Михайло. Слухаю, слухаю. Прислухайся і ти, Тетяно!
Солдат (співає).
Ой, был, да нима, да поехал на мельницу.
Бедна моя головушка, одна дома осталась. (2)
Девчина моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)
Дівчино моя, Переяслівко.
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)
Михайло з Тетяною довго регочуться. Солдат, на них дивлячись, теж сміється.
Солдат. Что ж вы смеетесь? Разве худо спел?
Михайло і Тетяна (разом). Гарно, гарно, нічого сказати.
Михайло. Утяв до гапликів! (Сміється).
Тетяна. Аж пальці знати! (Сміється).
Михайло. Де ти так вивчився? Це диковина! Не можна й розпізнати, — таки немистенно по-нашому! (Сміється).
Солдат. Да спой-ка ты, хохлач, хотя одну русскую песню. Ну, спой!.. Э, брат, стал!
Михайло. Вашу? А яку? Може, соколика або кукушечку?.. Може, лапушку або кумушку? Може, рукавичку або підпоясочку? Убирайся з своїми піснями!.. Правду сказати, єсть що й переймати!.. Жінко, заспівай же ти по-своєму ту пісню, що москаль співав. (До солдата). Сядьта послухай, як вона співає.
Тетяна. Добре, чоловіче, заспіваю. (Співає).
Ой, був та нема, та поїхав до млина.
Бідна моя голівонька, що я дома не була. (2)
Дівчино моя, ти ж моя мати!
Довго ж мені, моє серце, без тебе скучати? (2)
Дівчино моя, Переяслівко.
Дай мені вечеряти, моя ластівко! (2)
Я ж не топила, я ж не варила.
По воду пішла — відра побила. (2)
А додому прийшла — піч розвалила.
За те мене моя мати трохи не побила. (2)
Михайло. А що, яково?
Солдат. Ну, што и говорить! Вить вы — природные певцы. У нас пословица есть: хахлы никуда не годятся, да голос у них хорош.
Михайло. Нікуди не годяться? Ні, служивий, така ваша пословиця нікуди тепер не годиться. Я тобі коротенько скажу. Тепер уже не те, як давно було, іскра дотепу розжеврілась. Ось заглянь у столицю, в одну і в другу, та заглянь в сенат, та кинься по міністрах, та тоді й говори — чи годяться наші куди, чи ні!..
Солдат. Спору нет, что нынче и ваших много есть заслуженных, способных и отличных людей даже в армии, да пословица-то идет, вишь ты.
Михайло. Пословиця? Коли на те пішло, так і у нас єсть їх не трохи.
Тетяна. Годі вам споритися. Тепер чи москаль, чи наш — все одно: всі одного батька, царя білого, діти. Тільки в тім і разниця, що одні дуже шпаркі, а другі смирні… Чоловіче, вже не рано, — може, час спати лягати?
Михайло. Та щось і сон не бере, коли їсти хочеться.
Солдат. Да, с тощим брюхом плохой сон будет…
Михайло. Хоть би ти, Тетяно, заспівала. Може б, на животі полегшало.
Солдат. В самом деле, спой, Танюша, что ни есть.
Тетяна. Хіба московську, що мене одна дончиха вивчила.
Солдат. Нутка, ну, спой русскую; верно, так же споешь, как я вашу.
Михайло. Почуєш та й скажеш тоді, чи прийде тобі по нутру.
Солдат. А как эта песня начинается?
Тетяна. Больно сердцу…
Солдат. О! Эту и я знаю — начинай, хозяйка, и я стану подпевать.
Больно сердцу мила друга не иметь,
Скучно, грустно одиночкою сидеть.
Кто со мною час приятный разделит?
Кто слезою меня в горе подарит?
И цветочек лишь от дождика цветет,
Так и сердце лишь занятием живет.
Где для сердца мила друга мне найтить?
Чувства перед кем души своей открыть?
Ах! Люблю я — но сказать того боюсь,
Без уверенности я любви страшусь.
И без слов любовь мне можно доказать,
Сердце знает, как и друга испытать;
Буду молча нежно друга я любить,
Буду молча радость, скуку с ним делить.
Михайло. А що? Гарна пісня?
Солдат. Правда твоя; да и жена твоя славно поет.
Тетяна. Не дуже і славно, а так, як ти співав мильницю.
Михайло. А їсти все-таки хочеться.
Солдат. Хочеш, хозяйка, я тебя выручу и накормлю твоего мужа, тебя и себя?
Михайло. Ану, ну! Яким би то способом?
Солдат. Каким способом? Вить я чародей! Захочу — прикажу, вот и кушанье будет на столе.
Тетяна. Цур йому! Може, страшно буде або і страва богзна відкіль візьметься. (До чоловіка). От уже і ти — намігся їсти, мов мала дитина! (Обом). Лягали 6 спати, а я раненько встану та снідати наварю вам.
Михайло. Де те у бога снідання!.. А тут їсти хочеться, аж живіт корчить.
Солдат. Дай волю, хозяйка — вмиг будет кушанье! (Виймає шомпол, махає на всі боки, потім становить Михайла й Тетяну поряд). Стойте смирно, не шевелитесь, зажмурьте оба глаза и выговорите громко слова, какие скажу: «Бердень, Бердень, Ладога моя!»
Господарі проказують за ним і розплющують очі.
Солдат. Теперь объявляю вам, что жареная курица и колбаса в каморке у вас спрятаны. Поди, хозяин, сыщи и принеси сюда.
Михайло. В якім же місці спрятана? Тепер поночі — як її найдеш?
Солдат. Все вместе лежит под… Как бишь оно?.. Сказывай, хозяйка, что у вас там есть?
Тетяна. Мало чого там есть у нас!.. Ну — куфа?
Солдат. Нет.
Тетяна. Діжка, корито, ночви, горшки, макітра, поставець, гладушки, козубенька, кошик, діжа, підситок, решето?
Солдат. Нет, нет!
Тетяна. Більше ж нема нічого.
Михайло. А бодня?
Солдат. Да, да! В бодне или под бодней. Ступай скорей, хозяин, забирай кушанье и приноси сюда.
Михайло (чухає голову й виявляє неохоту). А чи не буде ж воно страшно?
Солдат. Отчево страшно? Ступай смело, не бось?
Михайло. Жінко, засвіти недогарок. (Тетяна світить недогарок і дає чоловікові, той одходить). Гляди ж, господа служивий! Як перелякаюсь, то не прогнівайся!
Солдат. Ступай, ступай! Да не съешь один колбасу!
Михайло з смішними гримасами виходить.
ЯВА VIII
Солдат і Тетяна.
Солдат (плеще Тетяну по плечу). Ну, хозяйка, каков я чародей?
Тетяна. Великий!.. Но більше хитрий, настоящий москаль.
Солдат. Да и ты лукава. Зачем ты мне ужинать не дала?
Тетяна. А нащо ти таку бучу зняв? Якби ти ласкою обійшовся зо мною, то я й нагодувала б тебе.
Солдат. Полно притворяться. Тебе досадно стало, что я помешал тебе…
Тетяна. Ти кривдиш мене, служивий. Правда, ти — сторонній чоловік, то, заставши мене одну з паничем і ввечері, вільно тобі помислити всяково; а якби знав мене лучче, то б лучче обо мні й думав. Не хватайся ніколи осуждати.
Солдат. Нет, моя милая, я ничего дурного о тебе не заключаю. Я узнал тебя: ты женщина хоть и молодая, но умная и честных правил. Самая робость твоя и торопливость оказали твою невинность. Положись на меня: я избавлю тебя от хлопот. В свете часто случается; что и добродетель кажется подозрительною.
Тетяна. Зо мною так тепер і трапилось, і бог тобі порука, що в мене й на умі не було…
Солдат. Верю, верю, милая. Я и бедного арестанта скоро выпущу.
Тетяна. Мені до його нужди мало. Його треба б таки провчити, щоб не ліз осою і не піддурював чужих жінок. Він мені дуже надоїв.
Солдат. Изволь, проучу ево путем и отважу подлипать к чужим жонам.
Тетяна. Ти, може, його скалічиш? Не надсади йому бебехів!
Солдат. Не бось, я пользу сделаю ему, а не вред… Вот и муж твой идет.
ЯВА IX
Ті ж і Михайло.
Михайло (голосно за лаштунками). Одчини, жінко!.. одчини!
Тетяна (одчиняє). Що ти так галиш, неначе хто женеться за тобою?
Михайло (з досадою). Женеться! Так що ж, що не женеться? Так волос дибом становиться, і здається, неначе за шиворот хтось ловить. Та й недогарок погас.
Солдат (весело). Ну, хозяин, все ли так было, как сказано?
Михайло (ставить, що приніс, на стіл). Адже бач, що все так було! Курка печена, ковбаса пряжена під боднею найшлися, та ще либонь і в наших мисках… (Підозріливе). Жінко!
Тетяна. От тобі й раз! Всі люди на однім базарі купують миски і в одних гончарів, то і миски однакові!
Солдат. Ты вздор замолол, хозяин. Я лучше знаю все это. Выпьем-ка по одной перед ужином. (Наливає й п'є). Здравствуй, хозяин.
Михайло (наливає і п'є). Здорові були, господа служба! (їдять з солдатом ковбасу).
Михайло. Жінко, голубко, люба Тетясю! Чи нема чим запити смачної сеї ковбаси?
Тетяна. Чим же ти зап'єш? Хіба водою?
Михайло (наказуючи). Ні, не водою, а оставалась пляшка спотикачу. Піди ж, принеси, коли не вичастувала з ким.
Тетяна. Та єсть же. Кого б то я мала без тебе частувати! (Виходить).
ЯВА Х
Т і ж без Тетяни.
Солдат. У тебя жена добрая, хозяин.
Михайло. Чи ти жартом так говориш, чи навсправжки?
Солдат. Без шуток. Молода, пригожа и, кажется, тебя любит.
Михайло. Хіба що молода і хороша — міша мене любити? Вона у мене добра й вірна жінка, тільки дуже жвава, жартлива і глузлива. Вже коли попадеться їй хоть трохи тюхтюх-сердега, то такого і підніме -на зубки і рада довести до того, хоть би цьому йолопові й ворсу нам'яли. Достається од неї деколи, як поприїжджають, отим цвентюхам, канцелюжкам!.. Та й смішні-бо вони собі, такі необачні, такі легкодухі: всьому вірять, усьому дивуються, всього бояться.