Н а т а л к а. Не довго з ним розв’язаться: не хочу, не піду, та й кінці в воду!
П е т р о. Чи добре так буде? Твоя мати…
Н а т а л к а (перебивает). Мати моя хотіла, щоб я за возного вийшла замуж затим, що тебе не було. А коли ти прийшов, то возний мусить одступитися.
П е т р о. Возний – пан, чиновний і багатий, а я не маю нічого. Вам з матір’ю треба подпори і защити, а я через себе ворогів вам прибавлю, а не помощ подам.
Н а т а л к а. Петре! Не так ти думав, як одходив!
П е т р о. Я одинаковий, як тогді був, так і тепер, і скажу тобі, що і мати твоя не согласиться проміняти багатого зятя на бідного.
М и к о л а. Трохи Петро неправду говорить.
Н а т а л к а. Одгадую своє нещастя! Петро більше не любить мене і йому нужди мало, хоть би я і пропала. От яка тепер правда на світі!
№ 17
Н а т а л к а.
Підеш, Петре, до тієї, яку тепер любиш,
Перед нею мене, бідну, за любов осудиш.
П е т р о.
Я другої не полюбив і любить не буду,
Тебе ж, моє серденятко, по смерть не забуду.
О б а в м е с т е.
Н а т а л к а
Коли б любив по-прежньому,
То б не мав цураться;
Не попустив свою милу
Другому достаться.
П е т р о
Люблю тебе по-прежньому,
Не думав цураться;
Не попущу мою милу
Другому достаться.
Н а т а л к а.
Я жизнь свою ненавиджу, з серцем не звладію,
Коли Петро мій не буде, то смерть заподію.
П е т р о.
Коли вірно Петра любиш, так живи для його,
Молись богу, моя мила, не страшись нікого.
О б а.
Бог поможе серцям вірним пережити муки;
Душі наші з’єдинились, з’єдинить і руки.
М и к о л а. Так, Наталко! Молись богу і надійся од його всього доброго. Бог так зробить, що ви обоє незчуєтесь, як і щастя на вашій стороні буде.
Н а т а л к а. Я давно уже поклялась і тепер клянусь, що кромі Петра ні за ким не буду. У мене рідна мати – не мачуха, не схоче своєї дитини погубити.
П е т р о. Дай боже, щоб її природна доброта взяла верх над приманою багатого зятя.
Н а т а л к а. Петре! Любиш ти мене?
П е т р о. Ти все-таки не довіряєш? Люблю тебе більше, як самого себе.
Н а т а л к а. Дай же мені свою руку! (Взявши руки). Будь же бодрим і мені вірним, а я навік твоя.
М и к о л а. Ай Наталка! Ай Полтавка! От дівка, що і на краю пропасті не тілько не здригнулась, но і другого піддержує. (К Наталке). За се заспіваю тобі пісню про Ворскло, щоб ти не важилась його прославляти собою, воно і без тебе славне. (Поет).
№ 18
Ворскло річка
Невеличка,
Тече здавна,
Дуже славна
Не водою, а войною,
Де швед поліг головою.
Ворскло зріло
Славне діло:
Як цар білий,
Мудрий, смілий,
Побив шведську вражу силу
І насипав їм могилу.
Козаченьки
З москалями
Потішились
Над врагами,
Добре бившись за Полтаву
Всій Росії в вічну славу!
П е т р о. Отже ідуть…
М и к о л а. Кріпись, Петре, і ти, Наталко!.. Наступає хмара, і буде великий грім.
Я В Л Е Н И Е 11
Те же, возный, выборный и Терпилиха.
В ы б о р н ы й. Що ви тут так довго роздабарюєте?
В о з н ы й. О чем ви – теє-то як його — бесідуєте?
Т е р п и л и х а (увидя Петра). Ох, мені лихо!
Н а т а л к а. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.
Т е р п и л и х а. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!
П е т р о. Ні, се не мара, а се я – Петро, і тілом, і душею.
В о з н ы й (к виборному). Що се за Петро?
В ы б о р н ы й. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчпн любезний, пройдисвіт, ланець.
В о з н ы й (к Петру). Так ти, вашець, Петро? Чи не можна б – теє-то як його – убиратись своєю дорогою, бо ти, кажеться, бачиться, видиться, здається, меж нами лишній.
Н а т а л к а. Почому ж він лишній?
Т е р п и л и х а. І відомо – лишній, коли не в час пришов хати холодити.
П е т р о. Я вам ні в чім не помішаю, кінчайте з богом те, що начали.
Н а т а л к а. Не так-то легко можна окончпти те, що вони начали.
В о з н ы й. А по какой би то такой резонной причині?
Н а т а л к а. А по такій причині: коли Петро мій вернувсь, то я не ваша, добродію.
В о з н ы й. Однако ж, вашеці проше, ви рушники подавали, сиріч – теє-то як його – ти одружилася зо мною.
Н а т а л к а. Далеко іще до того, щоб я з вами одружилася! Рушники нічого не значать.
В о з н ы й (к Терпилихе). Не прогнівайся, стара. Дочка твоя – теє-то як його – нарушаеть узаконенний порядок. А понеже рушники і шовковая хустка суть доказательства добровольного і непринужденного єя согласія бить моєю сожительницею, то в таковом припадкі станете пред суд, заплатите пеню і посидите на вежі.
В ы б о р н ы й. О, так! так! Зараз до волосного правленія та і в колоду.
Т е р п и л и х а (со страхом). Батечки мої, умилосердітесь! Я не одступаю од свого слова. Що хочете робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв’яжіте і до вінця ведіте.
Н а т а л к а. Не докажуть вони сього. Петро нічого не виноват, а я сама не хочу за пана возного: до сього силою ніхто мене не принудить. І коли на те іде, так знайте, що я вічно одрікаюсь од Петра і за возним ніколи не буду.
М и к о л а. Що то тепер скажуть?
В ы б о р н ы й. От вам і Полтавка! Люблю за обичай!
Т е р п и л и х а. Вислухайте мене, мої ріднії! Дочка моя до сього часу не була такою упрямою і смілою; а як прийшов сей (указывает на Петра) шибеник, пройдисвіт, то і Наталка обезуміла і зробилась такою, як бачите. Коли ви не випровадите відсіль сього голодрабця, то я не ручаюсь, щоб вона і мене послухала.
В о з н ы й и В ы б о р н ы й (вместе). Вон, розбишако, із нашого села зараз… І щоб твій і дух не пах! А коли волею не підеш, то туда заправторимо, де козам роги правлять.
Т е р п и л и х а. Зслизни, маро!
П е т р о. Утихомиртесь на час і вислухайте мене: що ми любились з Наталкою, про те і богу, і людям ізвісно; но щоб я Наталку одговорьовав іти замуж за пана возного, научав дочку не слухати матері і поселяв несогласіє в сім’ї – нехай мене бог накаже! Наталко, покорися своїй долі, послухай матері, полюби пана возного і забудь мене навіки! (Отворачивается й утирает слезы. Все показывают вид участия в горести Петра, даже и возный).
Т е р п и л и х а (в сторону). Добрий Петро! Серце моє против волі за його вступається!
Наталка плачет, возный рассуждает.
В ы б о р н ы й. Що не говори, а мені жаль його.
М и к о л а. На чім то все се окошиться?
В о з н ы й (Петру). Ти, вашець, – теє-то як його – куда тепер помандруєш?
П е т р о. Я ішов в Полтаву, но тепер піду так, щоб ніколи сюда не вертатись… Іще пару слов скажу Наталці. Наталко! Я через тебе оставив Полтаву і для тебе в дальніх сторонах трудився чотири годи; ми з тобою виросли і згодовалися вкупі у твоєї матері, ніхто не воспретить мені почитати тебе своєю сестрою. Що я нажив – все твоє: на, возьми! (Вынимает из-за пазухи завернутые в лубки деньги). Щоб пан возний ніколи не попрекнув тебе, що взяв бідну і на тебе іздержався. Прощай! Шануй матір нашу, люби свого судженого, а за мене одправ панахиду.
Н а т а л к а. Петре! Нещастя моє не таке, щоб грішми можна од його одкупитися: воно тут! (Показывает на сердце). Не треба мені грошей твоїх. Вони мені не поможуть. Но бідою нашою не потішаться вороги наші… І моїй жизні конець недалеко… (Склоняется на плечо Петру).
Т е р п и л и х а (подбегает и обнимает Петра). Петре!
Н а т а л к а (обнимая Петра, говорит матери). Мамо! Кого ми теряємо!
М и к о л а (виборному). А тобі як він здається?
В и б о р н ы й. Такого чоловіка, як Петро, я зроду не бачив!
В о з н ы й (вышед вперед на сцену). Размишлял я предовольно, і нашел, что великодушной поступок всякії страсті в нас пересиливаєть. Я – возний і признаюсь, что от рожденія моєго расположен к добрим ділам; но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал. Поступок Петра, толіко усердний і без примісу ухищренія, подвигаєть мене на нижеслідующеє… (К Терпилихе). Ветхая деньми! благословиши лі на благоє діло?
Т е р п и л и х а. Воля ваша, добродію! Що не зробите, все буде хороше: ви у нас пан письменний.
В о з н ы й. Добрий Петре і бойкая Наталко! Приступіте до мене! (Берет их за руки, подводит к матери и говорит). Благослови дітей своїх щастям і здоров’ям. Я одказуюсь од Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственноє владініє з тим, щоб зробив її благополучною. (К зрителям). Поєліку же я – возний, то по привілегії, Статутом мні наданой, заповідаю всім: “Где два б’ються – третій не мішайсь!” і твердо пам’ятовать, що насильно милим не будеш.