».

Про Київ так ніхто ще не сказав.

 

Колись у давність недозриму

була страшна дорога з Риму.

І звався Аппіїв той шлях.

 

Вже скільки тих віків минає,

а в світі, певно, кожен знає,

коли й кого там розпинали.

Про це написано аннали,

про це писали так і в риму,

зучили вздовж і вперехрест.

Але ж ота дорога з Риму

якихось кілька сотень верст.

 

А тут до самої Волині

лежать ці села удовині!

 

Хто знає, що тут відбулося?

Хто розказав це людям до пуття?

Неназване, туманом пойнялося.

Непізнане, пішло у небуття.

 

І десь, колись, через багато літ,

ніхто цього й не втямить вже як слід,

не зніме шапку, не проллє сльози,

бо що? — дорога, їздили вози,

гули вітри, бриніла хохітва...

Велике діло — писані слова!

 

Історії ж бо пишуть на столі.

Ми ж пишем кров’ю на своїй землі.

Ми пишем плугом, шаблею, мечем,

піснями і невільницьким плачем.

Могилами у полі без імен,

дорогою до Києва з Лубен!

 

...Ідеш, ідеш, а ще й не половина,

Ідеш, ідеш, хоч добре, не один.

Кривавим градом плаче горобина.

Пливе туман, як білий лебедин.

 

Стоять ліси смарагдово-руді,

після дощу надовго крапелисті.

Все глибша осінь. Вже і жолуді

ховає сойка під опале листя.

 

Оце йдемо вже кілька діб,—

небілені хати і випалений хліб.

 

І каже дяк: — Де будем ночувати?

Про хліб і сіль давно щось не чувати.

 

От я мандрую, хоч уже й не молод.

Земля велика, радості нема.

Ускрізь біда.

Не тилько вщался голод,

но і недугів смертоносних тьма.

Вмирають люди, діткнені хоробами.

Господь гробами землю поразив.

Поля засіяв воями хоробрими,

а нехоробрих геть переказив.

 

А тут ще та комета велетенська,

що наче в небі схрещені мечі.

І голий вовк явивсь біля Смоленська,

і їсть людей, і виє уночі...

 

Ну, вибачай, нагнав на тебе жаху.

Та ти не бійся, я вже не об тім.

Хоч би яка коршомка біля шляху

або який странноприїмний дім.

 

Тобі, голубко, хоч води напиться.

Підійдеш перша, може, не злякаються.

Ще буде й гірш. Чим ближче до столиці,

то тим міцніше люди замикаються.

 

— Пустіть хоч дівку,

що це вам зашкодить?

Чи жалько вам соломи околіт? —

Хтось пробурчав:

— Багато вас тут ходить.

Хай бог простить. Такий тепера світ.

 

— Гонорували нас пристойно.

Так під дверима і простоїмо?

 

Ти тільки той... ти не впадай у відчай.

Ще поки є погривина трави.

А як Ісус, син,— каже,— чоловічий,

не мав де прихилити голови?

 

Та й те сказати: морове повітря.

І хто там знає, звідки ми йдемо?

— Немає місця, людоньки, повірте.

Самі у хаті покотом спимо.

 

У того діти, в того породілля,

У того баба хвора на печі.

Бояться люди. Мор іде з Поділля.

Дарма у вікна й стукати вночі.

 

Зчерствіли люди од всіляких лих.

Неволя давня душі роздвоїла.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.docx)Lina_kostenko_marusya_churay.docx158 Кб11501
Скачать этот файл (Lina_kostenko_marusya_churay.fb2)Lina_kostenko_marusya_churay.fb2308 Кб4297

Корисні матеріали:

Пошук на сайті: