Сава Чалий – Микола Костомаров

Микола Костомаров

САВА ЧАЛЫЙ

ДЕЙСТВУЮЩИЕ ЛИЦА:

П е т р о Ч а л ы й – старшина козацкий

П а в л о Б у л ю к – старшина козацкий

А н д р и й Г о р д и й – старшина козацкий

А н т и н Г а й д а р е в и ч – старшина козацкий

Н и ч и п и р О б и з н я к – старшина козацкий

О н и с и ф о р Ч у р к е в и ч – старшина козацкий

К а р п о Н е м и р о в и ч – старшина козацкий

Г р и ц ь к о Л ы с ы й – старшина козацкий

М и к и т а З а в а л ч е н к о – старшина козацкий

М о с и й Д з ы г а – старшина козацкий

С а в а Ч а л ы й, син Петра.

И г н а т Г о л ы й.

К о р о н н ы й г е т м а н К о н е ц п о л ь с к и й.

Л и с е ц к и й, польский офицер.

П а р а с к а В а п у л и х а, вдова в Трахтемирове.

К а т е р и н а, дочь ее.

Н а с т я, девушка из Трахтемирова.

Х о м к а, слуга Савы.

М о т р я, служанка Савы.

К о з а к и.

Ж и т е л и Т р а х т е м и р о в а.

Действие в 1639 году в Малой, потом в Червонной Руси

Действие первое

СЦЕНА 1

Открытое место в поле, усеянном кустарниками. В глубине театра — горы. Издали синеет Днепр, а за Днепром видна песчаная степь. Чиновники: П е т р о Ч а л ы й, П а в л о, А н т и н, К а р п о, Г р и ц ь к о, М и к и т а, А н д р и й, С а в а Ч а л ы й, Н и ч и п и р , О н и с и ф о р, М о с и й, М а к с и м и многие другие толпою козаков сидят на траве. На почетном месте впереди Петро Чалый. Ч е л я д н и к и выкачивают бочонки с горилкою, пивом и медом. Козаки распивают это кружками, стоящими перед каждым. Шум, крик, хохот, разгульный пир козацкий.

Видно, что Чалый угощает их.

А н т и н. А що ж, братцi, усе у нас невесело. І гульня не гульня… Мов чиї поминки справляємо!

П е т р о Ч а л ы й. Але… їж паляницi, та зубiв нема! Яка тепер веселость, панове братцi, коли того й гляди, що i проклятий католик за гирю зачепить. Або ся жидова. Кат її нанiс! Мов комашня, розплодилася. Ех, братцi! Не те бувало у старину: i на свiтi жили, i хлiб святий їли. А тепер… Були, кажуть, на масницi вареники, та у пiст на вербу повтiкали! Була своя воля, та вороги одняли!

И г н а т. Е, стариганю ти! Чого квилить? Ще божа воля! Хiба у нас козакiв не стало?…

К а р п о. Та їх то, як кажуть, що не байрак, то козак, що не ярок, то гайдамачок… Та шкода! Запевне, скоро усі на ляхiв попереводяться.

П а н л о. А хто ляшка рубати, той буде й козацьку клюгу знати! Забув стару помовку?

А н д р и й. Та нiкому-бо.

Г р и ц ь к о. Як нiкому?

А н д р и й. Та так… бач… Тепер який моторнiший, та ще нежонатий, та ще не забув старого козацького обичая, так зараз поплiвсь у Сiч та й лицарює собi там iз татарвою. А якi поженились, так тим i байдуже! дiти та жiнка милiше вiд України: за їй – хоча й у католики… що робитимеш? Така пора прийшла, що ще, мабуть, i з почину вiку не було такої; зусiм отак… скрутились… нiнавiщо! Трасця його матерi!..

С т е п а н. Воно ж усе то по-божому дiється. Оце вже, бачите, хоч у якiй справi не возьми, як Бiг дасть, мов своєю моччю повелять, так усе й гаразд буде; а другеє ще, бачиться, й те, як то до того вiзьмуться; а вже як Бiг не зволить, то хоч як не бийся, а все марно пiде.

Г р и ц ь к о. Бачу вже й я, що прийшла до нас лиха година!

О н и с и ф о р. Тут, бiс його батьковi, так хотiлося подраться б, а тут i виступу нема!

Н и ч и п и р. Але… от i нiякой поживи!

М а к с и м. Яка там у диявола пожива! Скоро з голоду пропадеш… не те що!

Н е с к о л ь к о г о л о с о в. Погана пора! Погана!

П е т р о Ч а л ы й. Ех, братища, не те колись у давнi роки було, при батьковi нашому Конашевичi; як не перся проклятий лях, та нi. Не те щоб як-небудь так… Бувало, духу козацького лякаються! А доставалося й татарвi, й турковi, i всiм. А що здобиченьки! І Боже милостивий! Не перелiчиш, бувало. А все то через теє завзяття! Тепер уже таких i молодцiв нема. А тодi… як то ми їздили та пiд Синопу, i чого ми там не одбули! І холоду, й голоду, i бурi i сльоти… Море так горою й дметься, а ми… дармо… крутимся собi на чайках, а до бережжя мов до зiрки. Тодi, нiчого дуже хвастать, котрi були такi, що й ушi попущали! А наш пан Петро Конашевич як крикне-гукне: «Гей, братища, Бiг поможе, супостат не здолiє; не на нас фуга — на ворогiв Христових: не бiйтесь, мої голiннiї! Сказав, мов кухву горiлки викотив, на усiх така веселость напала, що куди! Грiм гримотить, дощ шумить, хвилi разом як заревуть, та вглиб, а там оп’ять наверх, та так нас i накриють, а блискавка… i Боже милостивий! Тiльки спом’янеш, так страшно як разом лискне, так так вiд усхода до захода усе небо мов огнем що палять, та очима пiсля дивиться трудно… Така страхота, що й… А ми! От насправжки сказано, що не боїться козак нi тучi, нi грому, нi хмари, нi чвари!.. Аж кишки рвуть, пiснi деруть. Здасться, грiм притих. Бiг дав, усi переплинули. Та вже ж i як i переплинули! Ой, задали ж ми перцю музувiровi! Усе попалили, порiзали, пострiляли… напились удовiль кровавого пива! Повiрите — нi чоловiка не зосталося… Так хiба що молодi хлопцi дiвчат позоставляли, та й то… Погралися, та iк злидню! Якi були християне у їх у полонi,— повипущали… Ще й грiшми надiлили, хто схотiв в свою землю йти. А здобичi набрали стiльки, що як повалили на чайки, так койякi не здержали… пурнули. І додому зо славою вернулись!

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку або неточність, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: