Наші теж можуть. Вони це давно вже зробили з українським гімном. І не малюки, а дорослі. Вони вже це зробили і з Україною, з культурою, з усім.
Але чому, звідки це все взялося? Які шлюзи прорвало? Чому стоїть у суспільстві густий дух плебейства? Чому до влади дорвалися шахраї і невігласи? Чому все купується і продається? Чому домінує жлобство на державному рівні? Чому все це називається — демократія, народовладдя?!
— У Біблії це називається: «Пішло угору Хамове плем’я», — сказала дружина.
6 червня, день народження Пушкіна.
I хоч Єльцин казав, що Пушкін — «ето наше всьо», в Одесі з його пам’ятника вкрали бронзову паличку. Так що не тільки Шевченка оскверняють. Хамове плем’я може осквернити все. І наші святині, і їхні. Збили літери на барельєфі Даля. Пошкодили пам’ятник Героям Крут. В Одесі украли «Рибачку Соню». На Майдані у козака Мамая відпиляли баклагу. Навіть бронзового «Чижикапижика» на Фонтанці у Петербурзі крали кілька разів.
Друг мій з Каліфорнії надіслав нові знімки. Такі чудові краєвиди, і він сам, і його сім’я. То вони на Гавайях, то в якомусь каньйоні, то у своєму ж саду з трояндами. Я здрукував їх на фотопринтері і одвіз його матері. Ми провідуємо її по черзі, часом їй дружина мого батька потрібніша, ніж я. Живе сама в опустілій квартирі, на ніч кладе біля себе вузлик, де все готове на смерть. Вона так тішиться, що йому добре. І так хоче, щоб він не знав, що їй зле. Вона чимось схожа на професорську вдову, тільки та була самотня, а в цієї є Каліфорнія. Живе од дзвінка до дзвінка, розглядає ці фотографії, гортає маленький Атлас світу, крізь лупу збільшуючи океан. А вечорами вмикає телевізор, дивиться «Голос Америки» в надії, що дружина Ґонґадзе покаже їй Каліфорнію.
II червня, теракт у Єрусалимі. З початку століття це вже сотий.
У розтрушеній бомбами Чечні обвалився під’їзд будинку, привалив одинадцять чоловік, з них троє дітей.
Автобус Мілан — Венеція врізався у стіну тунелю.
В Німеччині пасажирський поїзд зіткнувся з електричкою через несправний семафор.
Якийсь всесвітній семафор несправний. Не туди їде людство.
Спека ще пекельніша, ніж торік.
Розпечений пісок став стерильний.
У Карибському морі побіліли коралові рифи.
Вулиці Рима й Мілана безлюдні.
На півдні України розвелося небачено сарани. Над полями ширяють вертольоти і дельтаплани, посипають ту сарану. А її не бере, стійка до отрутохімікатів.
108 дітей з радіоактивно забруднених районів поїхали відпочивати у Швецію. Може, хоч там не така спека. Північне море, фіорди.
Ґламур продає путівки, їй вже не до курортів.
Борька цілими днями у нас. Минулися йому фіорди й серфінґи. Минувся батько. Грають у комп’ютерні ігри, слухають попсу.
Дружина обурюється: уже й у Планетарії барахолка. Біжутерія, трикотаж, фурнітура. Аксесуари для літнього відпочинку. Тепер там ґудзики замість зірок.
Приміщення вихоплюють з-під редакцій. З-під академічних інститутів. Оце вчора стояв газетний кіоск, сьогодні там лахи розвісили. Щойно була книгарня, а вже — бутік. Бар. «Еротичний клуб».
Розперезалось Хамове плем’я.
— Я тобі скажу прикру річ, — сказав Лев, інвертований на пустелю. Так, наче він колись казав не прикру. — Є обличчя нації. Не твоє, не моє, не чиєсь окреме. А портрет нації загалом, як він склався у рецепціях світу. Та й у своїх власних очах. «Народ без честі, без поваги», словами поета. Є ж якась причина, що портрет саме такий.
— Пензель був у руках імперії.
— А кому ти це поясниш? В галереї народів світу
українці виглядають саме так. Сучасна історія наша не додала кращих рис.
Все, що я не дозволю собі подумати, він скаже.
Кожен його візит мені коштує нервів.
— Чому ти його терпиш? — питає дружина. — Невже немає симпатичніших людей, на тому ж твоєму «Кварку»?
Є. Але симпатичні це симпатичні. А ми з ним з однієї пустелі.
Часто провідую батька, дзвоню. Слухавку бере Тінейджер або та жінка, неприязнь до якої тане, і я відчуваю, як його це радує. Вони теж страждають від спеки, але куди поїдеш з таким хворим? Добре, хоч з вікна видно пару дерев.
Тінейджер, як завжди, сидить за комп’ютером. Відбув навчальний рік як повинність, і good-bye. Враження таке, що його нічого не в’яже з тим класом, зі школою.
Я розумію, за розвитком він випереджає ровесників. Але не можна ж бути таким відлюдьком. У його віці всі об’єднуються в якісь модулі. Той репер, той хіпер, той неопанк. А він окремий, і не говорить сленгом. Він взагалі не говорить. Він сам по собі. Я не бачив, щоб він усміхався. Куди вступатиме, не каже. Можливо, до університету. Можливо, в політехніку. А може, він хоче в Оксфорд, я ж не знаю. Дивиться, як-із-космосу-і-ніяких-позивних.
Сьогодні перервали всі передачі, ми злякалися, думали — держава Буркіна-Фасо напала на Україну, аж ні, це наш президент звернувся до народу. Знову про політреформу. Умовляє, переконує, вимагає змін до Конституції.
Не чіпали б вони Конституцію. Краще б виконували, а не підминали її під себе. Підминають. А президент ще й відзначає це як особливе досягнення: «Всі, тією чи іншою мірою, продемонстрували здатність до компромісу».
Враження таке, що суспільство тренують на компроміс, привчають до компромісу, найбільше цінують потенціал компромісів. А як на мене, це поганий потенціал. В кінцевому підсумку це зрада.
— Ти знаєш, — каже батько, — у мене таке відчуття, що я вмираю разом з Україною. Я хотів би померти перший.
— Не кажи так, — прошу я. — І ти ще поживеш, і вона буде вічна.
— Бачиш, — каже він, — коли Україна поневолена, змучена, але бореться, то вона є. А коли вона ось така ніби вільна, ніби незалежна, а насправді невизначена, хистка, компромісна, то вона вже не спроможна бути.
Я хочу йому заперечити, я повинен йому заперечити, але на думку спадає лише те, що українці завжди говорять одне одному: майже ритуальне шевченківське «Борітеся — поборете».
Сьогодні вночі транслювали бокс у прямому ефірі, з Лос-Анджелеса. Віталій Кличко бився як Геркулес, але переміг Ленокс Льюїс. Такий був офіційний вердикт. Лікар зупинив поєдинок, бо Кличко був увесь розбитий, обличчя в синцях і ранах, кров заливала очі, він уже не бачив суперника. Але він вимагав продовження бою, він не здався. Він бився уже не з Леноксом Льюїсом, він бився зі своєю поразкою. І не виглядав переможеним.
А тут ходиш, поправляєш окуляри. Морда ціла, ніде ні подряпинки, а весь у комплексі поразки. Бо не борешся. Бо навіть не знаєш, з ким, за що і проти кого боротись.
А великий рефері Час відраховує секунди, роки, століття.
Життя це жорстокий ринґ.
А політика — ранґ.
Наш президент думає, що як пошле військовий континґент в Ірак, то Америка і Велика Британія його заповажають. Росія не те що не послала, вона взагалі проти війни в Іраку, а президент Росії запрошений в Англію з державним візитом, його там приймають на найвищому рівні, він почесний гість королеви. Заговорили навіть про генеалогічні зв’язки англійської корони з російською, хоч краще б про це помовчали, з огляду на те, що Росія вчинила з останнім своїм монархом. Та й російський президент походить із дещо специфічних кіл.
Але в його особі вітають Росію, бо то держава грізна й велика, переконана у своїй величі, і орел у неї двоголовий, може дзьобнути на два боки. В її жилах тече й пульсує нафта, з її ніздрів пашить голубий газ. Примучені нею генії відомі на увесь світ. Хоч яка паскудна імперія, а в очах світу важить.
А наші все закликають народ встати з колін.
З такої позиції на старт не вийдеш.
Цікава новація у нашому правовому полі. Чи не вперше у світовій практиці почали запрошувати на допит через засоби масової інформації. Прямо по телевізору: такий-то або така-то, з’явитися на таку-то годину. Це щоб хтось встиг утекти, чи як? Чи щоб тінь на когось упала, що викликають в прокуратуру? Я не юрист, але мені здається, що це брутальне порушення самої суті юриспруденції. Хто має право так шарпати і травмувати суспільство, що злочини залишаються нерозкриті, а хід слідства уже, як спектакль?