Іван Котляревський - Енеїда (сторінка 22)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu5346 Кб4423
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx391 Кб8443
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2280 Кб5255

Хто жар, хто губку з сірниками,

Хто з головней, хто з фітилями

Погибель мчали кораблям.

 

58 Розжеврілось і закурилось,

Блакитне полом'я взвилось;

Од диму сонце закаптилось,

Курище к небу донеслось.

Боги в Олимпі стали чхати;

Турн їм ізволив тимфи дати,

Богинь напав від чаду дур;

Дим очі їв, лилися сльози,

З нудьги скакали так, як кози;

Зевес сам був, мов винокур.

 

59Венеру ж за душу щипало,

Що с флотом поступили так;

Од жалю серце замирало,

Що сяде син на міль як рак.

В жалю в слізах і в гіркім смутку

Богиня сіла в просту будку,

На передку сів Купидон;

Кобила їх везе кривая,

Цибелла де жила старая,

Щоб сій язі оддать поклон.

 

60 Цибелла, знають во всіх школах,

Що матір'ю була богів;

Ізмолоду була не промах,

Коли ж як стала без зубів,

То тілько на печі сиділа,

З кулешиком лемішку їла

І не мішалася в діла.

Зевес їй оддавав повагу

І посилав од столу брагу,

Яку Юнона лиш пила.

 

61 Венера часто докучала

Зевесу самою бридней,

За те в немилость і попала,

Що нільзя показать очей.

Прийшла Цибеллу умоляти

І мусила їй обіщати

Купити збитню за алтин,

Щоб тілько Зевса умолила,

Вступиться за троян просила,

Щоб флота не лишився син.

 

62 Цибелла же була ласуха,

Для збитню рада хоть на все;

До того ж страшна говоруха,

О всякій всячині несе.

Стягли її насилу з печі,

Взяв Купидон к собі на плечі,

В будинки к Зевсу і поніс.

Зевес, свою уздрівши неню,

Убгав ввесь оселедець в жменю,

Насупив брови, зморщив ніс.

 

63 Цибелла перше закректала,

А послі кашлять начала,

Потім у пелену смаркала

І дух п'ять раз перевела:

“Сатурнович, змилосердися,

За рідную свою вступися! —

К Зевесу шокала стара. —

Безсмертних смертні не вважають

І тілько що не б'ють, а лають;

Осрамлена моя гора!

 

64 Мою ти знаєш гору Іду

І ліс, де з капищем олтар;

За них несу таку обиду,

Якой не терпить твій свинар

На зруб я продала троянцям,

Твоїм молельщикам, підданцям,

Дубків і сосен строїть флот.

Твої уста судьбам веліли,

Були щоб ідські брусся цілі,

Нетліннії од рода в род.

 

65 Зиркни ж тепер на тибрські води,

Дивись, як кораблі горять! —

їх палять Турнові уроди,

Тебе і всіх нас кобенять.

Спусти їм — то таке закоють

І власть твою собі присвоють,

І всім дадуть нам киселя;

Сплюндрують ліс, розриють Іду;

Мене ж, стару, уб'ють, мов гниду,

Тебе прогонять відсіля”.

 

66 “Та не турбуйтесь, паніматко! —

Зевес з досадою сказав. —

Провчу я всіх — і буде гладко;

Анахтем вічний — Турн пропав!”

Зиркнув, мигнув, махнув рукою

Над Тибром, чудною рікою,

Всі врозтич кораблі пішли;

Як гуси, в воду поринали,

Із кораблів — сирени стали

І разні пісні підняли.

 

67 Рутульське військо і союзне

Дрижало од таких чудес;

Злякалось плем'я все окружне,

Мезап дав драла і Галес.

Пороснули і рутуляни,

Як од дощу в шатер цигани,

А тілько Турн один оставсь.

Утікачів щоб переняти,

Щоб чудо їм розтолковати,

По всіх усюдах сам совавсь.

 

68 “Реб'ятушки! — кричав, — постійте!

Се ж ласка божая для нас;

Одкиньте страх і не робійте,

Прийшлось сказать Енею: пас.

Чого огнем ми не спалили,

То боги все те потопили,

Тепер троянці в западні.

