Іван Котляревський - Енеїда (сторінка 24)

102 Но замахнувшись, не вдержався,

Волсент головку одчесав:

Головка, мов кавун качався,

Язик невнятно белькотав.

Уста коральні посиніли,

Рум'яні щоки поблідніли,

І білий цвіт в лиці пожовк;

Закрилися і ясні очі,

Покрились тьмою вічной ночі,

Навіки милий глас умовк.

 

103 Уздрівши Низ труп Евріала,

Од ярости осатанів;

Всіх злостей випустивши жала,

К Волсенту просто полетів,

Як блискавка проходить тучу,

Він так пробіг врагів між кучу

І до Волсента докосивсь:

Схватив його за чуб рукою,

Меч в серце засадив другою,

Волсент і духу тут пустивсь.

 

104 Як іскра, порох запаливши,

Сама з ним вкупі пропада;

Так Низ, Волсентія убивши,

І сам лишився живота;

Бо всі на його і напали,

На смерть звертіли і зім'яли

І голову зняли з плечей.

Так кончили жизнь козарлюги,

Зробивши славниї услуги

На вічность пам'яти своєй.

 

105 Латинці зараз ізробили

Абияк мари із дрючків;

На них Волсента положили

І понесли до земляків.

А буйні голови поклали

В мішок і теж з собой помчали,

Мов пару гарних дубівок.

Но в лагері найшли різниці,

Лежали битих м'яс копиці,

Печінок, легкого, кишок.

 

106 Як тілько що восток зардівся,

Світилка Фебова взійшла;

То Турн тогді уже наївся,

Оп'ять о битві помишляв.

Велів тривогу бить в клепало,

Щоб військо к бою виступало,

Оддать троянцям з баришком

За зроблену вночі потіху;

Для більшого ж: з троянців сміху

Велів взять голови з мішком.

 

107 Свого ж держася уговору,

Троянці в кріпости сидять,

Забилися, мов миші в нору,

Лукаву кішку як уздрять.

Но дать отпор були готові

І до остатнєй каплі крові

Свою свободу боронить

І нову Трою защищати,

Рутульцям перегону дати

І Турна лютость осрамить.

 

108 На перву рутулян попитку

Троянці так дали в одвіт,

Що Турн собі розчухав литку,

Од стиду скорчило живіт.

Звелів з досади, гніву, злости,

На глум підняти мертві кости,

На щогли голови наткнуть

Нещасних Низа з Евріалом

Перед самим троянським валом,

Щоб сим врагів своїх кольнуть.

 

1О9 Троянці зараз одгадали,

Чиї то голови стримлять;

Од жалю сльози попускали,

Таких лишившись паруб'ят.

Об мертвих вість скрізь пронеслася,

Вся рать троянська потряслася,

І душі смутку продались.

Як мати вість таку почула,

То тілько вічно не заснула,

Бо зуби у неї стялись.

 

110 А одійшовши, в груди билась,

Волосся рвала з голови,

Ревла, щипалася, дрочилась,

Мов ум змішався у вдови:

Побігла з криком вокруг вала

І голову коли пізнала

Свого синочка Евруся,

То на валу і розпласталась,

Кричала, гедзилась, качалась,

Кувікала, мов порося.

 

111 І диким голосом завила:

“О сину! світ моїх очей!

Чи я ж тебе на те родила,

Щоб згинув ти од злих людей?

Щоб ти мене — стару, слабую,

Завівши в землю сю чужую,

На вічний вік осиротив.

Моя ти радість і одрада,

Моя заслона і ограда;

Мене од всіх ти боронив.

 

112 Тепер до кого прихилюся,

Хто злую долю облегчить?

Куди в біді я притулюся?

Слабу ніхто не приглядить!

Тепер прощайте всі поклони,

Що получала во дні они

Од вдов, дівчат і молодиць;

За дивні брови соболині,

За очі ясні соколині,

Що здатний був до вечерниць.

 

113 Коли б мені твій труп достати

І тіло білеє обмить,

І з похороном поховати,

До ями з миром проводить.

О боги! як ви допустили,

Щоб і одинчика убили

І настромили на віху

Його козацькую головку;

Десь світ вертиться сей без толку,

Що тут дають і добрим тьху.

 

114 А ви, що Евруся згубили,

Щоб ваш пропав собачий рід!

Щоб ваші ж діти вас побили,

Щоб з потрухом погиб ваш плід!

Ох! Чом не звір я, чом не львиця?

Чом не скажена я вовчиця?

Щоб мні рутульців розідрать;

Щоб серце вирвать з требухою,

Умазать морду їх мазкою;

Щоб маслаки їх посмоктать”.

 

115 Сей галас і репетовання

Троян всіх в смуток привело;

Плаксивеє з синком прощання

У всіх з очей слізки тягло.

Асканій більше всіх тут хлипав

І губи так собі задрипав,

Що мов на його сап напав.

К старій з поклоном підступивши,

На оберемок ухвативши,

В землянку з валу потаскав.

 

116 А тут кричать та в труби сурмлять,

Свистять в свистілки, дмуть в роги,

Квилять, брат брата в батька луплять;

В наскок яряться вороги.

Тут ржання кінське з тупотнею,

Там разний гомін з стукотнею,

Скрізь клопіт, халепа, сто лих!

Так в мідні клекотить гарячій,

Так в кабаці кричить піддячий,

Як кажуть, хоть винось святих.

 

117 Гей, музо, панночко цнотлива,

Ходи до мене погостить!

Будь ласкава, будь не спесива,

Дай поміч мні стишок зложить!

Дай поміч битву описати

І про війну так розказати,

Мов твій язик би говорив.

Ти, кажуть, дівка не бриклива,

Але од старости сварлива;

Прости! я, може, досадив.

 

118 І в самій речі проступився —

Старою дівчину назвав,

Ніхто з якою не любився,

Ні женихавсь, ні жартовав.

Ох, скілько муз таких на світі!

Во всякім городі, в повіті!

Укрили б зверху вниз Парнас.

Я музу кличу не такую:

Веселу, гарну, молодую;

Старих нехай брика Пегас.

 

119 Рутульці дралися на стіни,

Карабкалися, як жуки.

Турн з ярости дрижав і пінив,

Кричить: “Дружненько, козаки!”

В свою троянці также чергу

В одбої поралися зверху,

Рутульців плющили, як мух.

Пускали колоддя, каміння,

І враже так товкли насіння,

Що у рутульців хляв і дух.

 

120 Турн, бачивши троян роботу,

Як рать рутульськую трощать,

Як б'ють їх, не жалія поту,

Рутульці, мов в'юни, пищать;

Велів вести зо всіх олійниць,

Де тілько єсть, із воскобійниць,

Як можна швидче тарани.

Якраз і тарани вродились,

І воскобійники явились,

Примчались духом сатани.

 

121 Приставив тарани до брами,

В ворота зачали гатить;

Одвірки затряслись, мов рами,

І снасть од бою вся тріщить.

Турн сили вдвоє прикладає,

І тарани сам направляє,

І браму рушити велить.

Упала!.. Стуком оглушила,

Троян багацько подушила,

Турн в кріпость впертись норовить.

 

122 Біда троянцям! Що робити?

А муза каже: “Не жахайсь,

Не хист їх Турну побідити,

В чужую казку не мішайсь”.

Троянці нап'яли всі жили

Та вмиг пролом і заложили,

І груддю стали боронить;

Рутульці бісом увивались,

Но на пролом не насовались,

А Турн не знав, і що робить.

 

123 Троянець Геленор одважний

І, як буряк, червоний Лик,

Горлань, верлань, кулачник страшний

І щирий кундель-степовик..

Сим двом безділля — всяке горе,

Здавалось по коліна море,

Потіха ж — голови зривать.

Давно їм в голові роїлось

І, мов на поступки, хотілось

Рутульцям перегону дать.

 

124 Так Геленор з червоним Ликом,

Роздігшися до сорочок,

Між вештанням, содомом, криком,

Пробралися подуть тичок.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.djvu5346 Кб4507
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.docx391 Кб8668
Скачать этот файл (Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2)Ivan_kotlyarevskiy_eneida.fb2280 Кб5328

Пошук на сайті: