Н а с т я. Тiльки що свата!
К а т е р и н а. Але… Так вона мене позавчора призвала та й каже: «Щоб ти, донько, знала: свата тебе пан Iгнат Голий, чоловiк важний, ще iз старших, чи пiдеш за його?» Я було замиркотала, а вона на мене як погляне так… А я й злякалася та й сказала: «Як хочеш, мамо, а менi як ти волиш, так твоя воля нехай i буде!» А вона менi й каже: «Ну, так от же, як вернуться з походу, так зараз i рушники подаєте». А менi не те щоб жити з ним… дивиться на його вадить!
Н а с т я. Так нащо ж ти придалася? Аже ж мати тебе питала, чи хочеш за його!
К а т е р и н а. Так я боялася.
Н а с т я. Ох, смiх i горе з тобою, та й годi! Хiба ж ти забула того… свого… по кiм не одна дiвчина уздихає, а вiн те й зна, що до тебе!
К а т е р и н а. Ох, сестрице, душечко! Якби ти знала, як я люблю його! Далебi, оце як днiв зо два не побачила, так неначе зувсiм свiт iзмiнивсь, та так серце уривається, що не дай його Боже!
Н а с т я. А вiн оце i в поход не пiшов. Усi пiшли, вiн зостався.
Катерина. А вiн тут?
Н а с т я. Та я його сьогодни вранцi бачила, та такий чогось смутний та невеселий.
К а т е р и н а. Ох, моя матiнко! Мабуть, узнав! Що ж я йому й казатиму?
Н а с т я. А вiн щодня бува у тебе? Давно ти його бачила?
К а т е р и н а. Та от уже з пiвтижня.
Н а с т я. А чого доброго? Батько його тепер гетьманом: сi чоловiки коли добрi i ласковi, а як пiднiмуться вгору, так i забули! Аже ж хоч i мiй: який був дошпетний та приязний, як вiн менi боживсь та присягавсь!.. «Не покину,— каже,— тебе нiколи, поки живий буду, тебе не забуду». А от як його зробили полковником, так тепер i мимо пройде — мов нiколи не бачилися! Та Бiг з їм! Коли вiн мене позабув, так i я його. Гляди, щоб i твiй з тобою того не подiяв.
К а т е р и н а. О нi, Настусю, далебi, нi. Вiн такий добрий та вiрний,— вiн мене повiк не забуде, швидче сам собi смерть заподiє, нiж мене любить перестане! Ох, кращого молодця на свiтi нема. Про кого пiснi спiвають? Кому молодi й старi дивуються? Куди не поглянеш, куди не прислухаєшся, усе про мого Саву! О, колись i менi лежало це радiстю на серцi! Було, як зiйдуться дiвчата: кожна вихваляється своїм коханком, а як до мене дiйдуть, усi притихнуть. «Нi,— кажуть,— вiд Катерининого краще i моторнiше немає!» Його й хвалять, його й славлять, а вiн каже: «Що менi оця слава? Менi щоб тiльки вiра наша була цiла та вороги нас не зобижали, об сiм тiльки й Богу,— каже,— молюся!» А як один раз ми сидiли тутечки удвох, а вiн менi так жалко розказує, як ляхи наших зобижають та вiру женуть, та й каже: «Гарно, Катю, за вiру свою вмерти: i Бiг тому на тiм свiтi заплатить i пам’ять його люди шануватимуть. Що, — каже,— якби нам з тобою ув один час присудила доля за свою вiру вмерти, поховали б нас у однiй ямцi, а душi нашi у Господа Бога тiшилися!» Тодi мене аж у сльози кинуло! Та якби ти почула, як вiн вiзьметься розказувати, як вiн воював, та де бував, та якi бiди йому прилучалися… І Боже мiй! Подумаєш, чого то вiн не одбув на своєму вiку, а все ж то Бог доброго боронить!.. Ох, Настусю, Настусю! Не бути менi за ним — не бути менi нi за ким! Понесуть мене на гробовище: я умру з печалю! (Плачет).
Н а с т я. І менi вже жалко стало. Крiпко ти його любиш!
К а т е р и н а. А ти думаєш ні? Далебi, люблю. Коли б не любила, так я б так i не говорила.
Н а с т я. Та коли ти певне знаєш, що вiн тебе не зоставить…
К а т е р и н а. Далебi, знаю, сестрице. Вiн мене любить! Його хотiли сватати на великих паннах, так вiн одмагався! Та вiн менi сам казав, що мене не покине!
Н а с т я. Так що ж ти? Бух матерi в ноги та й скажи, що я, мов, нi за кого не хочу iншого; люблю Саву — йому й жiнкою буду.
К а т е р и н а. Так я боюся.
Н а с т я. Так що ж будеш робити?
К а т е р и н а. Та я й сама не знаю, що менi робити на свiтi! Ох, бiдна ж моя головонька!
Н а с т я. О, та чудна ж бо яка ти, сестрице! Справдi, з тобою i наплачешся, i нарегочешся. Коли ти боїшся, так я сама пiду та й скажу твоїй матерi.
К а т е р и н а. О ні, Настусю, не кажи, будь ласкова, не кажи: я боюся…
Н а с т я. Так ти, мабуть, хочеш за Голого?
К а т е р и н а. Хай його лиха година поб’є! Я нi за кого не хочу, тiльки за мого Саву.
Н а с т я. Ну, так на тебе нiчого дивиться! Плакатимеш — очi виплачеш, а доброго нiчого не буде. От тобi побожилась пiду та й скажу, що ти любиш Саву. Сьогоднi увечерi скажу. (Идет к дверям).
К а т е р и н а (бросается за нею). О, не кажи, Настусю, стривай!..
Н а с т я. Хай не Настя буду, коли не скажу! (Уходит).
К а т е р и н а. От тобi на! Що, як вона скаже? Як менi матерi відказати? Ох, матiнка моя!
СЦЕНА II
С а в а входит.
С а в а. Здорова, Катю.
К а т е р и н а (кидается к нему на шею). Мiй Саво, мiй миленький!
С а в а. Ох, моя душенько! (Прижамает ее к груди). Погано нам приходиться; душно менi на свiтi!
К а т е р и н а. А сьогоднi жарко.
С а в а. Жарко, Катю, дуже жарко (указывает на голову); отут горить (указывает на грудь); отут пече! Катю,
Катю, може, недовго нам тiшитися; недовго нам бачитися! Розлучає нас злая доля!
К а т е р и н а. Як? Ти мене покинеш? (В сторону). Ох, матiнка моя рiдна — узнав!
С а в а. Покидать тебе! Хай Бог того покине, хто свою кохану покидає! Нi, Катю: не я, а ти мене покинеш… Розлучає нас лиха доля.
К а т е р и н а (с трепетом в сторону). Якраз! (Саве). Оце ж твiй батько як став гетьманом, так ти iзмiнивсь.
С а в а. Ох, не рви мого серця, вже його i так трохи не розшматували. Я до тебе бiжу для розваги, а ти менi знову труда завдаєш. О, якби ти знала… Катю, ти не знаєш, як оддякують люди; ти молода, ти сього не знаєш! Тепер уже я не той, що був колись: за мою службу, за мою працю з мене знущаються, цураються мене, наругаються надо мною. Не той уже я Сава! Покинули мене брати мої, одступивсь од мене рiдний батько, нема в мене нi друга, нi приятеля — один я зостався! (Смотрит на нее с нежностью). О ні, я помилився, є ще у мене ти: iще я не зусiм сиротина!..
К а т е р и н а. Саво!
С а в а. Ох, Катю, Катю! Прощай, я пiду, мені жити тошно я хочу вмерти!
К а т е р и н а. О, не вмирай, Саво! Коли ж умирати, так помремо обоє.
С а в а. Серденько, душенько моя! О, якби тiльки вмерти! Може, цiлий вiк достанеться блукати по свiту, усiма забутий, як приблудна вiвця. Знаєш, менi вже не можна тута жити, не хочуть, щоб я жив тута… Я пiду вiдсiль, пiду куди очi дивляться. Може, де на чужинi загину, тодi хоч ти згадуй мене! Не забувай мене!..
К а т е р и н а. Я пiду з тобою.
С а в а. О нi! Тяжко-важко тобi йти за мною: у тебе мати, родичi, ти жалкуватимешся навпiсля!
К а т е р и н а. А в тебе хiба батька нема?
С а в а. Батька? Не кажи менi сього, я загубив, я протесав свого батька, або вiн мене, проте нехай нас Бiг розсудить! Ледащу шкапу поганий їздець у сто разiв лучче поважає, нiж вони, сi козаки, мене, бiдного.
К а т е р и н а. О мiй миленький! Та щоб же їх недобра година узяла, як вони тебе зневiряють!
С а в а. Спасибi, що хоч ти обо мнi пожалiла! Мені i на свiтi жити вадить. Коли б не теє, я б утопився.
Катерина. І я з тобою!..
С а в а. Ох, ти моя миленькая, добрая Катя! Вона на усе готова!..
К а т е р и н а. На все, далебi, на все! Як ти пiдеш, я за тебе вчеплюся, хоч ти мене вiдженеш, я оп’ять-таки пiду, усе-таки не одстану од тебе!
С а в а. А мати, а родина?
К а т е р и н а. Матiнка! (На глазах ее навертываются слезы).
С а в а. От бач, тобi й жалко!
К а т е р и н а. Жалко? А як же не жалко! Бач, тобi не жалко мене покидати.
С а в а. О, щоб менi смерть на сiм мiсцi!
К а т е р и н а. Коли смерть, так обидвом вмiстi! Я вiд тебе не одстану. Щоб мене грiм убив, коли я хоч часиночку без тебе житиму! Мати!.. Менi без тебе нiщо не дорого; коли ти справдi задумав iти — я покину матiр, таки пiду за тобою!
С а в а. Без тебе менi тож свiт божий — темниця, тiльки менi тебе жалко! Я пiду, сказано, куди очi дивляться: наберусь i лиха, i горя. Може, де коли i хлiба не їстиму, i сльозами умиюся… як ти усе те терпiтимеш?
К а т е р и н а. Бач, який ти: ти так зможеш стерпiти, а я й не зможу! Я люблю тебе.
С а в а. Я пiду у лядську землю.