Микола Костомаров - Сава Чалий (сторінка 3)

А н д р и й (выходит на церковную паперть). Братцi, панове козаки! Оце ми созвали вас усiх раду порадити та дiло поладити! Вже два роки уплило з тої пори, як ляхи нашого шановного пана Степана Остряницю загубили, хоробрих старшин та єнералiв наших у себе в Варшавi закатували, лихом та напастю бiдную нашу Україну посипали. два роки; за два роки багацько води утекло! Мiж тим католики нашу вiру женуть, церкви плюндрують, святе наше жидовi на поругу вiддають, над людьми православними iзнущаються, жiнок та дiвок наших поганять, худобою нашою отцевською та дiдiвською поживляються. Жалкується Вкраїна, як бiдна вдовиця! Молить Бога й не вмолить; блага дiти свої i не вблагає. Настигли нас злiї невзгодини: вороги нас, безталанних, подолiли! Розбiглися козаки, забули матiр свою боронити! Оце так ми помеж собою, зiбравшися, рахували та й замишляли, як би нам усiм на ворогiв своїх одностайно стати, рiдну землю свою до себе єднати, а недовiркiв iз її повипихати. Та навкiнець утямили, що так як чередi без личмана, так козакам без гетьмана. Та й думали ми собi й гадали, кого б нам то, щоб такого хороброго та дотепного чоловiка узяти. думали ж ми та й думали, та й гетьмана собi вибрали. А вибрали ми собi пана Петра Чалого. Знаєте ви його усi: вiн чоловiк i пiд лiтами, i розумний, i хоробрий, та ще сина ма, такого сина, що й ляхи од його трусилися, i козаки йому дивувалися. Отак же, як ви тепер скажете? Чи до мислi вiн вам буде, чи нi? А меж нами лучшого немає! 

 

 

Глухой шум.

 

 

1-й к о з а к. Аби зараз нас на ляхiв повiв!

2-й к о з а к. Та щоб козацьку лицарську волю шанував!

3-й к о з а к. Та ми його знаємо, вiн iще при Сагайдачному полковником був.

4-й к о з а к. Аякже! Се ж Савин батько!

 

 

Постепенно шум увеличивается. Слышны слова: «Пiд Чигирин на ляхiв! О, о, о! У нас буде гетьман!» Потом раздаются звуки саблей и слышны торжественные крики.

 

 

И г н а т. Слухайте лишень, що я вам казатиму! Iгната Голого послухайте!

 

 

 

Шум вполовину умолкает.

 

 

 

Братцi! Що вам за радiсть вибирати старого дiда? Що? ви думаєте, що вiн вас гаразд поведе? Не родить столiтнiй бабi дитини; не шерегувати йому козацького вiйська, не рихтувати йому на супустатiв! Та й не грiх таки вам позабути свого хороброго, голiнного пана Саву! А! От кого виберемо, так оце так! Лиха усидить ляшок! І унiя к чорту шелехне!

П е т р о. Панове козаки! Коли я вам не вгоден, може, я й старий, i немошний, i вiйська вашого менi не шерегувати, анi на ворогiв рихтувати, нехай так! Тiльки не вибирайте мого сина. Бо вiн молодий, та ще як хочете, а я хоча й батько йому, а правду треба казати: учився вiн у ляхiв!.. Коли ж вас радити, так от пана Павла виберiть. Так! Або пана Гордiя, тiльки не мого сина!

1-й к о з а к. От Голий! Нагадав! Коли сам батько про його не гаразд говорить!

2-й к о з а к. Та хай йому болiсть! Вiн такий злий та усiма гордує.

3-й к о з а к. Коли б добрий чоловiк, так не став би перебивати батька.

4-й к о з а к. Iнший би сам сказав: не хочу!

5-й к о з а к. Атож! Таки Петра Чалого, та й тiльки!

В с е. Петра Чалого волимо! Чолом тобi, наш гетьмане!..

 

 

 

Старшины подносят ему булаву, бунчук и знамя с крестом. Чалый целует крест, берет бунчук и булаву и становится на паперти с торжествующим видом, лицом к народу и козакам. Восклицания умолкают. Все

с почтением слушают нового гетмана.

 

 

П е т р о. Ну, пани козаки! Тепер, як ви самi мене вибрали, то ви тепер вже мене й слухати мусите! По старому нашому обичаю, як виберуть гетьмана, то вiн поступається усiх горiлкою частувати, а у нас сього не буде. Грiх тодi гуляти, коли Вкраїнi лихо приходиться; зараз добувайте шаблi та самопали, та на нiч у поход пiд Чигирин. Тодi, як Бог нам поможе i ми щасливо назад звернемося, тодi й веселостi собi завдати можна! Збирайте, панове полковники, ваших козакiв, та щоб усе незабаром у вас уво знарядi було! Чуєте? Панове Максим Горленко та Микита Завалченко хай зостаються на сторожi — Терехтемирiв боронити! Iдiть, козаки, та на вечiр сходiться!

 

 

Восклицания: «Здоров’я нашому гетьмановi!»

 

 

П е т р о. А ми з вами, панове старшини, пiдемо у церкву та Господовi помолимось, та розсудимо, як що кому треба чинити, а там, перехрестившись,— гайда! Може, кому прийдеться за вiру умерти: дай, Боже, менi!

Г о л о с а с т а р ш и н. Не дай, Боже, наш гетьмане!

 

П е т р о. Чом? Хто терпен, той спасен, а хто за вiру умирає, той собi царство заробляє!

 

 

 

Уходят в церковь. Козакя идут в разные стороны, поя песню:

 

Ой дай, Боже, за гетьмана нового

Жити, як за старого!

Хлiба-солi його уживати,

Лядськi городи плюндрувати,

Слави, лицарства козацькому вiйську доставати!

Ой дай, Боже!

 

 

 

 

 

СЦЕНА  IV

 

 

 

Около Савы собирается т о л п а  к о з а к о в. И г н а т стоит в отдалении.

 

 

1-й к о з а к. А що ж, пане Саво? З тебе тепер могорич: що бо не дурно було, щоб i ми знали, що не тебе гетьманом, а твого батька вибрали!

2-й к о з а к. Ну його! Ач як запишнiвсь, i говорити з нами не хоче!

3-й к о з а к. Ходiм вiд його!

 

 

 

 

 

СЦЕНА V

 

 

С а в а стоит в задумчивости. И г н а т медленно приближается к нему. За ним Л и с е ц к и й.

И г н а т. Пане Саво, Саво! Схаменись! Се я, твiй Iгнат! Бiдага! От тобi! Тепер зусiм розщитавсь з козаками? Оддяковали вони тобi за вiрну службу.

С а в а (с жаром). Ігнате, прощай!

И г н а т. А що ти надумав?

С а в а. Або до Конецпольського або топитися.

И г н а т. Нащо топиться? Конецпольський ще провожатого дає. (Лисецкому). Оце, пане, той пан Сава Чалий, що вороги шанують, а свої глумують.

Л и с е ц к и й. Пан му й каже свiй чолом вам, посила оцей лист i приказує увiрити пана, що вiн пановi тепер буде i другом, i оборонником! І просить пана до себе.

С а в а. Гарно! Багацько дякую пановi. Приїду через два тижнi.

Л и с е ц к и й. Та, видиш, пане, вашi козаки у похiд зiбралися, так пан iз тобою має порадитися.

С а в а. Не бiйсь! Не довго находяться. Скажи своєму пановi Конецпольському, що я йому, моєму оборонниковi i добродiтелевi, у всiм раднiш услужити, та скажи ще, щоб вiн не сумлiвався — я тепер вiрний i щирий послушник його милостi короля i Посполитої!

 

 

 

Действие второе

 

 

 

СЦЕНА 1

 

 

 

В светлице Вапулихи сидит в горестной задумчивости с заплаканными глазами одна К а т е р и н а.

 

 

К а т е р и н а (встает и поет песню).

Чи я в лузі не калина була?

 

Чи я в лузі не червона була?

 

Нащо мене порубали і гіллячки поламали?

 

Така доля моя!

 

 

 

Чи я в полі не травина була?

Чи я в полі не зелена була?

Нащо мене покосили i в копицi зволочили?

 

Така доля моя!

 

 

 

Чи я в батька не дитина була?

Чи я в батька не кохана була?

Нащо мене засватали i свiт менi зав’язали?

 

Така доля моя!

 

 

Чи не було рiченьки утопиться менi?

Чи не було кращого полюбиться менi?

Достанеться стиду-бриду цiлувати повновиду!

 

Така доля моя!

 

 

Бiдна моя головонька! (Плачет, наклоняется к столу и закрывает лицо руками).

Н а с т я (входит). Катерино! Чого се? Боже мiй милесенький! Уп’ять! Чого ся зажурила? Оце яка зарюмана! Ходiм лишень! Там у нас дiвчат зiбралося: танок заведемо!

К а т е р и н а. Бодай тебе з твоїм танком!.. Менi дихати важко, а вона з веселостьми розносилася!

Н а с т я. Що там за лиха година?

К а т е р и н а. Еге, смiх, бач, а коли б тобi те, що менi...

Н а с т я. Та що ж там? Ану лишень скажи!

К а т е р и н а. Замiж мене вiддають. (Плачет).

Н а с т я. За кого?

К а т е р и н а. А за кого?! Бодай би вiн не дiждав! Ігнат Голий, казала мати, свата.

Н а с т я. Тiльки що свата!

К а т е р и н а. Але... Так вона мене позавчора призвала та й каже: «Щоб ти, донько, знала: свата тебе пан Iгнат Голий, чоловiк важний, ще iз старших, чи пiдеш за його?» Я було замиркотала, а вона на мене як погляне так... А я й злякалася та й сказала: «Як хочеш, мамо, а менi як ти волиш, так твоя воля нехай i буде!» А вона менi й каже: «Ну, так от же, як вернуться з походу, так зараз i рушники подаєте». А менi не те щоб жити з ним... дивиться на його вадить!

Н а с т я. Так нащо ж ти придалася? Аже ж мати тебе питала, чи хочеш за його!

К а т е р и н а. Так я боялася.

Н а с т я. Ох, смiх i горе з тобою, та й годi! Хiба ж ти забула того… свого… по кiм не одна дiвчина уздихає, а вiн те й зна, що до тебе!

К а т е р и н а. Ох, сестрице, душечко! Якби ти знала, як я люблю його! Далебi, оце як днiв зо два не побачила, так неначе зувсiм свiт iзмiнивсь, та так серце уривається, що не дай його Боже!

 

Н а с т я. А вiн оце i в поход не пiшов. Усi пiшли, вiн зостався.

Катерина. А вiн тут?

Н а с т я. Та я його сьогодни вранцi бачила, та такий чогось смутний та невеселий.

К а т е р и н а. Ох, моя матiнко! Мабуть, узнав! Що ж я йому й казатиму?

Н а с т я. А вiн щодня бува у тебе? Давно ти його бачила?

К а т е р и н а. Та от уже з пiвтижня.

Н а с т я. А чого доброго? Батько його тепер гетьманом: сi чоловiки коли добрi i ласковi, а як пiднiмуться вгору, так i забули! Аже ж хоч i мiй: який був дошпетний та приязний, як вiн менi боживсь та присягавсь!.. «Не покину,— каже,— тебе нiколи, поки живий буду, тебе не забуду». А от як його зробили полковником, так тепер i мимо пройде — мов нiколи не бачилися! Та Бiг з їм! Коли вiн мене позабув, так i я його. Гляди, щоб i твiй з тобою того не подiяв.

К а т е р и н а. О нi, Настусю, далебi, нi. Вiн такий добрий та вiрний,— вiн мене повiк не забуде, швидче сам собi смерть заподiє, нiж мене любить перестане! Ох, кращого молодця на свiтi нема. Про кого пiснi спiвають? Кому молодi й старi дивуються? Куди не поглянеш, куди не прислухаєшся, усе про мого Саву! О, колись i менi лежало це радiстю на серцi! Було, як зiйдуться дiвчата: кожна вихваляється своїм коханком, а як до мене дiйдуть, усi притихнуть. «Нi,— кажуть,— вiд Катерининого краще i моторнiше немає!» Його й хвалять, його й славлять, а вiн каже: «Що менi оця слава? Менi щоб тiльки вiра наша була цiла та вороги нас не зобижали, об сiм тiльки й Богу,— каже,— молюся!» А як один раз ми сидiли тутечки удвох, а вiн менi так жалко розказує, як ляхи наших зобижають та вiру женуть, та й каже: «Гарно, Катю, за вiру свою вмерти: i Бiг тому на тiм свiтi заплатить i пам’ять його люди шануватимуть. Що, -- каже,— якби нам з тобою ув один час присудила доля за свою вiру вмерти, поховали б нас у однiй ямцi, а душi нашi у Господа Бога тiшилися!» Тодi мене аж у сльози кинуло! Та якби ти почула, як вiн вiзьметься розказувати, як вiн воював, та де бував, та якi бiди йому прилучалися... І Боже мiй! Подумаєш, чого то вiн не одбув на своєму вiку, а все ж то Бог доброго боронить!.. Ох, Настусю, Настусю! Не бути менi за ним — не бути менi нi за ким! Понесуть мене на гробовище: я умру з печалю! (Плачет).

Н а с т я. І менi вже жалко стало. Крiпко ти його любиш!

 

К а т е р и н а. А ти думаєш ні? Далебi, люблю. Коли б не любила, так я б так i не говорила.

Н а с т я. Та коли ти певне знаєш, що вiн тебе не зоставить...

К а т е р и н а. Далебi, знаю, сестрице. Вiн мене любить! Його хотiли сватати на великих паннах, так вiн одмагався! Та вiн менi сам казав, що мене не покине!

Н а с т я. Так що ж ти? Бух матерi в ноги та й скажи, що я, мов, нi за кого не хочу iншого; люблю Саву — йому й жiнкою буду.

К а т е р и н а. Так я боюся.

Н а с т я. Так що ж будеш робити?

К а т е р и н а. Та я й сама не знаю, що менi робити на свiтi! Ох, бiдна ж моя головонька!

Н а с т я. О, та чудна ж бо яка ти, сестрице! Справдi, з тобою i наплачешся, i нарегочешся. Коли ти боїшся, так я сама пiду та й скажу твоїй матерi.

К а т е р и н а. О ні, Настусю, не кажи, будь ласкова, не кажи: я боюся...

Н а с т я. Так ти, мабуть, хочеш за Голого?

К а т е р и н а. Хай його лиха година поб’є! Я нi за кого не хочу, тiльки за мого Саву.

Н а с т я. Ну, так на тебе нiчого дивиться! Плакатимеш — очi виплачеш, а доброго нiчого не буде. От тобi побожилась пiду та й скажу, що ти любиш Саву. Сьогоднi увечерi скажу. (Идет к дверям).

К а т е р и н а (бросается за нею). О, не кажи, Настусю, стривай!..

Н а с т я. Хай не Настя буду, коли не скажу! (Уходит).

 

К а т е р и н а. От тобi на! Що, як вона скаже? Як менi матерi відказати? Ох, матiнка моя!

 

 

 

СЦЕНА II

 

 

 

С а в а входит.

 

 

 

С а в а. Здорова, Катю.

К а т е р и н а (кидается к нему на шею). Мiй Саво, мiй миленький!

С а в а. Ох, моя душенько! (Прижамает ее к груди). Погано нам приходиться; душно менi на свiтi!

К а т е р и н а. А сьогоднi жарко.

С а в а. Жарко, Катю, дуже жарко (указывает на голову); отут горить (указывает на грудь); отут пече! Катю,

 

Катю, може, недовго нам тiшитися; недовго нам бачитися! Розлучає нас злая доля!

К а т е р и н а. Як? Ти мене покинеш? (В сторону). Ох, матiнка моя рiдна — узнав!

С а в а. Покидать тебе! Хай Бог того покине, хто свою кохану покидає! Нi, Катю: не я, а ти мене покинеш... Розлучає нас лиха доля.

К а т е р и н а (с трепетом в сторону). Якраз! (Саве). Оце ж твiй батько як став гетьманом, так ти iзмiнивсь.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_sava_chaliy.docx)Mykola_kostomarov_sava_chaliy.docx84 Кб2101
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_sava_chaliy.fb2)Mykola_kostomarov_sava_chaliy.fb2174 Кб1399

Пошук на сайті: