С а в а. Що менi король наказує, то усе к його честi i славi робити маю.
К о н е ц п о л ь с к и й. Та ще писав я про те, що бунтовники батька твого рiдного гетьманом поставили; на се вiдписали i менi, що коли його вiзьмуть, то йому нiякої кари не буде. Круль добре твою вiру й правду бачить, бо ти й батька не жалiєш, аби тiльки вволити волю його милостi. Тим тобi сеє уважається!
С а в а. За се вiчно Бога молитиму за його крулевську мосць…
К о н е ц п о л ь с к и й. От i все. Та ще велять менi з тобою умовиться.
С а в а. І без умови, пане, служитиму я просто; не прийшов би я до вас, коли б вам лиховав.
К о н е ц п о л ь с к и й. Ти чоловiк добра душа, я знаю се. Тiльки те, що наказують, треба уважить. А се, бач, щоб я тебе до присяги привiв, що ти будеш вiрний послушник Посполитій!
С а в а. Хоч я i без присяги у вiрностi не змiнюсь, та присягнутися у правдi не грiх. Добре, пане.
К о н е ц п о л ь с к и й. Іще одна умова: круль i рада наша хочуть, щоб ти заприсягнувся, що усiм зусиллям будеш унiю на Українi вводити i волею i неволею заставлятимеш козакiв бути нашими, щоб вони свою шизматицьку вiру покидали, а унiю приймали. У сiм тобi треба нам присягнутися. Воно, я знаю, i без того ти б сеє робив, i без прясяги, та все треба, щоб дiло до дiла було.
С а в а. Унiю, пане?
К о н е ц п о л ь с к п й. А що? Ти сам знаєш -— без сього не можна. Не лиха ми вам хочемо, а добра, щоб i ви, як треба, Бога чтили i царстве небесне з нами залучали!
С а в а. Нi, пане: я своїй вiрi не зрадник.
К о н е ц п о л ь с к и й. Як се?
С а в а. Тiлом i душею радніш я вам служити, а на свою вiру вiйною не пiду. Я сам хотiв прохати сеї одної ласки, щоб нашу вiру не давили, а тут iще на мене самого накладають, щоб я своiй вiрi ворогував. Нi, пане, як хочеш, цур тому й гетьманству! Моя вiра мені над усе дорожче.
К о н е ц п о л ь с к и й. А коли так, чого ж ти i приблудив до нас?
С а в а. Королю свому законному прийшов я служить, а не вiру свою отцевську й дiдiвську зрадити!
К о н е ц п о л ь с к и й. Граться з нами захотiв, хлоп?
С а в а. Буде твоя ласка, не гнiвайся на мене, що я тобі казатиму: я чоловiк простий i казатиму просто. Може, коли не так здаватиметься, та я знаю, що ти пан добрий i милостивий, вибачатимеш мене! Сподiваючися, що ти мене не зоставиш i що, може, чим услужу свому королевi, я прийшов до тебе. Ти, дай, Боже, тобi здоров’я, усiм надiлив мене i своєю милiстю потiшав; живу я з твоєї ласки, i нi в чiм менi жалкуватися. Тiльки служить вам вiрою та правдою, та дякувати вам од щирого серця, та Бога за вас благати! Але, пане, я не прийшов до тебе, щоб ми, мов купцi на ринку, об своїй вiрi торгувалися. Ти ж, пане, сам чоловiк i розумний, i вчений, уваж сам. Воно правда, против сього нiчого казать, що наказують, то треба сповняти, але так… З твоєї мислi, з твого щирого серця, скажи менi, пане… як тобi здається се, що нас так налигають та втiсняють? Що, хiба ми нехристи, бесурмени? Усе така ж вiра! Що ви Боговi та Спасительовi молитесь, що ми — усе рiвно! Що ви святих божих чтите та шануєте, що ми — усе однакове! Один Бог, одна християнська вiра – за що ж нам така напасть? За що нас, бiдних, так зневажати? Далебi, не знать, що ви робите з нами! Не було б у нас нi чвар, нi бунтiв, жили б ми як брати рiднi iз собою, коли б ви нас хоча як людей важили! От бач, старi люде кажуть: за покiйного короля Стефана… Аже ж як ми вiрно служили йому, i нiчого поганого тодi не було! А тепера… Господи мiй милостивий! Далебi, як ти знаєш собi, а я правду говорю — воно так! Ми б вам вiрно служили, коли б ви на нас лиха не покладали.
К о н е ц п о л ь с к и й. Досць! Шизматика нiчого слухати. Роздобаривать з тобою — воду товкти.
С а в а. Шизматика, пане! Отак у нас робиться: ви нас лаєте шизматиками, ми вас недохристями. А нема нiчого iз сього доброго, пане! Ще й попрiкаєте, кажете: бунтовники. Ми не шизматики i не бунтовники. Ми не шизматики: наша вiра християнська, свята i непорочна; вiруєм ми в Господа Iсуса Христа, i матiр його пречистую, i святих його, вiруєм так, як дiди нашi вiровали, i зостанемось крiпкi у тiй вiрi, що хочете ви з нами робiть! Дай, Боже, щоб i дiтн нашi так же вiрили! А що ми не бунтовники, то то ж я тобi скажу: хiба ми вам вірно не служили? Хiба ми вас од ворогiв не боронили? Скiльки разiв бусурменiв од вас вiдгонали? Скiльки разiв супротив москалей ми вам помiччю помагали? Подивiтесь лишень у старосвiтськi описи вашi, чи нема там козацької слави? Чи не проливали ми за вас своєї кровi? Чи вiдмагалися ми коли-небудь вам служити? А яка за се була дяка? Що скажеш, пане? Що нам тепер од вашої неправди нiкуди дiваться! Що нам нiде голови прихилити! Що нам не дають молитися Боговi! Що нами, як скотиною, помикають! Так ще й кажете, що ми й такi й сякi, i бунтовники, i розбiйники! Нiколи б ми не бунтували, коли б ви з нас не глумовали! Так, пане, хоч гнівайся, хоч що хочеш роби — твоя воля, твоя мiч — а я правди казати нi перед ким не побоюся!
К о н е ц п о л ь с к и й. Що ж вiн тепер думає починати!
С а в а. Що ти прикажеш, пане, я у твоїй господi. Волю маєш мене у кайдани залити та у Варшаву вiдiслати, нехай там мене смертi предадуть: менi та потуга буде, що я за свою віру загину!
К о н е ц п о л ь с к и й. Коли б iз iншим, я б справдi теє учинив. Тебе я поважаю за твою дотепу та завзяття. Я тебе не гаятиму. Iди собi, тiльки од мене більш ласки не сподiвайся! Що я тобi дав, усе беру назад, бо ти не хочеш уволити волю королевську!
С а в а. Ти мени подарував — твоя воля й назад узяти. Все твоя воля, пане.
К о н е ц п о л ь с к и и. Що ж? Ти думаєш, оце тобi й лучче буде? Вiд козакiв ласки не сподiвайся! Вони вже давно смерть тобi нарiкли!
С а в а. Се я знаю. Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смертi! Вiзьмете мене ви — менi те легко буде на душi, що за вiру свою доведеться вмерти: уб’ють мене козаки — я весело мушу умирати: знатиму, що за короля свого предаю душу!
К о н е ц п о л ь с к и й. Ну йди, я тебе не держу!
Входит с л у г а.
С л у г а. Приїхав до папа Сави Хомка, та такий запирханий! Нишком щось має пановi сказати.
К о н е ц п о л ь с к и й. Нєх сюди прийде!
Входит Х о м к а, оглядываясь.
С а в а. Не ховайся, Хомко, кажи правду, чо ти?
Х о м к а. Пане, лихо нам приходиться! Край твого двора блукають козаки, усе визирають з-за лiсу. Жiнка твоя боїться, не знаєм, що й дiяти; поспiшай швидче, пане!
К о н е ц п о л ь с к и й. А що? Оце ж вони почули, де ти, та й приїхали убить тебе!
С а в а. Божа воля!
К о н е ц п о л ь с к и й. Послухай, Саво! У мене є вiйська довiль! Положу на тебе милость! Тiльки змовимось (лаская его), ну, Саво, на уговор — рядну! Ну!
С а в а. Нi, пане, твоя воля, сього не буде!
К о н е ц п о л ь с к и й. Що ж? Ти пропадеш! Вони тебе заб’ють, дарма що твiй батько над їми панує. Вiн первий пiднiме на тебе руки. Хоч ти й проситимешся, так не змилуються.
С а в а. Проситься менi шкода! Я умру, яким уродився. Нi до кого у вiк свiй не уклоняв, так i перед смертю не поклонюся.
К о н е ц п о л ь с к и й. Пропадеш, Саво! Лучче пiдпишись отут та й iди собi з громадою.
С а в а. Нi, пане, далебi, вi! Сказав, що съого не буде, так i не буде!
К о н е ц п о л ь с к и й. Та ти ж пропадеш! Такий молодий, хоробрий, у тебе жiнка, i син, кажеш, є маленький! Саво, менi тебе жалко: пожалуй сем’ю свою!
С а в а. Коли вони живi зостануться, Бiг їм буде отцем! За сиротою, кажуть, Бiг з калитою. Вiн милосерд, на його сподiватися треба! Коли ж i їм смерть буде, то ж божа воля!
К о н е ц п о л ь с к и й. А, та який же ти непокiрливий! Вчепивсь за одне, так одне те й твердить. Коли ж так, далебi, менi тебе жалко — зоставайся поки у мене.
С а в а. Твоя воля i пустить мене, i не пустить; тiльки коли ти мене пускаєш, то я по свой охотi не зостанусь: у мене сiм’я, покидати й грiх.
К о н е ц п о л ь с к и й. Ну, iди! Хто не слухає тата, хай послухає ката! Іди — я тебе не гаятиму!
С а в а (помолившись Богу). Спасибi. Прощай, пане, може, не доведеться бiльш бачитися, дай, Боже, тобi, що в його просиш, i сем’ї твоїй; дай, Боже, королевi нашому щастя i славу, i всiм добрим людям дай, Боже, долю добру!