Живцем в землі їх загромадим,

Разком на той світ одпровадим,

Богів се воля! вірте мні”.

 

69 Великії у страха очі,

Вся рать неслась, хто швидше зміг.

Назад вертатись не охочі,

Всі бігли, аж не чули ніг.

Оставшись, Турн один маячив,

Нікого вкруг себе не бачив,

Стьогнув зикратого хлистом;

І шапку на очі насунув,

Во всі лопатки в лагер дунув,

Що коник аж вертів хвостом.

 

70 Троянці із-за стін дивились,

Пан Турн як з військом тягу дав;

Перевертням морським чудились,

На добре всяк те толковав.

Но Турнові не довіряли;

Троянці правило се знали:

В війні з врагами не плошай;

Хто утіка — не все женися;

Хто мов і трусить — стережися;

Скиксуєш раз — тогді прощай!

 

71 Для ночі вдвоє калавури

На всіх поставили баштах,

Лихтарні вішали на шнури,

Ходили рунди по валах.

В обозі Турна тихо стало,

І тілько-тілько що блищало

Од слабих, блідних огоньків.

Враги троянські почивали,

Од трусів вилазки не ждали;

Оставмо ж сих хропти соньків.

 

72 У главной башти на сторожі

Стояли Евріал і Низ;

Хоть молоді були, та гожі

І кріпкі, храбрі, як харциз.

В них кров текла хоть не троянська,

Якась чужая — бусурманська,

Та в службі вірні козаки.

Для бою їх спіткав прасунок.

Пішли к Енею на вербунок;

Були ж обидва земляки.

 

73 “А що, як викравшись помалу,

Забратися в рутульський стан? —

Шептав Низ в ухо Евріалу. —

То каші наварили б там;

Тепер вони сплять з перепою,

Не дриґне ні один ногою,

Хоть всім їм горла переріж.

Я думаю туди пуститься,

Перед Енеєм заслужиться

І сотню посадить на ніж”.

 

74 “Як? сам? мене оставиш? —

Спитався Низа Евріал. —

Ні! перше ти мене удавиш,

Щоб я од земляка одстав.

Від тебе не одстану зроду,

З тобою рад в огонь і в воду,

На сто смертей піду з тобой.

Мій батько був сердюк опрічний,

Мовляв (нехай покой му вічний);

Умри на полі як герой”.

 

75 “Пожди і пальцем в лоб торкнися,-

Товарищеві Низ сказав,-

Не все вперед- назад дивися,

Ти з лицарства глузд потеряв.

У тебе мати єсть старая,

Без сил і в бідности слабая,

То і повинен жить для ней,

Одна оставшись без приюту,

Яку потерпить муку люту,

Таскавшись між чужих людей!

 

76 От я, так чисто сиротина,

Росту, як при шляху горох;

Без нені, без отця дитина,

Еней — отець, а неня — бог.

Іду хоть за чужу отчизну,

Не жаль нікому, хоть ізслизну,

А пам'ять вічну заслужу.

Тебе ж до жизни рідна в'яже,

Уб'ють тебе, вона в гріб ляже;

Живи для неї, я прошу”.

 

77 “Розумно, Низ, ти розсуждаєш,

А о повинности мовчиш,

Которую сам добре знаєш,

Мені ж зовсім другу твердиш.

Де общеє добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять;

Як ми Енею присягали,

Для його служби жизнь оддали,

Тепер не вільна в жизні мать”.

 

78 “Іноси!” — Низ сказав, обнявшись

Со Евріалом-земляком,

І, за руки любенько взявшись,

До ратуші пішли тишком.

Іул сидів тут з старшиною,

Змовлялись, завтра як до бою

Достанеться їм приступать.

Як ось ввійшли два парубійки,

У брам змінившися од стійки,

І Низ громаді став казать:

 

79 “Був на часах я з Евріалом,

Ми пильновали супостат,

Вони тепер всі сплять повалом,

Уже огні їх не горять.

Дорожку знаю я окромну,

В нічну добу, в годину сонну,

Прокрастись можна поуз стан

І донести пану Енею,

Пошук на сайті: