Сава Чалий – Микола Костомаров

К о н е ц п о л ь с к и й. Що ж вiн тепер думає починати!

С а в а. Що ти прикажеш, пане, я у твоїй господi. Волю маєш мене у кайдани залити та у Варшаву вiдiслати, нехай там мене смертi предадуть: менi та потуга буде, що я за свою віру загину!

К о н е ц п о л ь с к и й. Коли б iз iншим, я б справдi теє учинив. Тебе я поважаю за твою дотепу та завзяття. Я тебе не гаятиму. Iди собi, тiльки од мене більш ласки не сподiвайся! Що я тобi дав, усе беру назад, бо ти не хочеш уволити волю королевську!

С а в а. Ти мени подарував — твоя воля й назад узяти. Все твоя воля, пане.

К о н е ц п о л ь с к и и. Що ж? Ти думаєш, оце тобi й лучче буде? Вiд козакiв ласки не сподiвайся! Вони вже давно смерть тобi нарiкли!

С а в а. Се я знаю. Та що ж тут? Крий Боже, я не боюсь смертi! Вiзьмете мене ви — менi те легко буде на душi, що за вiру свою доведеться вмерти: уб’ють мене козаки — я весело мушу умирати: знатиму, що за короля свого предаю душу!

К о н е ц п о л ь с к и й. Ну йди, я тебе не держу!

Входит с л у г а.

С л у г а. Приїхав до папа Сави Хомка, та такий запирханий! Нишком щось має пановi сказати.

К о н е ц п о л ь с к и й. Нєх сюди прийде!

Входит Х о м к а, оглядываясь.

С а в а. Не ховайся, Хомко, кажи правду, чо ти?

Х о м к а. Пане, лихо нам приходиться! Край твого двора блукають козаки, усе визирають з-за лiсу. Жiнка твоя боїться, не знаєм, що й дiяти; поспiшай швидче, пане!

К о н е ц п о л ь с к и й. А що? Оце ж вони почули, де ти, та й приїхали убить тебе!

С а в а. Божа воля!

К о н е ц п о л ь с к и й. Послухай, Саво! У мене є вiйська довiль! Положу на тебе милость! Тiльки змовимось (лаская его), ну, Саво, на уговор — рядну! Ну!

С а в а. Нi, пане, твоя воля, сього не буде!

К о н е ц п о л ь с к и й. Що ж? Ти пропадеш! Вони тебе заб’ють, дарма що твiй батько над їми панує. Вiн первий пiднiме на тебе руки. Хоч ти й проситимешся, так не змилуються.

С а в а. Проситься менi шкода! Я умру, яким уродився. Нi до кого у вiк свiй не уклоняв, так i перед смертю не поклонюся.

К о н е ц п о л ь с к и й. Пропадеш, Саво! Лучче пiдпишись отут та й iди собi з громадою.

С а в а. Нi, пане, далебi, вi! Сказав, що съого не буде, так i не буде!

К о н е ц п о л ь с к и й. Та ти ж пропадеш! Такий молодий, хоробрий, у тебе жiнка, i син, кажеш, є маленький! Саво, менi тебе жалко: пожалуй сем’ю свою!

С а в а. Коли вони живi зостануться, Бiг їм буде отцем! За сиротою, кажуть, Бiг з калитою. Вiн милосерд, на його сподiватися треба! Коли ж i їм смерть буде, то ж божа воля!

К о н е ц п о л ь с к и й. А, та який же ти непокiрливий! Вчепивсь за одне, так одне те й твердить. Коли ж так, далебi, менi тебе жалко — зоставайся поки у мене.

С а в а. Твоя воля i пустить мене, i не пустить; тiльки коли ти мене пускаєш, то я по свой охотi не зостанусь: у мене сiм’я, покидати й грiх.

К о н е ц п о л ь с к и й. Ну, iди! Хто не слухає тата, хай послухає ката! Іди — я тебе не гаятиму!

С а в а (помолившись Богу). Спасибi. Прощай, пане, може, не доведеться бiльш бачитися, дай, Боже, тобi, що в його просиш, i сем’ї твоїй; дай, Боже, королевi нашому щастя i славу, i всiм добрим людям дай, Боже, долю добру!

К о н е ц п о л ь с к и й. Іди собi к злидню.

Сава с Хомкою уходят. Конецпольский стоит в задумчивости. Входит

Л и с е ц к и й.

СЦЕНА II

Поле, лесок. Из кустов вытекает источник. С а в а и Х о м к а едут

верхом.

Сава (поет песню).

Вилинула галка з зеленої балки:

Сiла-пала галка ва зеленiй соснi!

Вiтер повiває, сосенку хитає!

Не хитайся, сосно: менi жити тошно!

Не ламайся, гiлко, мені жити гiрко!

Нема в мене роду, нi отця, нi неньки,

Покинули мене i брати рiденъкi!

І брати рiдненькi i вiрна дружина:

Один сиротина, як в полi билина!

Хомко, набери лишень мені води от як пити хочеться!

Х о м к а слезает с коня, набирет воды. Сава выпивает.

С а в а. Хомко!

Х о м к а. Чого, пане?

С а в а. Бачиш ти ондечки широку долину: он-он мерiє, кругом лiс, по ліву руку річка?

Х о м к а. Бачу, пане.

С а в а. Там колиьэ відомщав я за Остряницю ляхам, там колись клювали тіла їх орли та ворони, а я з своєю кравчиною вертавсь додому: били у котли, сурмили у сурми, весь люд зустрiчав мене, усi кричали: «Ай Саво, богатир Сава!» Тодi менi й пiсню проложили. Тому вже два роки, а швидко пройшли! Ще, мабуть, зосталися слiди мої на тiй долииi, зосталась i пам’ять моя у ляхiв, а слава моя, що я там залучив — за вiтром полетiла… Поїдемо, Хомко?

Уезжают.

Действие пятое

СЦЕНА І

К а т е р и н а и М о т р я только что купали дитя. Катерина, обвивши кладет его в колыбель. Мотря выносит воду.

К а т е р и н а. Ох, Боже ж мiй! Та як же менi страшно! Коли поїхав Хомка, а досi Сави немає!

М о т р я. Та воно, кажуть, далеко!

К а т е р и н а. Ох, та як же я iзлякалася! досi усе так i труситься!

М о т р я. Та куди ж воно пiшло?

К а т е р и н а. Та хто його зна! Як я встала, так щось забовванiло бiля лiса…

М о т р я. Спаси, Господи! (Выходит за дверь).

Слышно карканье ворона.

Катерина. Що це?

М о т р я. Геманiв крук! Тричi уже зганяла з бовдура, оп’ять сiв було!

К а т е р и н а. Ох, се ж воно та недаром!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: