75. Приданки — весільні гості з боку молодої, супроводжують її в господу молодого. В приданки беруть молодиць з сусідів і рідних молодої. Відома народна приказка: “Коня в позику не давай, а жінку в приданки не пускай”. Її зустрічаємо серед інших українських народних приказок, записаних І. Котляревським і переданих російському фольклористові І. Снєгірьову для включення до збірки “Русские в своих пословицах” (1831).
76. Найважливіша заповідь патріархальної народної моралі: батьком є повну владу над сином, але й повністю відповідає за нього. Ця заповідь знайшла вияв у народному прислів'ї, яке зустрічається далі в “Енеїді”: “Ледачий син — то батьків гріх” (V, 35).
78. Це “ярмаркова” строфа. Доба феодалізму : — доба стійких соціальних перегородок, жорсткої градації між соціальними верствами та всередині них. Маємо непоодинокі приклади того, як це відбилося в “Енеїді”. Один з них — перед нами. В пеклі, як і в земному житті, торговий люд розміщений по низхідній — від значніших до дрібніших. Першими в ряду названі власники крамниць, крамарі. В них предметом торгівлі були товари фабричного виробництва, як тоді говорили — крам. Яке місце займали крамниці в торгівлі, видно з того, що крамарям виділено мало не половину “ярмаркової” строфи — з десяти рядків чотири. За крамарями тісняться інші, які жили з торгівлі. І між ними градація низхідна, від перекупки до продавця збитню (див. далі). Слово “крамар” і замикає строфу, на цей раз у широкому значенні — торговці взагалі.
Аршин підборний — на аршин (відповідає 0,71 метра) міряли крам при продажу. Підборний, значить фальшивий, коротший від установленого зразка. Такий зразок десь виставляли на доступному місці. Хоч у продавця аршин, як і інші міри (гирі, кухлі, відра та ін.), мусив мати офіційне клеймо, уніфікація їх була важкою справою.
Перекупки — ті, хто перепродували закуплені в інших товари. Становили досить значний процент професійних ярмаркових торговців.
Шмаровоз — у первісному значенні: той, хто підмазує (шмарує) коломаззю колеса возів. Осі і втулки коліс робили з самого дерева, тому змазувати доводилося часто. Шмаровозами називали також візників, їздових. На ярмарках вони розвозили за плату товари.
Міняйло — той, хто займається розміном грошей. У давні часи існував значний різнобій у грошових одиницях, єдиної твердо встановленої грошової системи не було. Міняйло на ярмарку був обов'язковою і вельми помітною фігурою. Він виконував роль банку, міняючи за певну винагороду гроші на монету, потрібну для розрахунку, займався також іншими фінансовими операціями.
…ті, що фиги-миги возять — фиги-миги — бакалія, ласощі, витребеньки.
У словничку до третього видання “Енеїди” (1809) Іван Котляревський зазначив: “Фиги-миги — называется всякая греческая бакалея”. Люди з такими товарами мандрували на возі по селах та містах, продавали їх, а то й міняли на різну сільськогосподарську продукцію. Предметом продажу та обміну служили також лубочні картинки, книжки, цукерки тощо. Цих людей теж звали міняйлами. Міняйло Іцко виведений у повісті Івана франка “Вoa соnstrictor”. Про міняйлів писав Микола Некрасов у поемах “Коробейники” та “Дідусь Яків”.
Що в боклагах гарячий носять — збитенщики. Збитень готували так: розводили на воді або слабкому пиві мед, рідше патоку, додавали різні пряності — лавровий лист, перець, гвоздику, імбир та ін. і кип'ятили. Пили його гарячим.
79. Гайдамака у первісному значенні: лайливе слово, означало “розбишака”, “волоцюга”. На українських землях, які входили до складу Польщі, у ХVІІІ ст. так звали учасників народно-визвольної боротьби проти шляхти, в тому числі учасників найбільшого гайдамацького повстання Коліївщини у 1768 р. під проводом Максима Залізняка та Івана Ґонти. Назва так і лишилася за ними, стала загальновживаною. Одночасно йшло переосмислення цього поняття, вживання його в позитивному значенні. Вирішальну роль у цьому відіграли твори Тараса Шевченка: “За святую правду-волю Розбійник не стане” (“Холодний Яр”).
Коновал — ветеринар.
Кушнір — той, хто вичиняє смушки, хутро із шкіри.
Шаповал — той, хто виготовляє, валяє шерсть, войлок.
За що терплять пекельні муки всі паливоди і злодії — ясно. Інша справа з представниками різних професій у заключних чотирьох рядках строфи, їхній гріх полягає у тому, що вони ігнорують заповідь “не убий” (різники), завдають болю тваринам (коновали, ковалі, які кують, таврують коней, взагалі мають справу з вогнем, що містить у собі магічну, чудодійну силу), виготовляють різні вироби з шкіри та шерсті забитих тварин (кушніри, ткачі, шаповали).
Недоброго, негуманного в усі часи не бракує. Так побудоване людське життя. Одначе народна мораль не виправдовує, не називає добром жорстокість навіть неминучу, навіть спрямовану на благо людей. Особливо найбільшу жорстокість — насильне позбавлення життя іншої живої істоти. Схвалювати вбивство, самому похвалятися ним, навіть коли йдеться про вбивство в бою лютого ворога або коли мова йде про тварину, годовану на пожиток людям, не годиться. Нар: Дай боже на пожиток! (Як колять кабана. Один дурень сказав “Боже поможи”, так сміялись з його, поки й вмер — не забули. — Номис. — С. 7).
80. Шляхта — дворяни.
Міщани — міські жителі: торговці, ремісники та ін.
Були і панські, і казенні — за кріпосного права селяни ділилися на панських, що були власністю того чи іншого поміщика, і казенних, що були власністю держави, або, інакше кажучи, царського двору. Строфа наголошує на тому, що пекло розраховано на грішників усіх станів. Комічно обігрується догмат церкви “Перед богом усі рівні”. Пекло, як і всесвіт, поділено на дві ворожі, взаємовідштовхуючі частини: “невірні і християни”. Далі такий антонімічний поділ (тьма і світло, бог і сатана, добро і зло, верх і низ) фігурує не тільки в релігійному та соціальному аспектах, а й у зниженому, бурлескно-побутовому плані, в різноманітних, калейдоскопічне несподіваних поворотах.
81. У XVIII ст. відірване від живого життя, схоластичне віршування досягло просто незвичайних розмірів. Редакція журналу “Киевская старина”, публікуючи у 80-х роках XIX ст. один із зразків такого віршування — “Панегірик Кочубеям”, — справедливо зазначала: “Віршописання — хвороба наших предків XVIII ст. На нього витрачали багато часу в школах, до нього вдавалися з найнікчемніших приводів і не було, певне, більш-менш грамотної і скільки-небудь незайнятої людини, яка б не займалася цією справою. Поезії у подібних творах не знайдете ніякої, пустота змісту, штучність побудови, важка форма, вбивчий силаб — такі їх прикметні риси. З неприємним почуттям берешся за подібні рукописи і з досадою кидаєш їх після кількох хвилин читання” (К. с. — 1887. — Кн. 6 — 7. — С. 495). Тільки в народній творчості, деяких сатиричних, різдвяних та великодних віршах мандрованих дяків пробивалася свіжа і здорова течія, яка оплодотворила “Енеїду” — перший твір нової української літератури.
82. Мацапура — гидка, неприємна на вигляд людина. Це слово і зараз живе в народній розмовній мові. Вважають, що воно пішло від прізвища розбійника Павла Мацапури, який жив на Чернігівщині у першій половині XVIII ст. Про нього відомий документ — розпорядження Ніжинської полкової канцелярії 1740 р. (див.: К. с. — 1901. — Кн. 1. — С. 5 другої пагінації).
Розпинали на бику — бик — старовинне знаряддя тортур (аналогічне російській “кобыле”), дошка з вирізами для шиї і рук, яку на час покарання надівали на засудженого.
І восьму заповідь забувши — восьма з біблійних Мойсеевих заповідей — “Не украдь”. Строфа ця додана І. Котляревським до підготовленого ним самим видання “Енеїди” (1809). Вона спрямована проти першого видавця “Енеїди” Парпури Максима Йосиповича (1763 — 1828), який, скориставшись одним із списків “Енеїди”, видав перші три частини поеми без відома і згоди автора. І. Котляревський лишився невдоволеним виданням.