Збірка віршів – Ліна Костенко

З куточка сяяв срібний образок.

Його душили спогади і кашель,

і навіть той за вікнами бузок.

У мерехтінні маятників мідних,

коли гуділа басова струна,

над мурашинням циферок термітних

він був – як тінь старого чаклуна.

Він лікував годиннички куповані.

Час зупинявся, цокав і кульгав.

Вночі нам сходив маятник уповні,

а він тихенько гирку підтягав.

Старі дуби, спасибі вам за осінь

Старі дуби, спасибі вам за осінь,

За відлітання радості і птиць.

Ще, певно, я затуркана не зовсім,

Моя княгине! Ти ідеш вмирати,

Піднявши вгору стомлене лице.

Я плачу й можу сліз не витирати.

Старі дуби, спасибі вам за це.

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо

Старенька жінко, Магдо чи Луїзо!

Великий світ, холодні в нім вітри.

У нас ще й досі круппівське залізо

виорюють у полі трактори.

Ну, як там вальси – чи гримлять у Відні?

Як доктор Фауст – бореться зі злом?

У нас навіки хлопці наші рідні

живуть собі у рамочці за склом.

Я не скажу ні слова тобі злого.

Твій, може, теж загинув на війні.

За що він бився, Магдо, проти кого?!

Він не кричить "Хайль Гітлер!" на стіні?

Стояла груша, зеленів лісочок

Стояла груша, зеленів лісочок.

Стояло небо, дивне і сумне.

У груші був тоненький голосочок,

вона в дитинство кликала мене.

Ми з нею довго в полі говорили,

не чули навіть гуркоту доріг.

Мої важкі, мої щоденні брили

старий Сізіф тим часом постеріг.

Стояли ми одна супроти одної.

Ні з чим не крились, не хотіли йти.

Вона боялась осені холодної,

а я боялась шуму й суєти.

Удвох ми з нею слухали зозульку.

І хмари йшли, як нетутешній дим.

Сізіф курив свою гіркущу люльку,

йому хотілось бути молодим.

Страшні слова, коли вони мовчать

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Страшний калейдоскоп

Страшний калейдоскоп:

в цю мить десь хтось загинув.

В цю мить. В цю саму мить. У кожну із хвилин.

Розбився корабель.

Горять Галапагоси.

І сходить над Дніпром гірка зоря-полин.

Десь вибух.

Десь вулкан.

Руйновище.

Заглада.

Хтось цілиться.

Хтось впав.

Хтось просить:

«Не стріляй!»

Не знає вже казок Шехерезада.

Над Рейном не співає Лореляй.

Летить комета.

Бавиться дитя.

Цвітуть обличчя, острахом не стерті.

Благословенна кожна мить життя

на цих всесвітніх косовицях смерті!

СХОДИТЬ СОНЦЕ

Сходить сонце, ясний обагрянок

Заглядає у вічі мені:

А чи добрий у мене ранок,

Чи не плакала я вві сні?

Ранок – добрий.

А ночі, ночі!

Снишся ти і чужі краї…

Плакали сині очі.

Плакали сірі очі.

Плакала чорні очі.

І всі – мої.

СЬОМЕ НЕБО

Благословляю ті сліди,

благословляю ті дороги,

що привели мене сюди –

в мистецтва зоряні чертоги!

Тут сьоме небо,

верх бажань,

мета духовної жадоби,

причина слізних уповань –

сам бог і всі близькі особи.

Пророки, ангели, святі,

секретарки і херувими.

Благословенна мить в житті,

коли сідаєш поруч з ними.

Блаженна мить, священна мить!

Але хай бог мене простить,

що я штовхався якомога,

щоб сісти ближче біля бога.

Щоб воскурити фіміям,

і разом випити сто грам,

і щоб сподобитись тих страв,

що божий кухар готував.

О, божа велич неземна!

О, запах редьки і вина!

Закурить бог – і від цигарки

на небі створюється хмарка.

Бог плюне в космос – цілу мить

здається, що зоря летить.

А як гикне, то що й казать? –

всі гості покотом лежать.

І я лежу, і я тремчу:

а що, як милість обмине –

бо не поплеще по плечу

простого смертного, мене.

Є, правда, чутка, що і він,

не кажучи лихого слова,

земного батька простий син,

в боги потрапив випадково.

Та – нічичирк!

Бо хто ж не зна –

у нього сила неземна.

Що Саваоф? Старий дивак.

Із глини сотворив людину.

Оце так бог, оце мастак!

Перетворив її у глину.

Такий чужий і раптом – неминучий…

Такий чужий

і раптом – неминучий.

Химери хмар задушать горизонт.

Земля вдихне глибинно і жагуче

на вишняках настояний озон.

Мені нестерпно, душно, передгрозно.

Ліловим чадом туманіє без.

Гудуть ліси, риплять дубові кросна,

парчеву зливу виткавши з небес.

Лягла грози пульсуюча десниця

на золоте шаленство голови.

Мені, мабуть, ніколи не досниться

сліпучий спалах чистої жаги.

Гроза мені погрожує громами,

закутий біль спинає на диби.

Нехай смакують почуття гурмани,

а ти стихія – любиш, так люби!

Чи ще тебе недоля не намучила?

Чи не сліпить грозою ткана ніч?

Люблю.

Чужого.

Раптом – неминучого.

Тужу тонкою млістю передпліч.

Ти – Шіва

Ти – Шіва. Ти – індуське божество.

Твої реальні обриси двояться,

Боюсь на Тебе подивитись, бо

Таких очей не можна не бояться.

Душа шукає слів як молитов.

До синіх вікон туляться дерева.

О, ця побожність, схожа на любов,

Очей повільних ласка мигдалева!

А очі ближніх – зведені курки,

І душі в нас беззахисні, як тири,

Ти думаєш, у Тебе дві руки,

А в Тебе дві, і ще, крім них, чотири.

У хмарах Кабінетної Нудьги

вони з надпліччя виростають хижо

і відливають бронзою жаги

і сріблом заворожених наближень.

Повзе гадюка в чорний телефон.

Мигтять людей столикі дублікати.

А я стою. І це мій марафон –

самій від себе безвісти тікати.

Ми розмовляєм сухо недарма,

такі чужі. А Ти при всіх натомість

незримо обіймаєш чотирма

мою незриму світлу непритомність.

І дві мене, прозорі від безсонь,

на перехресті вічності й вівторка,

стоять під тінню бронзових долонь,

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: