Микола Костомаров - Сава Чалий (сторінка 7)

С а в а. Коли вони живi зостануться, Бiг їм буде отцем! За сиротою, кажуть, Бiг з калитою. Вiн милосерд, на його сподiватися треба! Коли ж i їм смерть буде, то ж божа воля!

К о н е ц п о л ь с к и й. А, та який же ти непокiрливий! Вчепивсь за одне, так одне те й твердить. Коли ж так, далебi, менi тебе жалко — зоставайся поки у мене.

С а в а. Твоя воля i пустить мене, i не пустить; тiльки коли ти мене пускаєш, то я по свой охотi не зостанусь: у мене сiм’я, покидати й грiх.

К о н е ц п о л ь с к и й. Ну, iди! Хто не слухає тата, хай послухає ката! Іди — я тебе не гаятиму!

С а в а (помолившись Богу). Спасибi. Прощай, пане, може, не доведеться бiльш бачитися, дай, Боже, тобi, що в його просиш, i сем’ї твоїй; дай, Боже, королевi нашому щастя i славу, i всiм добрим людям дай, Боже, долю добру!

К о н е  ц п о л ь с к и й. Іди собi к злидню.

 

Сава с Хомкою уходят. Конецпольский стоит в задумчивости. Входит

Л и с е ц к и й.

 

СЦЕНА II

 

Поле, лесок. Из кустов вытекает источник. С а в а  и  Х о м к а едут

верхом.

 

Сава (поет песню).

Вилинула галка з зеленої балки:

Сiла-пала галка ва зеленiй соснi!

Вiтер повiває, сосенку хитає!

Не хитайся, сосно: менi жити тошно!

Не ламайся, гiлко, мені жити гiрко!

Нема в мене роду, нi отця, нi неньки,

Покинули мене i брати рiденъкi!

І брати рiдненькi i вiрна дружина:

Один сиротина, як в полi билина!

 

Хомко, набери лишень мені води от як пити хочеться!

 

Х о м к а слезает с коня, набирет воды. Сава выпивает.

 

С а в а. Хомко!

Х о м к а. Чого, пане?

С а в а. Бачиш ти ондечки широку долину: он-он мерiє, кругом лiс, по ліву руку річка?

Х о м к а. Бачу, пане.

С а в а. Там колиьэ відомщав я за Остряницю ляхам, там колись клювали тіла їх орли та ворони, а я з своєю кравчиною вертавсь додому: били у котли, сурмили у сурми, весь люд зустрiчав мене, усi кричали: «Ай Саво, богатир Сава!» Тодi менi й пiсню проложили. Тому вже два роки, а швидко пройшли! Ще, мабуть, зосталися слiди мої на тiй долииi, зосталась i пам’ять моя у ляхiв, а слава моя, що я там залучив — за вiтром полетiла... Поїдемо, Хомко?

 

Уезжают.

 

Действие пятое

 

СЦЕНА І

 

К а т е р и н а  и  М о т р я только что купали дитя. Катерина, обвивши кладет его в колыбель. Мотря выносит воду.

 

К а т е р и н а. Ох, Боже ж мiй! Та як же менi страшно! Коли поїхав Хомка, а досi Сави немає!

М о т р я. Та воно, кажуть, далеко!

К а т е р и н а. Ох, та як же я iзлякалася! досi усе так i труситься!

М о т р я. Та куди ж воно пiшло?

К а т е р и н а. Та хто його зна! Як я встала, так щось забовванiло бiля лiса...

М о т р я. Спаси, Господи! (Выходит за дверь).

 

Слышно карканье ворона.

 

Катерина. Що це?

М о т р я. Геманiв крук! Тричi уже зганяла з бовдура, оп’ять сiв було!

К а т е р и н а. Ох, се ж воно та недаром!

М о т р я. А оту нiч — так сова те й зна лiта коло хати та все угука!

К а т е р и н а. Щось воно та є! Мотря, далебi, се недаром! Коли б хоч Сава швидше!

 

СЦЕНА П

 

К а т е р и н а сидит на лежанке и колышет дитя. С а в а приходит. На лице его заметно глубокое душевное волнение.

 

К а т е р и н а (бежит к нему). Саво, мiй миленький! Ну, насилу я тебе дiждалася! А тут таки напасть — з усiм було бiда приходилась без тебе.

С а в а. Що, мое серденько?

К а т е р и н а. А що? Сиджу отам сама собi та й колишу дитину; тiльки ненароком зирк у вiконце, аж там щось замерiяло, та таке страшне... Я так iзлякалася... Само у козацькiй одежi, а лице так схоже на Iгната Голого.

С а в а. Ні, моя милая, се тобi так здалося. Чого вони сюди зайдуть? Не принесе їх нечиста мати. Та на Ігната Голого, ти кажеш?

К а т е р и н а. Еге!

С а в а. Якби Ігнат Голий, так би я i не боявсь.

К а т е р и н а. А я так так його боюся, що не дай, Боже! Ото колись вiн менi увi снi приснився: наче йде до мене, та простяг руки, та й хоче мене обняти, а я од його... Та так менi страшно стало, що коли прочнулась, так перевернуться на другий бiк не посмiла! Менi усе здається, що коли-небудь вiн нам лиха завдасть.

С а в а. Нi, моя мила, вiч не такий; ми уп’ять помирилися, i я писав до нього, а він до мене. А тобi, либонь, без мене страшно?

К а т е р ч н а. Страшно, мiй миленький! Як ти куди поїдеш, так мені стане так, що хто його знає як. Усе б то плакала та журилася хтозна-чого! Як бачу тебе окрай себе, що ти зо мною, так тодi тiлъки мені й легко, й весело, а як тебе немає, так така туга та нудьга нападе, що сама не знаєш, що б собi i заподiяла! Чого ти все так часто у той Немирів їздиш?

С а в а (со вэдохом). О моя Катю, бiлъш, мабуть, нiколи не поїду.

К а т е р и н а. Та таки й не їзди! Як таки тобi не жалко мене саму зоставляти! i маленька дитина тебе до себе не тягне. Менi якби днiв зо два його не побачити, так я не знаю, що б тодi зо мною i було!

С а ва (целует дитя). Кришечко моя! Синочку мiй! Ох, тяжко-важко менi на серцi. Здається, що я вже послiднiй раз лащу мою крошечку. Катю, моя Катю, ти плачеш!

К а т е р и н а. Сама не знаю, чого сльози ллються! Дивлюсь на тебе, що ти такий став смутний, та й заплакала.

С а в а. Ох, Катерино, погано на свiтi! Хто його зна, нащо се Бог так учинив; безпереч усе горе та смута; iнший раз голову б собi розбив — та нi, усе є щось таке, що не пускає, усе-таки знайдеться таке, що i серце потiше, поневолi i горе забудеш, i свiт божий оп’ять стане свiт бiлий та хороший. Катю, Катю! дай менi свою рученьку, пiдiйми головку, подивлюсь я у твої очi! Катю! (Обнимает ее). Сонечко моє ясненькеє! Як менi бiля тебе сидiти любо! Як менi на тебе дивитися мило! О моє сердечко! А вже що надворi дiється, у свiтлицi забудеш! Як не суйся бiда, куди не жени вона, а бiля жiнки та дитини нiчого вона не зробить. Усе-таки буде серцю розвага. (Встрепенувшись). Боже мiй милий! Якби ти знала... така кручина! Вона мене зв’ялить, зсушить, iз’їсть, бiсова! Ви, жiнки, не знаєте, що бува iнодi на серцi у чоловiка! Вам, як миленький вас любить, та дитина здорова, та дома усе гаразд, так вам i журби нема. А нас, якби ти знала, яка наша натура, Катерино!

К а т е р и п а. Що се ти кажеш, Саво? Я нiчого й не втямила, що ти й казав менi.

С а в а. Куди не пiдеш, усе люди! Тому тiльки життя на свiтi, хто з їми у ладу. Той тiльки щастя бачить, хто до їх покiрливий. Я не вмiю з їми жити, не вмiю їм коритися — ще не теє: хочеться, щоб то старшим бути над усiма!.. Ізмалку я нiкого не слухавсь, дитиною хотiлось розумнiш над старих бути. Що ж? Як ув’язалась суча недоля, та i не одчепиться... Жене мене сам не знаю куди! Твоя воля, Боже! Що буде, то хай по-твоєму буде! (Смотрит с нежностью на дитя). Нащо ми тебе на свiт породили, мiй малесенький! Тепер ти собi лежиш, нiчого не знаєш; прийде пора, хто зна, що тобi доля нарiкає! Не дай, Боже, того, що твоєму батьковi!.. (Катеринi). Послухай, Катерино, що, як нас вiдсiль виженуть i нам прийдеться блукати, одберуть у нас усе, ми  мандруватимемо з кутка в куток... що тодi?

К а т е р и н а. Що ж, воля Божа! Бач, який ти! Казав, чого я така боязлива, а сам як сумуєш! Що ж менi, крий Боже, хоч яке нещастя, я все терпiтиму, аби з тобою нерозлучно бути!

С а в а. О, мое серденько! Одним одна моя радiсть на сiм свiтi! Так, терпiтимемо, Катю, коли доля терпiти велiла!.. А все менi щось на серці трудно та нудно! (Обращается к дитяти). Заснув мiй маленький! Нехай спить! (Целует и ласкает его). Який гарячий! Мiй синочок мiй маленький! Васю, Васю! Цитьте, не стукайте, нащо його будити? (Качает колыбель). Люлi, Люлi! Вибачай, Катерино, що я твоє на себе беру. Адже ж ти знаєш, моя мила, що як голубка полине, так голуб дiточки годує! Так i ми з тобою, моє серденько! (Целует ее). Нiяк не налюбуюсь, дивлячись на тебе; не намилуюсь з тобою! Хоч до смертi милуватимуся — усе здаватиметься, що мало! О, чого ти така смутна? Ач якi очi заплаканi! Не журись, моя душенько.

К а т е р и н а. Та як же менi не журиться, коли ти журишся. Бач, тут iще щось недобре пiд нас пiдлiза!

С а в а. Не бiйсь, моє серце, нiчого не бiйсь: поки я з тобою... усе гарно буде, Я сам не знаю, чого менi сумно так було... тепер пройшло! Я от який веселий! Гей, Хомко! Пiди лиш у пивницю та принеси горiлки та меду. Увесь вiк свiй не пив горiлки, тепер нап’юся... далебi, нап’юся! Не знаю сам, перед чим дуже так захотiлось. Та й бiсова, онцихристова журба... Чого вона справдi так ув’язла? Стривай! Я її вижену.

 

Х о м к а приносит горилки и меду.

 

Оце так до дiла!.. (Пьет). А, суча, яка гiрка! Як се й п’ють багато! Випий лиш ти, Катю.

К а т е р и н а. О нi, цур їй! Я одроду не пила i не знаю, яка вона й є.

С а в а. Та й я сам не пивав її нiколи. Тепер тiльки так... Тим що i я був колись козак! Колись!.. А того, що було колись, того нема уже i не буде! Геть, дияволова журба! Щоб тебе пранцi з’їли! Випий-бо, Катю!

К а т е р и н а. Далебi, не хочу, дай лучче меду.

 

Сава подает ей меду, Катерина пьет, дитя просыпается.

 

От бач, дитину годувати треба.

С а в а. За твоє здоров’я, Катю! (Поёт).

 

О, щось менi, братцi, горiлка не п’ється,

Печаль коло серця, як гадина, в’ється.

Нехай вона в’ється, вона увiйметься,

Тодi увiйметься, як добре нап’ється!

 

От i повеселiло. Гарна пiсня, Катю?

К а т е р и н а (улыбаясь). Як же.

С а в а (обнимает ее). Сміється моя Катя, моє серце. Ач, якi у тебе очi карi та яснi, дай поцілую!

К а т е р и н а. Стривай,— дитина! (Целует Саву потом дитя).

С а в а. Воно оп’ять уснуло. Полож, нехай спить собi у колисцi. Не руш, положи!

 

Мать кладет дитя, Сава целует Катерину.

 

К а т е р и н а. Буде вже.

С а в а. Чого там буде, коли пити навчаюсь. Козаки нашi навчаються пити у таборi, а я так у свiтлицi з жiнкою. Хаха-ха! Оце так! Сава Чалий горiлку п’є! Треба записати той день, коли почав. Стривай! І ви нап’єтеся сьогоднi, чуєш, Хомко? (Садится к столу и пишет).

За сценою раздается сильный шум, Хомка стремглав выбегает из светлицы. Сава бросает перо из рук. Катерина подбегает к окошку и с криком отскакивает.

С а в а. Що там?

 

К а т е р и н а. Лишечко!

С а в а (глядит в окно). Що се? Либонь, нашi козаки! Чи чорти, чи що? Чого вони пруться, аж ворота ламають? Чого воин од мене хочуть?

 

За сценою слышны голоса: «Пустiть нас! Старих товаришiв! Пустіть нас!»

 

С а в а. Оце ще!

 

СЦЕНА III

 

Двери отворяются: входят А н д р и й, М и к и т а, Г р и ц ь к о, С т е п а н  и  д р у г и е  к о з а к и.

 

М и к и т а. Здоровенький собi живеш, пане Саво! Як ся маєш? Що, пане Саво, признав нас?

С а в а. Як не признать старих товарищiв? Ну, що скажеш?

М и к и т а. А що скажемо? Бач, ми тебе одвiдати приїхали. Як ти тут живеш собi? Огидло вже без тебе. (Увидев Катерину). А, здорова була, моя панi!

Мати тобi чолом наказує. А що, пане Саво, мабуть, несподiванi гостi приїхали? Чим їх привiтаєш?

С а в а. Жалко мені, що ви опiзнилися, мої друзяки. А то от Господь дарував сина, ви б у мене на хрестинах погуляли, коли б преж сього тижнiв за три сюди приїхали. Буде ваша охота, призволяйтеся — у мене є ще недоїдане та недопиване...

А н д р и й. Гарно ж ти нас привiтаєш! Нi, пане Саво, не пити i не гуляти прийшли ми до тебе, а тебе розщитати!

Н и ч и п и р. Еге! Лагодись лиш, пане Саво, скорiш, та веди нас у комору свою, що збудував для своєї худоби, та оддавай нам тi подарунки, що ми тобi колись пiдносили.

С а в а. Я заплатив за їх. Тодi, як пiд Немировим отут недалеко за вас бився. Тодi я заплатив за їх своєю кровiю. Якої ще худоби вам треба? Є у мене худоба, та не з вашої ласки надбана... Не я вам, а ви менi були винуватi, так ви вже мені заплатили,— тодi, як надо мною познущалися, тодi ви менi заплатили.

А н д р и й. Правду кажеш ти, що ми були тобi виноватi. Ми тобi й досi винуватi, i оце прийпiли з тобою розплатитися. За твою окаянну раду та бiсовське лихо, що ти на нас усiх замишляв, ми не заплатили тобi. Розщитаємось лишень, пане Саво!

С а в а. Кажiть напрямки, розбiйники, ви хочете мене вбити?

Г р и ц ь к о. Нi, пане Саво, ми iк тобi на хрестини приїхали.

С а в а. Надвоє баба ворожила! (Обнажает саблю).

Н и ч и п и р. Бач, який бойкий. Ану лишень покуштуй оцiєї, (Бросается на Саву с копьем).

 

Сава ударом сабли перебивает древко и сваливает Ничипора с ног.

 

Одолiла дияволова сила!

А н д р и й. А, бісів сии!., Зодорово йому диявол помага!..

 

Все козаки, перекрестившись, бросаются на Саву. Сава с отчаянным

видом долго махает саблею, которую, наконец, Андрий выбивает. Сава,

подпертый со всех сторон копьями, опускает руки.

 

Г р и ц ь к о. А що? Годi тобi вередовати! Заколемо його!

 К а т е р и н а (которая во все это время бледная и оцепенелая стояла позади Савы, бросается из стороны в сторону). Ох, моя матiнко! Ох, Боже ж мiй!.. Та спаси ж нас, бiдних!.. Ой!

С т е п а н. Вiдьма, вiдьма! Дивiться!

К а т е р и н а. Саво, мiй Саво!..

С а в а. Боже милосердий! Твоя воля небесная! Не зостав моєї жони та дитини! Прости мене за грiхи мої Не покинь сирiт твоiх!

И г н а т Г о л ы й (врывается в двери). Чого ж ви закуняли над їм, братцi? Хiба не бачите, що вона вже шепче... Уже й хмара находить... Ну, отак його... (Прокалывает Саве живот).

 

Катерина в исступлении бросается в окно.

 

А н д р и й. Оце тобi, бiсiв син, знаєш тепер, як свою родину зрадить!

Все козаки колют Саву с приговорками.

К а т е р и н а. Ой! (Бросается из окна к Саве).

С а ва. Прощай, мо-я Ка-тя... (Умирает).

К а т е р и н а. Ох, дитина, дитина...

И г н а т Г о л ы й (подбегает к Катерине). Катерино, будем любитися... Я тебе обороню...

 

Катерина бьет его кулаками. 

 

И г н а т (притворно падая). Ох... вiдьма!.. Не здолiєш...

 

Все устремляются с копьями на Катерину.

 

Пропадаю...

 

А н д р и й (колет Катерину). А, бiсова, умiла чарувати; мабуть, козацького сина i чари не беруть!..

И г н а т Г о л ы й (встает и колет ее вместе с прочими с адскою радостью). А, добравсь я до тебе!..

К а т е р и н а. Си-нку!.. (Умирает).

 

Между тем Мотря схватила дитя и отдает Хомке, который стремглав

выбегает.

 

Н и ч и п и р (подходит к колыбели). А, те ще маленьке! Там такi пелюшки багатi!

А н д р и й. А що, i його хiба?

С т е п а н. Атож! Коли мати вiдьма, так се вже й воно чорту предане! Та воно таки й нехрещене!.. Далебi, нехрещене!..

А н д р и й. Ану, хлопцi, того байстрюка! Ну, швидче!

 

Козаки бегут за Хомкою.

 

С т е п а н. Ну, слава тобi, Господи, рiшили супостатiв! Праведно сказано, що Господь милосерд. Вже хоч як не прись дияволова сила, а хто з благословенiєм божим супротив її пiде, так хоч як, а все-таки одолiє.

А н д р и й. Вiчно будем ми дякувати пану Ігнату: вiн дияволову силу поконав! йому й слава, йому i честь.

Г р и ц ь к о. Та що ж, як ти хочеш, Iгнате, а я i преж пропiдав про се. Далебi, се я знав усе, пане-брате!

И г н а т. А коли знав, так чому ж не сказав?

Г р и ц ь к о. Та я ж казав!

И г н а т. Так?

Г р и ц ь к о. Та, мабуть, що так!

А н д р и й. А що, панове, послухайте лиш мене. Уже Чалому над нами не гетьманувати: вiн i сам не схоче пiсля того, що ми йому наробили. Виберiмо лиш собi пана Ігната Голого!

Г р и ц ь к о. А що? Хiба достойнiшого нема?

С т е п а н. Вiн диявола одолiв!

В с е. Так, так!

И г н а т. Що се ви задумали?

 

Слышен шум за сценою.

 

Ге, дивiться, мабуть, батько!

А н д р и й. Нехай почоломкається з сем’єю своєю!

 

СЦЕНА IV

 

П а в л о  с  к о з а к а м и  и  Л и с е ц к и м. Х о м ка  возвращается

с дитятью.

П а в л о (в ужасе зак рывая ?лаза). Боже мiй мiцний! Ог що наробили! Вовкулаки! І дитину маленьку, невинну!.. І ту хотiли убить було!.. Боже мiй праведний!

И г н а т (в сторону). Лишечко!

П а в л о. А, ти тут! добре! Може, пане Iгнате, другого зрадника треба покарати!

В с е. Що се? Що се?

П а в л о. Шаленi! Поплелись з їм здуру, як з дубу. А ми з паном гетьманом полонили ляхiв, що їхали Саву обороняти i поспiшали зупинять вас, та нi, пiзно! За що ж ви жiнку убили? Нехристi! А се все він! Ану лиш, кажи ти, ляшку!

Л и с е ц к и й. Ви загубили Саву за те, що вiн до нас був приязний, а Ігнат Голий iще бiльше вас зрадив. Коли у Сави Чалого i думки не було до нас приїздити, вiн усе звiщав пана Конецпольського. Вiн i Саву на се пiдмовляв, i мене до його проводив. А пiсля того й на Саву писав, що вiн обманює Конецпольського. Iгнате, чи пiзнав мене? Коли виїздили iз Терехтемирова, я був у тебе i ти менi казав, що таки Саву згубиш, а ми щоб нехай вас стерегли i всiх старшин переловили; iще ти й сам боживсь менi, що у сiм дiлi помагатимеш. Що? Вiдрiкатися станеш?

И г н а т. Я тебе i не знаю, i нiколи не бачив!

Л и с е ц к и й. Е! а оці листи не ти писав? Дивiтесь, панове! (Показывает бумаги).

 

Все стоят остолбенелые от удивления.

 

Г р и ц ь к о. А що? не казав я? От щоб менi теє та сеє, коли я та не пречував оцъого! Тим-то вiн менi так i вадив! Еге! Я вже коли що знаю, так воно так i буде!

И г н а т (на коленях). Панове мої! Се хтось пiдписавсъ пiд мене. Крий Боже! Я сього не знаю! Щоб я луснув, щоб мене чорти живого розшматували, коли я що знаю! (Крестится). От щоб мому батьковi i матерi казна-що було, коли оце правда!

В с е. Брешеш! Ізрадник!

И г н а т. Ой, простiть мене, батечки! Виноват! Далебi, се нарошно на мене! Отже я всiм скажу: щоб увесь рід мiй чорти взяли, коли я винен! Велике слово! Не буду! Простiть!...

П а в л о. Чорт!

И г н а т. Ой, пустiть душу на покуту!..

П а в л о. Нема покути для диявола! Здихай, шельмованець! (Колет его).

 

Все устремляются на Игната и поражают его копьями. Игнат с глухим стоном умирает.

 

С т е п а н. Обнiс сучий син неповинних. Ох! покарає нас Господь за се! Гетьман наш бiдний! Що ми йому й казатимемо!..

За сценою слышен пронзительный крик. Вбегает П е т р о Ч а л ы й. Убийцы потупляют глаза в землю.

 

 

Сторінка 7 з 7 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_sava_chaliy.docx)Mykola_kostomarov_sava_chaliy.docx84 Кб2101
Скачать этот файл (Mykola_kostomarov_sava_chaliy.fb2)Mykola_kostomarov_sava_chaliy.fb2174 Кб1399

Пошук на сайті: