Коментар до “Енеїди” Івана Котляревского та його історія – Іван Котляревський

По балках — танцю чи пісні під такою назвою виявити не вдалося. В перших двох виданнях “Енеїди”, здійснених без участі Котляревського, було: “Ой, ненько, на цимбалах грали”.

Санжарівка — темпераментний розгульний танець. Приспівки до “санжарівки”:

Ішли дівки з Санжарівки,

А за ними два парубки;

А собаки з маківок,

Гав-гав на дівок.

Ой дівчина кумина

Поїхала до млина.

Зачепила в сухий пень

Та й стояла цілий день.

Продай, мамо, дві корови,

Купи мені чорні брови,

На колодці стояти

Та на хлопців моргати.

Чом, чом боса ходиш?

Чому чобіт не заробиш?

Ой не жалуй дурнички,

Купи нові черевички!

(Закревский Н. Старосветский бандуриста. — М., 1860. — Кн. 1. — С. 75). У чотирьох “граючих” рядках 28-ї строфи першої частини “Енеїди” блискуче виявився дивовижний музикальний слух Котляревського (він грав на скрипці). Спробуємо проаналізувати звукову інструментовку рядків. Тут необхідне вдумливе вчитування в текст, вслухування в мелодію і наростаючий темп.

“Бандура горлиці бриньчала” — чуються перебори струн бандури в помірному темпі. “Сопілка зуба затинала” — прискорення темпу і підвищення тону; після двох “бринь” попереднього рядка (причому перше тихіше — “ба”, друге голосніше — “бринь”) — три такти сопілки, кожний голосніший попереднього: “со” (глухий приголосний і голосний), “зу” (дзвінкий приголосний і низький, приглушений голосний), “за” (той же дзвінкий приголосний, але вже в парі з високим голосним). “А дудка грала по балках” — вступає інструмент, голосніший, ніж два попередніх, з іншим забарвленням тембру, росте темп: після “ду-ду” ідуть варіації.

“Санжарівки на скрипці грали” — дальше підвищення темпу і тону. Завдяки нагромадженню дзвінких приголосних та свистячих рядок немов зіграний на скрипці. Вслухаймося у вступні акорди: “с”, “н”, “ж” — на два такти — “ду-ду” — три перебори пальців скрипаля, три порухи смичка. Звернімо увагу на те, що інструменти починають звучати у певній наступності. Першою — порівняно неголосна бандура, за нею голосніша — сопілка, потім ще голосніша — дудка. І нарешті всіх покриває цариця музики скрипка. Народним танцям властивий органічний синкретизм, єдність ритму танцю, музики, співу. Пісня для танцю втілює його ритм і дух, без нього вона, як і без мелодії, за висловом Лесі Українки, “тільки наполовину жива”. Одяг, в якому виходять на круг, а особливо взуття (“Дам лиха закаблукам, Закаблукам лиха дам! Дам лиха закаблукам, Дістанеться й передам”) часто фігурують в піснях до танцю, і не просто так, до слова, а тому, що вони є неабиякою складовою частиною святкового дійства. Демонструють не тільки силу і вправність у танці, а й одяг, убори. Недарма дробушкам, чоботам і свиткам присвячений окремий рядок коментованої строфи.

Дробушка — жіноча картата плахта, вважалася особливо нарядною. Плахта — верхній одяг типу спідниці, зроблений із двох, зшитих до половини кусків картатої шерстяної тканини. Святкове вбрання. З народної пісні:

Вийди, вийди, молодице, з відром по водицю,

Нехай же я подивлюся на плахту-дрібницю.

(Собрание русских народних песен с их голосами. — СПб, 1805. — С. 182).

29. Проворну, чепурну і гарну — народний ідеал дівчини, прикмети названі в порядку їх важливості. Пор. змалювання молодиці Дідони (І, 21), дівки на виданні Лависі (IV, 21 — 22).

Юпка — верхній жіночий одяг у вигляді довгої корсетки, переважно з рукавами. За призначенням близька до сучасного легкого демісезонного пальта чи плаща.

Запаска — жіноче вбрання, що заміняє спідницю. Кусок чорної, звичайно шерстяної тканини (власне запаска) обвивався кругом стану так, щоб кінці його сходилися попереду. Поверх запаски у вигляді фартуха був кусок тканини синього кольору (попередниця). Запаску і попередницю підперізували червоним поясом. У Ганни запаска з фланелі (франц.flanelle) — дорогої фабричної тканини. Святкове вбрання її, так само як Дідони та Енея, пошито не з домотканого полотна та сукна, а з купованих тканин, що в ту пору могли дозволити собі тільки заможні люди.

Стьонжки, стьожки — кісники.

Ковтки — сережки.

Третяк — потрійне притоптування в танці. Часто викликають у танець, особливо дівчата, не словами, а танцем. Вихилясом — танцюють, нахиляючись то вправо, то вліво, приваблюють, розпалюють свою пару, заглядають їй в очі, викликаючи на круг. Чому в танець з Енеєм іде не Дідона, а її молодша сестра, дівка Ганна? Тому що молодицям та ще вдовам не годилося танцювати разом з дівчатами та парубками, тим більше не годилося вдові з першого знайомства припрошувати до танцю парубка. Прийнято, розпочавши, танцювати до тих пір, поки грають музики. Вийти з танцю раніше, особливо парубкові, означало показати слабість. Хто доведе свою пару до найбільшої втоми — той кращий танцюрист (див.: К. с. — 1898. — Т. 61. — Кн. 4. — С. 10 другої пагінації).

30. Гоцак — те саме, що тропак — народний танець.

Гайдук — народний танець. Садив гайдука — танцював навприсідки.

Не до соли — примовка “Тепер мені не до солі” пішла від народного оповідання, відомого у варіантах. Наводимо поданий у “Трудах” Павла Чубинського, підготовлених у 70-х роках минулого століття: “Послав батько сина за сіллю, дав йому гривню грошей. Купив син солі, скільки було сказано йому, ще шага й виторгував з тих грошей; всипав сіль у заполу та й іде додому. По дорозі був шинок, а в шинку тому гра музика, люди танцюють, аж діл гуде. Надійшов туди наш парубок і дуже йому заманулося потанцювати, а в кишені шаг мулить.

— Музико, грай мені одному! — погукнув парубок, віддав того шага і почав танцювати, аж хата мала, а він закида ноги, і вприсідки, і через ногу, усяк було. Затанцювався парубок, а сіль потроху сиплеться з заполи. Що майне він ногою, то сіль так і поросне по хаті. А люди стоять округи та й приказують йому саме під ногу, мов знарошне приграють:

— Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!

А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:

— Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли

грають на басолі!

Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув — аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.

Скривився парубок та в сльози:

— А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!

Потяг собі, сердега, додому” (Чубинськи й. — Т. 2. — С. 379).

Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль “кримку” і “бахмутку”. Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу — від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім — місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що “бахмутка” була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві — хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі — ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби — солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).

31. Варенуха — “Хлібне вино або наливка, варені з сухими плодами, медом і пряним корінням” (К.).

32. Про піч багато хто з молодших та й старших уже не має певного уявлення. Споконвічний неодмінний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припічком та черінню, уже майже відійшла в минуле. Зараз тільки інколи в селянських хатах, на кухні, продовжують ставити печі менших, ніж раніше, розмірів і меншою черінню над ними, скоріше як данину традиції, ніж з практичної потреби. На черені, яка нагрівається, коли топлять піч, сплять, сушать зерно, в тому числі просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: