Сава Чалий – Микола Костомаров

М о т р я. А оту нiч — так сова те й зна лiта коло хати та все угука!

К а т е р и н а. Щось воно та є! Мотря, далебi, се недаром! Коли б хоч Сава швидше!

СЦЕНА П

К а т е р и н а сидит на лежанке и колышет дитя. С а в а приходит. На лице его заметно глубокое душевное волнение.

К а т е р и н а (бежит к нему). Саво, мiй миленький! Ну, насилу я тебе дiждалася! А тут таки напасть — з усiм було бiда приходилась без тебе.

С а в а. Що, мое серденько?

К а т е р и н а. А що? Сиджу отам сама собi та й колишу дитину; тiльки ненароком зирк у вiконце, аж там щось замерiяло, та таке страшне… Я так iзлякалася… Само у козацькiй одежi, а лице так схоже на Iгната Голого.

С а в а. Ні, моя милая, се тобi так здалося. Чого вони сюди зайдуть? Не принесе їх нечиста мати. Та на Ігната Голого, ти кажеш?

К а т е р и н а. Еге!

С а в а. Якби Ігнат Голий, так би я i не боявсь.

К а т е р и н а. А я так так його боюся, що не дай, Боже! Ото колись вiн менi увi снi приснився: наче йде до мене, та простяг руки, та й хоче мене обняти, а я од його… Та так менi страшно стало, що коли прочнулась, так перевернуться на другий бiк не посмiла! Менi усе здається, що коли-небудь вiн нам лиха завдасть.

С а в а. Нi, моя мила, вiч не такий; ми уп’ять помирилися, i я писав до нього, а він до мене. А тобi, либонь, без мене страшно?

К а т е р ч н а. Страшно, мiй миленький! Як ти куди поїдеш, так мені стане так, що хто його знає як. Усе б то плакала та журилася хтозна-чого! Як бачу тебе окрай себе, що ти зо мною, так тодi тiлъки мені й легко, й весело, а як тебе немає, так така туга та нудьга нападе, що сама не знаєш, що б собi i заподiяла! Чого ти все так часто у той Немирів їздиш?

С а в а (со вэдохом). О моя Катю, бiлъш, мабуть, нiколи не поїду.

К а т е р и н а. Та таки й не їзди! Як таки тобi не жалко мене саму зоставляти! i маленька дитина тебе до себе не тягне. Менi якби днiв зо два його не побачити, так я не знаю, що б тодi зо мною i було!

С а ва (целует дитя). Кришечко моя! Синочку мiй! Ох, тяжко-важко менi на серцi. Здається, що я вже послiднiй раз лащу мою крошечку. Катю, моя Катю, ти плачеш!

К а т е р и н а. Сама не знаю, чого сльози ллються! Дивлюсь на тебе, що ти такий став смутний, та й заплакала.

С а в а. Ох, Катерино, погано на свiтi! Хто його зна, нащо се Бог так учинив; безпереч усе горе та смута; iнший раз голову б собi розбив — та нi, усе є щось таке, що не пускає, усе-таки знайдеться таке, що i серце потiше, поневолi i горе забудеш, i свiт божий оп’ять стане свiт бiлий та хороший. Катю, Катю! дай менi свою рученьку, пiдiйми головку, подивлюсь я у твої очi! Катю! (Обнимает ее). Сонечко моє ясненькеє! Як менi бiля тебе сидiти любо! Як менi на тебе дивитися мило! О моє сердечко! А вже що надворi дiється, у свiтлицi забудеш! Як не суйся бiда, куди не жени вона, а бiля жiнки та дитини нiчого вона не зробить. Усе-таки буде серцю розвага. (Встрепенувшись). Боже мiй милий! Якби ти знала… така кручина! Вона мене зв’ялить, зсушить, iз’їсть, бiсова! Ви, жiнки, не знаєте, що бува iнодi на серцi у чоловiка! Вам, як миленький вас любить, та дитина здорова, та дома усе гаразд, так вам i журби нема. А нас, якби ти знала, яка наша натура, Катерино!

К а т е р и п а. Що се ти кажеш, Саво? Я нiчого й не втямила, що ти й казав менi.

С а в а. Куди не пiдеш, усе люди! Тому тiльки життя на свiтi, хто з їми у ладу. Той тiльки щастя бачить, хто до їх покiрливий. Я не вмiю з їми жити, не вмiю їм коритися — ще не теє: хочеться, щоб то старшим бути над усiма!.. Ізмалку я нiкого не слухавсь, дитиною хотiлось розумнiш над старих бути. Що ж? Як ув’язалась суча недоля, та i не одчепиться… Жене мене сам не знаю куди! Твоя воля, Боже! Що буде, то хай по-твоєму буде! (Смотрит с нежностью на дитя). Нащо ми тебе на свiт породили, мiй малесенький! Тепер ти собi лежиш, нiчого не знаєш; прийде пора, хто зна, що тобi доля нарiкає! Не дай, Боже, того, що твоєму батьковi!.. (Катеринi). Послухай, Катерино, що, як нас вiдсiль виженуть i нам прийдеться блукати, одберуть у нас усе, ми мандруватимемо з кутка в куток… що тодi?

К а т е р и н а. Що ж, воля Божа! Бач, який ти! Казав, чого я така боязлива, а сам як сумуєш! Що ж менi, крий Боже, хоч яке нещастя, я все терпiтиму, аби з тобою нерозлучно бути!

С а в а. О, мое серденько! Одним одна моя радiсть на сiм свiтi! Так, терпiтимемо, Катю, коли доля терпiти велiла!.. А все менi щось на серці трудно та нудно! (Обращается к дитяти). Заснув мiй маленький! Нехай спить! (Целует и ласкает его). Який гарячий! Мiй синочок мiй маленький! Васю, Васю! Цитьте, не стукайте, нащо його будити? (Качает колыбель). Люлi, Люлi! Вибачай, Катерино, що я твоє на себе беру. Адже ж ти знаєш, моя мила, що як голубка полине, так голуб дiточки годує! Так i ми з тобою, моє серденько! (Целует ее). Нiяк не налюбуюсь, дивлячись на тебе; не намилуюсь з тобою! Хоч до смертi милуватимуся — усе здаватиметься, що мало! О, чого ти така смутна? Ач якi очi заплаканi! Не журись, моя душенько.

К а т е р и н а. Та як же менi не журиться, коли ти журишся. Бач, тут iще щось недобре пiд нас пiдлiза!

С а в а. Не бiйсь, моє серце, нiчого не бiйсь: поки я з тобою… усе гарно буде, Я сам не знаю, чого менi сумно так було… тепер пройшло! Я от який веселий! Гей, Хомко! Пiди лиш у пивницю та принеси горiлки та меду. Увесь вiк свiй не пив горiлки, тепер нап’юся… далебi, нап’юся! Не знаю сам, перед чим дуже так захотiлось. Та й бiсова, онцихристова журба… Чого вона справдi так ув’язла? Стривай! Я її вижену.

Х о м к а приносит горилки и меду.

Оце так до дiла!.. (Пьет). А, суча, яка гiрка! Як се й п’ють багато! Випий лиш ти, Катю.

К а т е р и н а. О нi, цур їй! Я одроду не пила i не знаю, яка вона й є.

С а в а. Та й я сам не пивав її нiколи. Тепер тiльки так… Тим що i я був колись козак! Колись!.. А того, що було колись, того нема уже i не буде! Геть, дияволова журба! Щоб тебе пранцi з’їли! Випий-бо, Катю!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: