Коли Енея погублю.
Зроби ти похорон з весілля,
Задай ти добре всім похмілля,
Хотьби побрали всіх чорти:
Амату, Турна і Латина,
Енея, гадового сина,
Пужни по-своєму їх ти!”
63 “Я наймичка твоя покорна, —
Ревнула фурія, як грім, —
На всяку хіть твою неспорна,
Сама троянців всіх поїм;
Амату з Турном я з’єднаю
І сим Енея укараю,
Латину ж в тім’я дур пущу;
Побачать то боги і люде,
Що з сватання добра не буде,
Всіх, всіх в шматочки потрощу”.
64 І перекинулась клубочком,
Кіть-кіть з Олимпа, як стріла;
Як йшла черідка вечерочком,
К Аматі шусть — як там була!
Смутна Амата пір’я драла,
Слізки ронила і вздихала,
Що Турн-князьок не буде зять;
Кляла Лавинії родини,
Кляла кумів, кляла хрестини,
Та що ж? — проти ріжна не прать.
60 Я га, під пелену підкравшись,
Гадюкой в серце поповзла,
По всіх куточках позвивавшись,
В Аматі рай собі найшла.
В стравлену її утробу
Наклала злости, мовби бобу;
Амата стала не своя;
Сердита лаяла, кричала,
Себе, Латина проклинала
І всім давала тришия.
66 Потім і Турна навістила
Пресуча, лютая яга;
І із сього князька зробила
Енею лишнього врага.
Турн, по воєнному звичаю,
З горілкою напившись чаю,
Сказать попросту, п’яний спав;
Яга тихенько підступила
І люте снище підпустила,
Що Турн о тім не помишляв.
87 Йому, бач, сонному верзлося,
Буцім Анхизове дитя
З Лавинією десь зійшлося
І женихалось не шутя:
Буцім з Лависей обнімався,
Буцім до пазухи добрався,
Буцім і перстень з пальця зняв;
Лавися перше мов пручалась,
А послі мов угамовалась,
І їй буцім Еней сказав:
68“Лависю, милеє кохання!
Ти бачиш, як тебе люблю:
Но що се наше женихання,
Коли тебе навік гублю?
Рутулець Турн тебе вже свата,
За ним, бач, тягне і Амата,
І ти в йому находиш смак.
До кого хіть ти більшу маєш,
Скажи, кого з нас вибираєш?
Нехай я згину, неборак!”
69“Живи, Енеєчку мій милий, —
Царівна сей дала одвіт, —
Для мене завжди Турн остилий,
Очам моїм один ти світ!
Тебе коли я не побачу,
То день той і годину трачу,
Моє ти щастя, животи;
Турн швидче нагле околіє,
Ніж, дурень, мною завладіє,
Я вся — твоя, і пан мій — ти!”
70Тут Турн без пам’яти схватився,
Стояв, як в землю вритий стовп;
Од злости, з хмелю ввесь трусився
І сна од яву не розчовп:
“Кого? — мене; і хто? — троянець!
Голяк, втікач, приплентач, ланець!
Звести? — Лавинію однять?
Не князь я! — гірше шмаровоза,
І дам собі урізать носа,
Коли Еней Латину зять.
71 Лавися шмат не для харциза,
Який пройдисвіт єсть Еней;
А то — і ти, голубко сиза,
Ізгинеш от руки моей!
Я всіх поставлю вверх ногами,
Не подарую вас душами,
А більш Енею докажу.
Латина же, старого діда,
Прижму незгірше, як сусіда,
На кіл Амату посажу”.
72 І зараз лист послав к Енею,
Щоб вийшов битись сам на сам,
Помірявсь силою своєю,
Достав от Турна по усам;
Хоть на киї, хоть кулаками
Поштурхатись попід боками,
Або побитись і на смерть.
А также пхнув він драгомана
І до латинського султана,
Щоб і сьому мордаси втерть.
73Яхидна фурія раденька,
Що по її все діло йшло;
До людських бід вона швиденька,
І горе мило їй було.
Махнула швидко до троянців,
Щоб сих латинських постоянців
По-своєму осатанить.
Тогді троянці всі з хортами
Збирались їхать за зайцями,
Князька свого повеселить.
74Но “горе грішникові сущу, —
Так київський скубент сказав, —
Благих діл вовся не імущу!”
Хто божії судьби пізнав?
Хто де не дума — там ночує,
Хотів де бігти — там гальмує.
Так грішними судьба вертить!
Троянці сами то пізнали,
З малої речі пострадали,
Як то читатель сам уздрить.
75 Поблизь троянська кочовання
Був на одльоті хуторок,
Було в нім щупле будовання,
Ставок був, гребля і садок.
Жила Аматина там нянька,
Не знаю — жінка чи панянка,
А знаю, що була стара,
Скупа, і зла, і воркотуха,
Наушниця і щебетуха,
Давала чиншу до двора:
76 Ковбас десятків з три Латину,
Лавинії к Петру мандрик,
Аматі в тиждень по алтину,
Три хунти воску на ставник;
Льняної пряжі три півмітки,
Серпанків вісім на намітки
І двісті валяних гнотів.
Латин од няньки наживався,
Зате ж за няньку і вступався,
За няньку хоть на ніж готів.
77 У няньки був біленький цуцик,
Її він завжде забавляв:
Не дуже простий — родом муцик,
Носив поноску, танцьовав,
І панії лизав од скуки
Частенько ноги скрізь і руки,
І тімениці вигризав.
Царівна часто з ним ігралась,
Сама цариця любовалась,
А цар то часто годував.
78 Троянці, в роги затрубивши,
Пустили гончих в чагарі,
Кругом болото обступивши,
Бичами ляскали псарі;
Як тілько гончі заганяли,
Загавкали, заскавучали,
То муцик, вирвавшись надвір,
На голос гончих одізвався,
Чмихнув, завив, до них помчався.
Стременний думав, що то звір.
79“Атю його! гуджга!” — і крикнув,
І з свори поспускав хортів;
Тут муцик до землі прилипнув
І дух від ляку затаїв;
Но пси, донюхавшись, доспіли,
Шарпнули муцика, із’їли
І посмоктали кісточки.
Як вість така дойшла до няньки,
То очі вип’яла, як баньки,
А з носа спали і очки.
80 Осатаніла вража баба
І крикнула, як на живіт,
Зробилась зараз дуже слаба,
Холодний показався піт,
Порвали маточні припадки,
Істерика і лихорадки,
І спазми жили потягли;
Під ніс їй клали асафету,
І теплую на пуп сервету,
Іще клістир з ромну дали.
81 Як тілько к пам’яти вернулась,
То зараз галас підняла;
До неї челядь вся сунулась
Для дива, як ввесь світ кляла;
Потім, схвативши головешку
І вибравшись на добру стежку,
Чкурнула просто до троян;
Всі куріні їх попалити,
Енея заколоть, побити
І всіх троянських бусурман.
82 За нею челядь покотила,
Схвативши хто що запопав:
Кухарка чаплію вхопила,
Лакей тарілками шпурляв;
З рублем там прачка храбровала,
З дійницей ричка наступала,
Гуменний з ціпом скрізь совавсь;
Тут рота косарів з гребцями
Йшли битись з косами, з граблями,
Ніхто од бою не цуравсь.
83 Но у троянського народу
За шаг алтина не проси;
Хто москаля об’їхав зроду?
А займеш — ноги уноси.
Завзятого троянці кшталту,
Не струсять нічийого ґвалту
І носа хоть кому утруть;
І няньчину всю рать розбили,
Скалічили, розпотрошили
І всіх в тісний загнали кут.
84 В сіє-то нещасливе врем’я
І в самий штурхобочний бой,
Троянське і латинське плем’я
Як умивалося мазкой,
Прибіг гінець з письмом к Латину,
Нерадосну привіз новину,
Князь Турн йому війну писав;
Не в пир, бач, запрошав напитись,
А в поле визивав побитись;
Гінець і на словах додав:
85 “Царю Латине неправдивий!
Ти слово царськеє зламав;
Зате узол дружелюбивий
Навіки з Турном розірвав.
Од Турна шмат той однімаєш
І в рот Енеєві соваєш,
Що Турнові сам обіщав.
Виходь же завтра навкулачки,
Відтіль полізеш, мабуть, рачки,
Бодай і лунь щоб не злизав”.
86 Не так розсердиться добродій,
Коли пан возний позов дасть;
Не так лютує голий злодій,
Коли немає що украсть;
Як наш Латин тут розгнівився
І на гінця сього озлився,
Що губи з серця покусав.
І тілько одповідь мав дати
І гнів царський свій показати,
Посол щоб Турнові сказав;
87 Як виглянув в вікно зненацька,
Прийшов Латин в великий страх;
Побачив люду скрізь багацько
По улицях і всіх кутках.
Латинці перлися товпами,
Шпурляли вгору всі шапками,
Кричали вголос на ввесь рот:
“Війна! Війна! против троянців,
Ми всіх Енеєвих поганців
Поб’єм — іскореним їх род”.
88 Латин старий був не рубака
І воюватись не любив,
Од слова смерть він, неборака,
Був без душі і мов не жив.
Він стичку тілько мав на ліжку,
Аматі як не грав під ніжку,
І то тогді, як підтоптавсь;
Без того ж завжде був тихенький,
Як всякий дід старий,слабенький,
В чужеє діло не мішавсь.
89 Латин, і серцем, і душею
Далекий бувши од війни, ,
Зібравшись з мудростю своєю,
Щоб не попастись в кайдани,
Зізвав к собі панів вельможних,
Старих, чиновних і заможних,
Которих ради слухав сам;
І виславши геть-преч Амату,
Завів їх всіх в свою ківнату,
Таку сказав річ старшинам:
90 “Чи ви од чаду, чи з похмілля? .
Чи чорт за душу удряпнув?
Чи напились дурного зілля,
Чи глузд за розум завернув?
Скажіть — з чого війна взялася?
З чого ся мисль вам приплелася?
Коли я тішився війной?
Не звір я — людську кров пролити,
І не харциз, людей щоб бити,
Для мене гидкий всякий бой.
91 І як війну вести без збруї,
Без війська, хліба, без гармат,
Без грошей?.. Голови ви буї!
Який вас обезглуздив кат?
Хто буде з вас провіянтмейстер,
Або хто буде кригсцальмейстер,
Кому казну повірю я?
Не дуже хочете ви битись,
А тілько хочете нажитись,
І буде все біда моя.
92 Коли сверблять із вас у кого
Чи спина, ребра, чи боки,
Нащо просити вам чужого?
Мої великі кулаки
Почешуть ребра вам і спину;
Коли ж то мало, я дубину
Готов на ребрах сокрушить.
Служить вам рад малахаями,
Різками, кнуттям і киями,
Щоб жар воєнний потушить.