Коментар до “Енеїди” Івана Котляревского та його історія – Іван Котляревський

З 1796 р. Іван Котляревський перебував на військовій службі. В січні 1807 р. він був переведений у Псковський драгунський полк, дислокований у білоруському місті Ліда, а 23 січня 1808р. подав у відставку. З дуже обмеженими засобами для існування, без зв'язків, капітан у відставці опиняється на роздоріжжі. Треба було знайти якесь місце на цивільній службі. Його в рідній Полтаві довелося шукати в приймальнях столичних вельмож. Серед меценатів, які могли допомогти капітанові у відставці, був добре йому знайомий, багатий та впливовий Семен Михайлович Кочубей. Може, завдяки Кочубею, може, кому іншому Котляревський тільки через два з половиною роки після залишення військової служби (за формулярним списком — 3 червня 1810 р.) нарешті був призначений наглядачем (завідуючим) Полтавського дому виховання бідних дворян.

У цей неспокійний та невлаштований період свого життя Котляревський заходився коло видання свого твору, додавши уже готову на той час четверту частину. Певне, фінансував видання той же Семен Кочубей, бо на окремій сторінці посвята: “С. М. К-ю усерднейше посвящает сочинитель”. На титульній сторінці книжки читаємо: “Вергилиева Энеида на малороссийский язык переложенная И. Котляревским. Вновь исправленная и дополненная противу прежних изданий, Санктпетербург, в медицинской типографии. 1809 года”. На окремій сторінці “Уведомление” автора: “Энеида”, на малороссийский язык переложенная, в 1798 й 1808 годах была напечатана без моего ведома й согласия. Она досталась господам издателям со многими ошибками й упущеннями, случившимися от переписки, й сверх того й издавшие многое в ней по-своєму переделали й почти испорченную випустили под моим именем. Я решился исправить и дополнить прежде напечатанные три части и, присоединив четвертую, издать все вместе. Благословенное принятие Энеиды от публики будет наградою трудов моих; и ежели она принесет удовольствие читателям, то я поспешу предложить и пятую часть”. У кінці книжки доданий “Словарь малороссийских слов, содержащихся в Энеиде и сверх того еще многих иных в Малороссии употребительных, исправленный, умноженный и дополненный словами для четвертей части”. Після такого заголовка іде набраний без ніяких змін і поправок текст “Словаря”, публікованого в попередніх двох виданнях. Слідом за ним вміщено під окремим заголовком “Дополнение к малороссийскому словарю”, укладене вже самим Іваном Котляревським. Тут подано 153 слова. Видно, що Котляревський уважно прочитав словник перших видавців. Крім слів з четвертої частини, він вмістив у додатку ряд питомих українських слів з першої — третьої частин поеми, не включених укладачем чи може укладачами у словник попередніх видань. Не зрозуміло тільки, чому Котляревський не виправив очевидних помилок у словнику. Це він зробить пізніше, готуючи десь через півтора десятка років повне видання “Енеїди”.

Після виходу у світ власноручно підготовленого третього видання “Енеїди” та тривалих клопотів з улаштуванням на цивільній службі, Котляревський назавжди осідає в рідній Полтаві і неспішне завершує головну справу свого життя. П'ята частина “Енеїди” на кінець 1821 р. уже була завершена. В листі від 21 грудня 1821 р. він писав М. І. Гнєдичу: “…Я как кончил ее, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться”. Невдовзі була завершена й остання, шоста частина. Російський літератор М. О. Мельгунов після відвідання у серпні 1827 р. Котляревського писав М. П. Погодіну, що поема доведена автором до кінця.

Завершивши поему, письменник укладає “Словарь малороссийских слов, содержащихся в “Енеиде”, с русским переводом”. Сюди увійшло 1547 слів, більше, ніж до словника першого видання та “Дополнения” Котляревського до третього видання разом узятих. Адже додалися ще п'ята й шоста частини поеми, крім того, введено нові слова з попередніх частин.

Укладаючи “Словарь”, Котляревський взяв за основу словник до перших двох видань “Енеїди”. Не раз він виправляв помилки своїх попередників, уточнював смислове значення слів.[11][11] “Бур'ян” — замість “на пустырях репейник и другие большие травы — негодная трава”. “Буханець” — замість “сытник пшеничный” — “булка”. Проте більшість слів перенесена Котляревським з першого словника без змін. Але це не применшує ролі письменника як укладача і коментатора власного твору.

Тимчасом лексикографи, належно оцінюючи словник до першого видання “Енеїди” (1798), невиправдано обминають його остаточний варіант, власноручно переписаний і доповнений Котляревським. Про нього не згадується жодним словом ні в “Історії української лексикографії” П. Й. Горецького (1963), ні в оглядовій праці — передмові В. В. Німчука до “Словника української мови” П. Білецького-Носенка, виданого 1966 р. А безпідставність такої недооцінки переконливо довів Агапій Шамрай на початку 50-х років. “Скептицизм, — писав він, — власне нічим не обгрунтований: до уваги брався один лише факт, а саме те, що повністю “Енеїда” вийшла в світ після смерті Котляревського. Ніяких інших фактів біографічного характеру, крім цього, немає для виправдання такого скептицизму. З біографічних нарисів про Котляревського ми дізнаємося, що він до кінця своїх днів працював над “Енеїдою” і незадовго до смерті продав рукопис харків'янинові О. А. Волохінову, який і видав його у 1842 році… Немає, отже, рації сумніватися в авторській редакції тексту (і словника — О. С.) видання 1842 р.”.[12][12]

Укладений Котляревським словник до повного видання “Енеїди” 1842 р. не раз передруковувався без змін у наступних виданнях або служив основою для власних приміток того чи іншого укладача.

Окремі дані для коментаря знаходимо в спадщині земляка і сучасника автора “Енеїди” М. Гоголя. Поряд з українським фольклором, помітний вплив на раннього Гоголя справив Котляревський. Ще навчаючись у Ніжинському ліцеї, він завів записну книжку під заголовком “Книга всякой всячины, или Подручная знциклопедия” (почата 1826 р., поповнювалась до 1831 — 1832 років). Серед ранніх записів значне місце займають українські лексикографічні та фольклорно-побутові матеріали. Зокрема, “Лексикон малороссийский”, для якого Гоголь брав матеріали з словника до “Енеїди”, також словників, до даних до “Малороссийских песен” М. Максимовича (1827), до “Опыта собрания старинных малороссийских песен” М. Цертелєва (1819), “Грамматики малороссийского наречия” О. Павловського (1818). Деякі слова Гоголь, мабуть, брав безпосередньо з уст народу або з творів сучасних йому українських авторів. Зустрічаємо тут також ряд виписок з першої — четвертої частин “Енеїди”, деякі з них взяті епіграфами до кількох розділів “Сорочинського ярмарку”. В “Книгу всякой всячины”, керуючись власними творчими планами, Гоголь з листів чи розповідей близьких людей вніс опис кількох українських ігор, страв, одягу, обрядів. Ті з них, що згадуються в “Енеїді”, повністю або частково введені в наш коментар, у кількох випадках з ними звірені дані, взяті з інших джерел. Словниками до “Енеїди”, іншими нечисленними матеріалами зі спадщини Котляревського, записами Гоголя і вичерпуються безпосередні матеріали до коментаря. Не так і мало з огляду на їх загальну кількість, однак зовсім недостатньо у порівнянні з масою місць, які треба пояснювати сучасному читачеві.

Після першого повного видання 1842 р. “Енеїда” не видавалася двадцять років. Ішла глуха доба миколаївської реакції. З розгромом Кирило-Мефодіївського товариства у березні 1847 р. українське літературно-культурне життя завмирає майже зовсім, аж до періоду революційного піднесення другої половини 50-х — початку 60-х років. З кінця 80-х років минулого століття кількість видань “Енеїди” починає швидко рости.

Помітним явищем стало видання “Твори Івана Котляревського” (Київ, “Вік”, 1909). Сюди увійшли: “Енеїда, на українську мову перелицьована”, “Ода до князя Куракіна”, “Наталка Полтавка”, “Москаль-чарівник”. В “Енеїді” пронумеровано строфи кожної частини окремо і в додатку “Од редакції. Бібліографічні та біографічні розвідки” подано пояснення до тексту відповідно до нумерації строф. У додатку “Од редакції” є посилання на “Українські приказки, прислів'я і таке інше” Матвія Номиса, “Труды зтнографическо-статистической зкспедиции в Западно-Русский край” Павла Чубинського, “Нові українські пісні про громадські справи” Михайла Драгоманова, на твори Григорія Сковороди, Івана Нечуя-Левицького, Анатолія Свидницького.

Зі ста дев'яноста приміток до тексту поеми близько півтора десятка розгорнуто у коментар, указано на фольклорні джерела та паралелі, на перегуки з давньою і новою українською літературою, на життєву основу призабутих побутових реалій. У примітці до “тарабарщини” Сівілли, якою відкривається четверта частина (“Борщів як три не поденькуєш”) вказано на зразки такого жаргону в бурсацькому середовищі старих часів та серед простолюду, наведені відповідні приклади зі статті Івана Нечуя-Левицького “Українські гумористи та штукарі”. В коментарі до макаронічного бурсацького жаргону, на якому звертаються посли Енея до царя Латина (“Енеус ностер магнус панус”; IV, 46 — 47), наводиться аналогічне місце з “Люборацьких” Анатолія Свидницького. Також ширше пояснено рядки: “Гай, гай! ой, дей же його кату!” (І, 7); “…Загримотіла, Кобиляча мов голова” (II, 71); “І що то значить наш Статут” (III, 97) та ін.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: