Збірка віршів – Ліна Костенко

одна – Твоя, а друга – недоторка.

Ти дивишся. А я вже – як на трапі

Ти дивишся. А я вже – як на трапі.

І слів нема. І туга через край.

Життя іде по «Гаусівській шляпі»:

отак-от – «здрастуй», а отак – «прощай».

Прощай, прощай, чужа мені людино!

Ще не було ріднішого, як ти.

О це і є той випадок єдиний,

Коли найбільша мужність – утекти.

ТІНЬ СІЗІФА

В корчах і в кручах умирають міфи.

Чугайстер щез. Покаялись нявки.

І тільки ми, подряпані Сізіфи,

тябричим вгору камінь-рюкзаки.

Руді стежки роз’їдені дощами.

З крутих плаїв зриваємся, йдемо.

У сьоме небо вийдемо з гущавин,

задавлені гранітними трюмо.

Цей мисник днів – мальовані тарелі,

ця тінь Сізіфа – потойбічний гість,

в столицях меду, в райдугах форелі,

у гіркоті покинутих обійсть.

Ми – гості бджіл. Посидим па бенкетах,

у кріслах пнів, на покуті проваль,–

Попович Женя, Мефістофель в кедах,

і мавки в шортах. І моя печаль.

І тінь Сізіфа, тінь тії печалі,

горбата тінь, трагічна тінь сторіч.

Лілові хмари іван-чаю

пливуть над прірвами у ніч…

Тут буде твердо душу відіспати.

Сидить Сізіф і журиться, біда.

І п’є за нас шампанські водоспади

потік гірський, веселий тамада.

Я знаю, важко. У твоєму віці.

Либонь, я знаю, що й подумав ти:

“Вже краще йти до Бога пасти вівці,

ніж на Вкраїні камінь цей тягти”.

Ще крок, Сізіфе. Не чекай на оплески.

Для глядачів тут сцена закрута,

де чорний беркут з крилами наопашки

хребет землі до сонця поверта.

А ми йдемо, де швидше, де поволі.

Йдемо угору, і нема доріг.

І тінь Сізіфа, тінь моєї долі…

І камінь в прірву котиться з-під ніг…

Тунгуський бог

Я ж тебе вистругав, боже,

З такого смаглявого дерева!

Я ж вороною пір’їнкою вуса тобі малював!

Я ж тобі, боже, повісив буси до самого черева!

Жінку свою найсолодшу на ніч тобі дарував!

Я ж тобі, боже, щоранку бив у священний бубон!

Я ж не стругав собі бога більше ні з яких дров!

Я ж тобі в ніздрі сережку!

Щоб ти не світив мені пупом,

Я ж золоті пацьорки звідси ось відпоров!

Я ж тобі – зуб акули! Я ж тобі – роги марала!

Я ж просив тебе, боже, щоб ти захистив мій чум!

Землі мої віднято… Діти мої повмирали…

Я ж просив тебе, боже. Ти мене, боже, не чув?

Зорі мої кедрові кров’ю моєю нагусли.

Вітер моєї свободи плюнув мені в лице.

Ти думав, як ми нещасні, ти думав, як ми тунгуси,

То ми вже до всього звикли, то видержим вже і це?!

Я ж був ладен валятись тебе тут під ногами,

а ти віддав мою землю на глум моїх ворогів!

Може, клячать даремно люди перед богами?

Може, іноді треба бити своїх богів?

Може, іноді варто кидати їх у полум’я?

Де ж мої землі… і діти… і найсолодша жона?

Я ж тобі губи мазав кров’ю найкращого оленя!

А ти мені так віддячив?!

Так на ж тобі, на тобі, на!!!

Тут обелісків ціла рота

Тут обелісків ціла рота.

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота

високу тишу стережуть.

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

а не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

у снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,

які несказані слова…

Тут на одному обеліску

є навіть пошта польова.

У присмеркові доброї дібровості

У присмеркові доброї дібровості

пшеничний присмак скошеного дня.

На крутосхилах срібної дніпровості

сідлає вічність чорного коня.

Киреї хмар на плечах має вічність.

Вони пливуть кудись на Чигирин.

Я хочу в степ. Я хочу в непоміченість.

По саму душу в спокій і полин.

Отак брести. А тиша – як в соборі

з давно-давно загубленим ключем.

Холоне степ, і невкипілі зорі

рогатий жук виймає рогачем.

А там – Дніпро, аж ген до Базавлука,

аж за пороги й далі за лиман.

Об цілий світ спіткнулася розлука

і йде на нас, страшна, як Тамерлан.

А ти десь там, за даллю вечоровою,

а ти десь там, за морем тишини,–

так владно, так повільно вичаровуєш

мене із ночі, з тиші, з далини…

У світі злому і холодному

У світі злому і холодному,

де щастя зіткане з прощань,

чи ми пробачим одне одному

цю несподівану печаль?

Чи будем вік себе картати?

Але за віщо, Боже мій!

За те, що серце калатати

посміло в ніжності німій?!

За ті передані привіти?

За тихий погляд, що п’янить?

Нехай це сонечко посвітить.

Нехай ця туга продзвенить.

У чистім полі, в полі на роздоллі

У чистім полі, в полі на роздоллі,

де колосочки проти сонця жмуряться,

Вернигора, Вернивода й Вернидуб –

три велетні –

зібралися та й журяться.

– Ми велетні, ми велетні, ми велетні.

Ми телепні, ми телепні, ми телепні!

І сила ж є, і серце не мізерне,

і сто віків ні вмерти, ні заснути, –

все вернем, вернем, вернем, вернем!

А вже пора було й перевернути.

УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба,

де біла-біла хатка стоїть на самоті,

живе там дід та баба, і курочка в них ряба,

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини,

і вишні чорноокі стоять до холодів.

Хитаються патлашки уздовж всії стежини,

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки.

А потім довго-довго на призьбі ще сидять.

Я знаю, дід та баба – це коли є онуки,

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами.

І хтось до когось їде тим шляхом золотим.

Остання в світі казка сидить під образами.

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

Умирають майстри

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану.

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить.

А підмайстри іще не зробились майстрами.

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози.

Потираючи руки, беруться за все.

Поки геній стоїть, витираючи сльози,

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дививй пейзаж: косяками ідуть таланти.

Сьоме небо своє пригинає собі суєта.

При майстрах якось легше. Вони – як Атланти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: