Іван Котляревський - Енеїда (сторінка 12)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu5346 Кб4423
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx391 Кб8443
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2280 Кб5255
Пархомаї їська і Феська,

Стецька, Ониська, Опанаса,

Свирида, Лазаря, Тараса,

Були Денис, Остап, Овсій

І всі троянці, що втопились,

Як на човнах з ним волочились,

Тут був Вернигора Мусій.

 

108 Жидівська школа завелася,

Великий крик всі підняли,

І реготня де не взялася,

Тут всяку всячину верзли;

Згадали чорт знає колишнє,

Балакали уже і лишнє,

І сам Еней тут розходивсь;

Щось балагурили довгенько,

Хоть ізійшлися і раненько,

Та пан Еней наш опізнивсь.

 

109 Сивиллі се не показалось,

Що так пахолок застоявсь,

Що дитятко так розбрехалось,

Уже і о світі не знавсь;

На його грізно закричала,

Залаяла, запорощала,

Що аж Еней ввесь затрусивсь.

Троянці также всі здригнули

І врозтич, хто куди, махнули,

Еней за бабою пустивсь.

 

110 Ішли, і як би не збрехати,

Трохи не з пару добрих гін,

Як ось побачили і хати,

І ввесь Плутонів царський дім.

Сивилла пальцем указала

І так Енеєві сказала:

“Ось тут і пан Плутон живе

Із Прозерпиною своєю,

До їх-то на поклон з гіллею

Тепер я поведу тебе”.

 

111 І тілько що прийшли к воротам

І в двір пустилися чвалать,

Як баба бридка, криворота:

“Хто йде?” — їх стала окликать.

Мерзенне чудо се стояло

І било під двором в клепало,

Як в панських водиться дворах;

Обмотана вся ланцюгами,

Гадюки вилися клубками

На голові і на плечах.

 

112 Вона без всякого обману

І щиро без обиняків

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків;

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиляла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила.

 

113 Еней, бідняжка, ізлякався

І ввесь, як крейда, побілів,

І зараз у яги спитався,

Хто їй так мучити велів?

Вона йому все розказала

Так, як сама здорова знала,

Що в пеклі є суддя Еак;

Хоть він на смерть не осуждає,

Та мучити повеліває,

І як звелить — і мучать так.

 

114 Ворота сами одчинились,

Не смів ніхто їх задержать,

Еней з Сивиллою пустились,

Щоб Прозерпині честь оддать.

І піднести їй на болячку

Ту суто золоту гіллячку,

Що сильно так вона бажа.

Но к ній Енея не пустили,

Прогнали, трохи і не били,

Бо хиріла їх госпожа.

 

115 А далі вперлися в будинки

Підземного сього царя,

Ні гич, ні гариля пилинки,

Було все чисто, як зоря;

Цвяховані були там стіни

І вікна всі з морської піни;

Шумиха, оливо, свинець,

Блищали міді там і криці,

Всі убрані були світлиці;

По правді, панський був дворець.

 

116 Еней з ягою розглядали

Всі дива там, які були,

Роти свої пороззявляли

І очі на лоби п'яли;

Проміж собою все зглядались —

Всьому дивились, осміхались,

Еней то цмокав, то свистав.

От тут-то душі ликовали,

Що праведно в миру живали,

Еней і сих тут навіщав.

 

117 Сиділи, руки поскладавши,

Для них все празники були;

Люльки курили, полягавши,

Або горілочку пили,

Не тютюнкову і не пінну,

Но третьопробну, перегінну,

Настояную на бодян;

Під челюстями запікану,

І з ганусом, і до калгану,

В ній був і перець, і шапран.

 

118 І ласощі все тілько їли,

Сластьони, коржики, стовпці,

Варенички пшеничні, білі,

Пухкі з кав'яром буханці;

Часник, рогіз, паслін, кислиці,

Козельці, терн, глід, полуниці,

Крутиї яйця з сирівцем;

І дуже вкусную яєшню,

Якусь німецьку, не тутешню,

А запивали все пивцем.

 

119 Велике тут було роздолля

Тому, хто праведно живе,

Так, як велике безголов'я

Тому, хто грішну жизнь веде;

Хто мав к чому яку охоту,

Тут утішався тим до поту;

Тут чистий був розгардіяш:

Лежи, спи, їж, пий, веселися,

Кричи, мовчи, співай, крутися;

Рубайсь — так і дадуть палаш.

 

120 Ні чванились, ні величались,

Ніхто не знав тут мудровать,

Крий боже, щоб ні догадались

Брат з брата в чім покепковать;

Ні сердилися, ні гнівились,

Ні лаялися і не бились,

А всі жили тут люб'язно;

Тут всякий гласно женихався.

Ревнивих ябед не боявся,

Було вобще все за одно.

 

121 Ні холодно було, ні душно,

А саме так, як в сіряках,

І весело, і так не скучно,

На великодних як святках;

Коли кому що захотілось,

То тут як з неба і вродилось,

От так-то добрі тут жили.

Еней, се зрівши, дивовався

І тут яги своєй спитався,

Які се праведні були?

 

122 “Не думай, щоб були чиновні, —

Сивилла сей дала одвіт, —

Або що грошей скрині повні,

Або в яких товстий живіт;

Не ті се, що в цвітних жупанах,

В карамзинах або сап'янах;

Не ті ж, що з книгами в руках,

Не рицарі, не розбишаки;

Не ті се, що кричать: “і паки”,

Не ті, що в золотих шапках.

 

123 Се бідні нищі навіжені

Що дурнями зчисляли їх

Старці хромі сліпорождені

З яких був людський глум і сміх

Се що з порожніми сумками

Жили голодні під тинами,

Собак дражнили по дворах,

Се ті, що біг дасть получали,

Се ті, яких випроважали

В потилюцю і по плечах.

 

124 Се вдови бідні, безпомощні,

Яким приюту не було;

Се діви чесні, непорочні

Яким спідниці не дуло;

Се що без родичів остались...

І сиротами називались,

А послі вбгались і в оклад;

Се що проценту не лупили,

Що людям помагать любили,

Хто чим багат, то тим і рад.

 

125 Тут также старшина правдива,

Бувають всякії пани;

Но тілько трохи сього дива,

Не квапляться на се вони!

Бувають військові, значкові,

І сотники, і бунчукові,

Які правдиву жизнь вели;

Тут люде всякого завіту,

По білому єсть кілько світу,

Которі праведно жили”.

 

126 “Скажи ж, моя голубко сиза, —

Іще Еней яги спитав. —

Чом батька я свого Анхиза

І досі в вічі не видав?

Ні з грішними, ні у Плутона,

Хіба йому нема закона,

Куди його щоб засадить?”

“Він божої, — сказала, — крові,

І по Венериній любові,

Де схоче, буде там і жить”.

 

127 Базікавши, зійшли на гору,

На землю сіли оддихать,

І, попотівши саме впору,

Тут принялися розглядать,

Анхиза щоб не прогуляти,

Обридло-бо і так шукати;

Анхиз же був тогді внизу,

І, похожавши по долині,

Об миленькій своїй дитині

Водив по мізку коверзу.

 

128 Як глядь на гору ненароком,

І там свого синка уздрів,

Побіг старий не просто — боком

І ввесь од радости згорів.

Хватавсь з синком поговорити,

О всіх спитатись, розпросити

І повидатись хоть часок;

Енеєчка свого обняти,

По-батьківській поціловати,

Його почути голосок.

 

129 “Здоров, синашу, ма дитятко! —

Анхиз Енеєві сказав. —

Чи се ж тобі таки не стидно,

Що довго я тебе тут ждав?

Ходім лишень к моїй господі,

Та поговорим на свободі,

За тебе будем мірковать”.

Еней стояв так, мов дубина,

Пошук на сайті: