К а т е р и н а. Хоч i к татарам, хоч на край свiта! Я все-таки тебе не покину. Далебi, не покину: що хочеш роби, а коли ти справдi надумав іти — я не зостанусь!
С а в а. Квiточка моя весняная! Ягiдка моя червоная! Бiля тебе й горе забудеш. Геть, каталажна думка! Я уп’ять Сава, той Сава, що був i преже. Нехай з мене знущаються, нехай з мене глумують — є у мене хто мене приголубить! (Обнимает ее). Сердечко, рибонько! Катречко моя! (Целует ее со слезами). О, якби нашi душки отак обвилися та заразом i вилетiли з тiла!..
СЦЕНА III
П а р а с к а входит.
П а р а с к а. Що це, Катю! Оце так… От невiста!..
Катерина (в испуге отскакивает). Матiнко!..
П а р а с к а. Пан Сава! Ну, до дiла! Гетьманський синок! Нi, се вже як хочеш, а тiльки вернеться батько з похода — я пiду до його: ти взнаєш, як дiвчат зводить! Не погляжу, що ти таке єсть! І ти, бiсова, що се ти робиш! А, невiста ти! Та ти мене на цiлий вiк осоромила. Стривай, я покажу тобi! Ач як мiцно обнялися! дивiться, якi нашi молодi!
К а т е р и н а. Ох, бiдна ж я.
П а р а с к а. Ач! Така-то ти, мабуть, будеш, як i замiж пiдеш!
С а в а. Панi моя! Хоч я i виноватий тим, що нищечком вчащав до твоєї доньки… та вже як покоритися, так i Бiг простить. Я на її нiчого поганого та худого не замишляв: я її любив… вона мене; нам обоїм одно без другого жити не любо. Що ж, кажуть добрi люде, що вiрному коханню i Бiг не противник! А я любив її, i люблю, i вiчно любитиму! Вона мене тож… Анi я до другого, ані вона до другого не пiдемо! За таке кохання нема грiха; ми не виннi, що нам Бiг серце дав.
П а р а с к а. Так ти хiба не знаєш, що вона замiж виходить?
С а в а. І не знаю, i не чув, i не вiрю. Хiба ти її приневолиш? Що ж iз цього буде?! Загубиш нас обох, i зятевi журба вiчно буде, i сама собi печалю завдаси! Я тiльки знаю, що моя Катречка щиро i вiрно мене любить, як i я її. Коли ж лиха доля нас розлучить i не дасть нам умістi жити, то ми й тому радi будемо, що не витерпимо розлуки, а справедливий Господь хоч не на сiм, так на тiм свiтi нашi душi усе-таки докупи злучить!
П а р а с к а. І ти любиш Саву, донько?
К а т е р и н а. Ох, матусю, люблю!..
П а р а с к а. Так нащо ж ти, як Iгнат Голий тебе сватав, сказала, що хочеш?
С а в а. Як? Iгнат Голий! Тебе сватав? Ти согласилась, Катерина?
К а т е р и н а (к дается к ногам матери). Матiнко, ненечко! Прости ж мене! Я побоялась: так, сама не знала, що казала — сказала, та й сама не рада. З тої пори оце менi така мука, що i хлiб на думку не йде. Я люблю Саву, до вiку вiчного його любити буду! А Ігната Голого… як вiн менi на мисль прийдеться, так аж у грудях важко стане. Далебi, матiнко, я тiлько злякалася, а я люблю i любитиму одного Саву. Не розлучай мене з ним, матусю, бо i вiн мене любить!
П а р а с к а. Так нащо ж ти сказала? От дурна! Хiба я тебе приневолювала, чи що? Ач! Сама собi жалю завдає! Бiг з вами, дiточки! Коли вже так собi любитеся, то i Бiг з вами! Я вам не розлучниця! Хоч куди, так я нiчого. От вам моє благословення! Я не буду супротив… Пан Сава чоловiк гарний i добрий i великого роду, i все… Бiг з вами! По менi, так хоч зараз до вiнця.
К а т е р и н а. Ох, матусю, миленька матусенька, як же ти мене звеселила! (Бросается на шею к Саве). Саво, ти мiй тепера!
С а в а (кланяется Параске). Не знаю, моя нене, чим тобi i дякувати: ти менi вiку прибавила.
П а р а с к а. Господь з вами, дiточки: любiтесь собi — мене не забувайте, от уся й дяка.
Н а с т я входит.
К а т е р и н а (бросается к Насте на шею). Сестрице, Настусю! Тепер Сава мiй! Мати така добра — як узнала, так зараз нас i благословила.
Н а с т я. Ну, що! Не правду казала я тобi: признайсь матерi — вона тобi нiчого, а ти тiльки й знаєш, що рюмаєш. (Параске). Здоровенька була з молодими, тiтко!
П а р а с к а. Спасибi. Бач, яка ти, Настю: знала, що моя Катя любить Саву, а менi не сказала. Я б тодi зараз згодилася, а то, сердешна, що одбула! Бач, як з лиця спала! А все то через журбу! (Берет Катерину за голову). Яка головка гаряча, а очi якi червонi! Пiди, моє серденько, умийся холодною водицею, може, воно полегшає.
К а т е р и н а. Нi, мамо: менi й так легко на серцi.
Н а с т я. Сказано жених та невiста! Тепер тiльки помолитись боговi, та й до шлюбу.
С а в а. А я попрошу тебе, мати, чи не можна так, щоб на сiм тижнi i весiлля у нас було.
П а р а с к а. А батька твого пiдождати? Хто ж у нас на весiллi буде?
С а в а. Нема у мене батька! У мене тепер є мати! Справимо весiлля i без гостей, а то менi треба поспiшати…
П а р а с к а. Правда. Твоє дiло вiйськове. Та у теперiшню годину як веселитися — то тiльки грiха набираться.
Н а с т я. Ану лиш ти, молода зарученая, ходiм у твiй садок, либонь, рясно цвiте!
К а т е р и н а. Ходiм, Саво!
С а ва. Ходiм! (В сторону). Ігнат Голий! Оце ще менi карлючка!
Уходят.
СЦЕНА IV
В городе Терахтемирове. Колокольный звон. Толпа, крик, множество
народу бегут, теснясь в беспорядке.
1 – й. Нашi вертаються з похода.
2 – й. Де?!
3 – й. Та ондечки. Не бачиш? Уже у городi.
2 – й. А, тепер i я бачу.
3 – й. Насилу доглядiвся.
М и к и т а с к о з а к а м и выходит навстречу г е т м а н у и с т а р ш и н а м ,которые сходять с коней. За ним едут козацкие полки. Н а р о д толпится около гетмана. Восклицания. Расспросы.
Н а р о д. А що? Ну? Чи щастя, чи нещастя? Чи побили ляхiв?
Г е т м а н П е т р о Ч а л ы й. Багацько заходу, а день празнику. Бачите, пiшли ми у поход, а нас мало. Зустрiвся з нами отряд ляхiв, так ми його й побили. Та ще й два табора полонених навезли. Та все то не важность. Хотiлось було у Чигирин убратись та саме лядське гнiздо поворушити, та нi, не з силою! Треба бiльш козакiв понабирати: i за те спасибi, що деякi поприставали до нас, учувши об нашоъ справi. От як бiльш позбираються та ще запорожцi злучаться з нами, тодi смiло можна сподiватися, що додамо лиха супостатам.
Н а р о д. Ну, а все ж таки нашi одолiли?
П е т р о. Та нашi, та що iз сього пуття ще? Треба бiльш!
Н а р о д. Що ж? І за се дякуємо Боговi. Гей, нашi одолiли! Гетьмане наш, милий гетьмане наш!
П е т р о (обращаясь к козакам). Ну, тепер, хлопцi, я вас одпущу. Спасет Бог за вiрну службу! Iдiть собi та подiлiтесь здобичею та без свари, без чвари, тихенько та хорошенько. А потiм вiдправте собi молебень та панахиду по вбитих, хто у кого прилучиться, або родичi, або приятелi… Що ж робить! Вiйськове дiло — терпiти треба. Та i того не забувайте, що хто за вiру свою загинув, то того Бiг на тiм свiтi не зоставить. Та глядiть, багато не гуляйте, бо тепер такове дiло, що як ляхи узнали об нашiй справi, то так i стерегтимуть, щоб нам напасть учинити. А через тиждень оп’ять: я куняти не люблю. Менi щоб усе жваво, та бойко, та моторно було. Ну, iдiть собi! (Козаки начинают расходиться). А ви, панове старшини, будьте ласковi, ходiмо до мене. Пiсля похода вiдпочити треба.
М и к и т а. Чолом твоїй милостi, високовельможний пане гетьмане!
П е т р о. Здоров, здоров, пане Завалченко! Чи все гаразд було без нас: у городi? дома у нас? Чи не чув чого? Чи не бачив?
М и к и т а. У городi то, пане гетьмане, нiчого. А чув я тiлько, що вискакують тут ляхи та ходять перевдягнутi.
П а в л о. Треба глядiти. А то вони, сучi, лукавi як бiси. Появиться один, а там другий, а там — гляди — чого доброго! Та ще оця жидова… Ік злидню б усю її повипихати!
М и к и т а. Але… Вони самi повтiкали. Бо як народ розсердивсь, то яким ще сторчака у воду завдали.
А н д р и й. Так бiсовiй жидовi i треба!
П е т р о. Ну, бiльш нiчого не чути?
М и к и т а. А що, пане гетьмане, не любо i тобi то буде слухати, як я тобi повiдаю. Та що ж, треба!
Петро. Що таке?
М и к и т а. А от що, пане гетьмане: син твiй по кривому шляху поїхав.
П е т р о. Що таке?
М и к т а. Да так, що його тепер i у городi чортма,— поїхав, а куди, хто його зна! Та ще й оженився. Та забрав свою жiнку, i худобу, i челядь та й майнув. А було се… коли? У понедiлок! Так! у той понедiлок!
П а в л о. От тобi на!
А н д р и й. Оженивсь без батька!
С т е п а н. Та й майнув казна-куди!
г р и ц ь к о. Та вже хто батька не слуха, то з того добра не буде.