До нового тисячоліття 17 днів.
У США, нарешті, вибрали президента. Довго вибирали. У нас швидше. Пообіцяв бути інакшим — і вибрали. А тепер мітингують, вимагають імпічменту. Лідери кричать у мегафони. Провокатори сновигають у натовпах.
Перед лицем грізних подій українське козацтво зібралося на Велику Раду. Побалакали, поспівали, помолилися в церкві і зварили куліш.
У тещі на підвіконні зацвів алое.
У Кодорській ущелині пропало двоє оонівських спостерігачів.
На Парламентській Асамблеї в Європі обговорили нашу свободу слова.
Газети забомбили свідомість. Нова форма свободи слова — що хто хоче, те й лопоче. Або що замовляє хазяїн. У найкращі вечірні години біля телевізора вже не зберешся родиною. На одному каналі стріляють, на другому б’ються, на третьому хекають одне на одному. Син повергає нас у паніку своїми репліками, теща тихенько хреститься і йде спати. В голові сумбур. Кожен тобі сипле в голову своє сміття. З’явилися теоретики, які можуть заморочити кого завгодно. Закидаються чутки, які ферментують хаос. Нав’язується кут зору, який деформує суть. Приміром, таке: «Сьогоднішня ситуація в Україні — це відображення загального падіння моралі».
Загального! Тобто привселюдно з телеекранів нами ж обрані карлики ображають цілий народ. А гарні й порядні люди по всій Україні, у яких мораль нікуди не падала, — слухають, сприймають і вже навіть звикли, що так і є, мораль впала, усі винуваті. Звиродніння окремих амортизоване словом — «всі». Людей зомбують, дезорієнтують, пошту й телеграф не треба захоплювати — телебачення захопило все.
— Ступінь деградації цього суспільства ти не можеш зміряти, ти не термометр, — сказала дружина. — Заспокойся.
Я не хвилююсь. Я тільки хочу на Канари.
У парламенті шок. Депутати дивляться відеозапис майора. Той майор їм упав як сніг на голову. Мало того, що записував президентські бесіди з-під дивана, він ще й заговорив. І говорить речі страшні й несподівані. Що Ґонґадзе убили ніякі не бандити, а самі ж правоохоронці. Що намір його вбити визрівав у найвищому кабінеті, голоси впізнавані. Тобто у нас при владі злочинці, через те й не розкритий злочин?! Депутати вимагають пояснення від силових міністрів, ті запевняють, що це фальшивка і провокація, що такого майора взагалі не існує. Одразу ж газети публікують фото, де цей майор стоїть в охороні за плечем президента. Ще й кружечком обвели, щоб краще було роздивитись.
Люди не витримують. Селеві потоки брехні заливають суспільство. З брудної піни дезінформації виринають уламки правди. Демонстранти несуть емблему голови Ґонґадзе і транспаранти: «Георгій, ти з нами!» А Георгій чи не Георгій лежить у морзі на вулиці Оранжерейній, експертиза за експертизою, і жодна не достовірна. Вдалися вже навіть до політико-психологічної експертизи, і ось ця остання дала вражаючу презумпцію невинуватості влади. Виявляється, Ґонґадзе не був аж таким опозиційним журналістом, щоб влада могла його вбити. Отже, якби був, то могла б?!
— Могла б, — не сумнівається дружина. — У кожної влади в генах — знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить її наскрізь.
То вже інша річ, що спонукало майора, з погляду інспірацій і стимулів, — тут уже дружина цитує іншого майора, гоголівського, у якого були проблеми з носом: «Извините… если на это смотреть сообразно с правилами долга и чести… вы сами можете понять…»
Завтра закриють Чорнобильську атомну станцію.
Номінально ще діючий президент Клінтон звернувся до українського народу. Він сказав: Америка на вашому боці. Слава Україні. Все буде о’кей.
450 років тому з’явилася книга Нострадамуса.
15 грудня. Закрили ЧАЕС. Але чомусь закривали не на самій станції, а в палаці культури «Україна», в постановці народного артиста, диригував теж народний артист. Зал був переповнений. «Україна посідає перше місце у світі за смертністю чоловіків до 60 років». А, це з іншого файла. «Віртуальна проститутка Карлотта», теж з іншого. Третій блок таки встигли вчора відкрити, щоб було що сьогодні закрити. Президент підійшов до трибуни. Транслювалося на увесь світ. «Дивіться, всі народи, вся плането!» — урочисто закликав соковитий дикторський баритон. Співав хор хлопчиків: «Чом, чом, земле моя?» Зненацька прогримів вибух — чи салют, чи вибухнув третій блок, — теща злякалася: криваве сонце на півекрана і покорчене дерево. Слава Богу, це документальні кадри. Закрити атомну станцію, виявляється, дуже просто. Директор у прямому ефірі сказав: «Ґаспадін прєзідєнт Украіни! Реактор к аканчатєльному астанову ґатов». Президент дав команду: «Заглушіть рєактор ключом аварійной защіти АЗ-5». «Реактор заґлушон ключом АЗ-5, — доповів директор. — Начато расхолождєніє блока, замєчаній нет». «Спасібо!» — сказав президент. Заграла музика, усі встали. Над залом урочисто пролунав дикторський баритон: «Дамоклів меч, який висів над нами усі ці роки, відходить у небуття!» Публіка зааплодувала. Було дуже радісно і приємно. Прикрим контрастом виглядали тільки обличчя хлопців у білих халатах, працівників станції, вони були чомусь дуже похмурі. Президент пообіцяв подбати про їхній соціальний захист, у оператора було обличчя мов кам’яне. Музика гриміла, усі зітхнули з полегкістю: Чорнобильську атомну, нарешті, закрито.
Дивно було читати у пресі наступного дня, що це ж тільки називається — закрити, а ще ж треба вивести з експлуатації. Котельня недобудована, «саркофаг» небезпечний. Сховищ для ядерних відходів не вистачає, щось треба побудувати, щось добудувати, — так що дамоклів меч нікуди не дівся — як хитав його чорнобильський вітер над нашими головами, так і хитатиме.
Якісь там пікети були під палацом, хтось там обурювався, але суспільство уже не чуло. Всім сподобався новий кліп «Чорнобиль forever», себто назавжди. І як же було не повірити на такій хвилі піднесення, що справді почалася постчорнобильська ера? Партія зелених з «Таврійськими іграми» відзначила це благодійним концертом. Ридали клавіші й струни, децибели рвали перетинки, дівчатка шаліли в екстазі, гопали на плечах у хлопців. Моторошні документальні кадри тільки заважали радіти, їх просто вимкнули: «Кончай, надоєло!» Все завершилося дискотекою, класно провели врем’я. Хотіли поспівати ще і в Лондоні, але щось не вдалося. Європа нас не зрозуміла.
Сьогодні чув на Майдані дивний звук — наче забивали віко труни.
Я знаю цей звук, це забивають кілочки для наметів. На тому ж граніті, де голодували студенти одинадцять років тому.
«Гранітні плити знову стали полігоном протесту», — пишуть газети. Брезентові хвилі наметів накрили Майдан. Люди мітингують, кричать, обурюються. Атмосфера непримиренна й розпечена. Але чомусь мені тепер тут самотньо. Може, тому, що то була моя молодість. І то була революція, хай локальна, лише на цьому граніті, але повстали студенти, голодували студенти, то було перше таке повстання, ще ж за радянських часів. Може, й назва Майдан Незалежності пішла від цього.
Тут я вперше побачив свою майбутню дружину з білою пов’язкою на голові. Вона була худенька, аж чорна, на восьмий день голодування, але мені здалася прекрасною, як сама Україна. Я ступив до неї як заворожений, перечепившись через огорожку. Вона засміялася. Ми кілька днів дивилися одне на одного, я теж голодував, ми всі голодували, декого навіть забрала швидка допомога, а кияни тісним солідарним колом усі ті дні обступали нас.
Тепер не так. Нема того співчуття й солідарності. Опозиція легальна, ніхто нічим особливо не ризикує. Хоча хтозна. Є одна зловісна відмінність: тоді домінували білі пов’язки, тепер — чорні трикутники на обличчях. Молодь не вірить владі, молодь опустила забрало.
Друга відмінність — прапори. Неприродне поєднання комуністичних, червоних, з національними. Вперше в Україні така політична ідилія: об’єдналися ліві й праві, сірі, білі й волохаті, всі вимагають правди, всі несуть транспаранти. Дружина просить мене туди не йти. Вона не боїться, вона не вірить.