Сава Чалий – Микола Костомаров

П а р а с к а. Господь з вами, дiточки: любiтесь собi — мене не забувайте, от уся й дяка.

Н а с т я входит.

К а т е р и н а (бросается к Насте на шею). Сестрице, Настусю! Тепер Сава мiй! Мати така добра — як узнала, так зараз нас i благословила.

Н а с т я. Ну, що! Не правду казала я тобi: признайсь матерi — вона тобi нiчого, а ти тiльки й знаєш, що рюмаєш. (Параске). Здоровенька була з молодими, тiтко!

П а р а с к а. Спасибi. Бач, яка ти, Настю: знала, що моя Катя любить Саву, а менi не сказала. Я б тодi зараз згодилася, а то, сердешна, що одбула! Бач, як з лиця спала! А все то через журбу! (Берет Катерину за голову). Яка головка гаряча, а очi якi червонi! Пiди, моє серденько, умийся холодною водицею, може, воно полегшає.

К а т е р и н а. Нi, мамо: менi й так легко на серцi.

Н а с т я. Сказано жених та невiста! Тепер тiльки помолитись боговi, та й до шлюбу.

С а в а. А я попрошу тебе, мати, чи не можна так, щоб на сiм тижнi i весiлля у нас було.

П а р а с к а. А батька твого пiдождати? Хто ж у нас на весiллi буде?

С а в а. Нема у мене батька! У мене тепер є мати! Справимо весiлля i без гостей, а то менi треба поспiшати…

П а р а с к а. Правда. Твоє дiло вiйськове. Та у теперiшню годину як веселитися — то тiльки грiха набираться.

Н а с т я. Ану лиш ти, молода зарученая, ходiм у твiй садок, либонь, рясно цвiте!

К а т е р и н а. Ходiм, Саво!

С а ва. Ходiм! (В сторону). Ігнат Голий! Оце ще менi карлючка!

Уходят.

СЦЕНА IV

В городе Терахтемирове. Колокольный звон. Толпа, крик, множество

народу бегут, теснясь в беспорядке.

1 – й. Нашi вертаються з похода.

2 – й. Де?!

3 – й. Та ондечки. Не бачиш? Уже у городi.

2 – й. А, тепер i я бачу.

3 – й. Насилу доглядiвся.

М и к и т а с к о з а к а м и выходит навстречу г е т м а н у и с т а р ш и н а м ,которые сходять с коней. За ним едут козацкие полки. Н а р о д толпится около гетмана. Восклицания. Расспросы.

Н а р о д. А що? Ну? Чи щастя, чи нещастя? Чи побили ляхiв?

Г е т м а н П е т р о Ч а л ы й. Багацько заходу, а день празнику. Бачите, пiшли ми у поход, а нас мало. Зустрiвся з нами отряд ляхiв, так ми його й побили. Та ще й два табора полонених навезли. Та все то не важность. Хотiлось було у Чигирин убратись та саме лядське гнiздо поворушити, та нi, не з силою! Треба бiльш козакiв понабирати: i за те спасибi, що деякi поприставали до нас, учувши об нашоъ справi. От як бiльш позбираються та ще запорожцi злучаться з нами, тодi смiло можна сподiватися, що додамо лиха супостатам.

Н а р о д. Ну, а все ж таки нашi одолiли?

П е т р о. Та нашi, та що iз сього пуття ще? Треба бiльш!

Н а р о д. Що ж? І за се дякуємо Боговi. Гей, нашi одолiли! Гетьмане наш, милий гетьмане наш!

П е т р о (обращаясь к козакам). Ну, тепер, хлопцi, я вас одпущу. Спасет Бог за вiрну службу! Iдiть собi та подiлiтесь здобичею та без свари, без чвари, тихенько та хорошенько. А потiм вiдправте собi молебень та панахиду по вбитих, хто у кого прилучиться, або родичi, або приятелi… Що ж робить! Вiйськове дiло — терпiти треба. Та i того не забувайте, що хто за вiру свою загинув, то того Бiг на тiм свiтi не зоставить. Та глядiть, багато не гуляйте, бо тепер такове дiло, що як ляхи узнали об нашiй справi, то так i стерегтимуть, щоб нам напасть учинити. А через тиждень оп’ять: я куняти не люблю. Менi щоб усе жваво, та бойко, та моторно було. Ну, iдiть собi! (Козаки начинают расходиться). А ви, панове старшини, будьте ласковi, ходiмо до мене. Пiсля похода вiдпочити треба.

М и к и т а. Чолом твоїй милостi, високовельможний пане гетьмане!

П е т р о. Здоров, здоров, пане Завалченко! Чи все гаразд було без нас: у городi? дома у нас? Чи не чув чого? Чи не бачив?

М и к и т а. У городi то, пане гетьмане, нiчого. А чув я тiлько, що вискакують тут ляхи та ходять перевдягнутi.

П а в л о. Треба глядiти. А то вони, сучi, лукавi як бiси. Появиться один, а там другий, а там — гляди — чого доброго! Та ще оця жидова… Ік злидню б усю її повипихати!

М и к и т а. Але… Вони самi повтiкали. Бо як народ розсердивсь, то яким ще сторчака у воду завдали.

А н д р и й. Так бiсовiй жидовi i треба!

П е т р о. Ну, бiльш нiчого не чути?

М и к и т а. А що, пане гетьмане, не любо i тобi то буде слухати, як я тобi повiдаю. Та що ж, треба!

Петро. Що таке?

М и к и т а. А от що, пане гетьмане: син твiй по кривому шляху поїхав.

П е т р о. Що таке?

М и к т а. Да так, що його тепер i у городi чортма,— поїхав, а куди, хто його зна! Та ще й оженився. Та забрав свою жiнку, i худобу, i челядь та й майнув. А було се… коли? У понедiлок! Так! у той понедiлок!

П а в л о. От тобi на!

А н д р и й. Оженивсь без батька!

С т е п а н. Та й майнув казна-куди!

г р и ц ь к о. Та вже хто батька не слуха, то з того добра не буде.

П е т р о. На кiм же вiн оженився?

М и к и т а. На Вапулiвнi Катеринi: її мати удова, жiнка полкового обозного: вiн умер рокiв зо два тому. Оженивсь та й поїхав. Бiдна теща от як убивається!

П е т р о. Господи!

М и к и т а. Вона зовсiм була заручена з паном Iгнатом Голим.

Все смотрят на Голого.

П е т р о (подумавши). Ходiм, Микито, розкажи менi, як се дiялося? (Уходить с Микитою).

П а в л о. Се ж вiн розсердивсь на нас, що ми батька вибрали, а не його!

А н д р и й. Падлюка ж вiн, коли батьку завистує!

А н т и н. Т де се видано, щоб жениться без батька?

О н и с и ф о р. Та ще й вiдняв у свого приятеля невiсту!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: