Коментар до “Енеїди” Івана Котляревского та його історія – Іван Котляревський

— Ой, парубче, сіль сиплеться, ой, парубче, сіль сиплеться!

А парубок зайшовся так, що й себе не тяме, та все їм:

— Тепер мені не до солі, коли грають на басолі! Тепер мені не до солі, коли

грають на басолі!

Ходив, ходив парубок, поки аж відтанцював свого шага. Стала музика і він став. Глянув — аж сіль уся на долівці, ще сам він і порозтирав її ногами.

Скривився парубок та в сльози:

— А бодай його лиха година знала! Що ж тепер тато скажуть!

Потяг собі, сердега, додому” (Чубинськи й. — Т. 2. — С. 379).

Здавна на Україні, так само як у Росії та Білорусії, сіль, як переважно привозний продукт першої необхідності, цінилася високо і витрачалася економно. Сіль була важливим, коли не основним, продуктом чумацького промислу. Знали сіль “кримку” і “бахмутку”. Першу одержували від випаровування на сонці морської води в Криму, другу — від випаровування на спеціальних сковородах добутої з соляних колодязів води. Колодязі знаходилися на березі невеликої річки Бахмутки в нинішньому Донбасі. Біля солеварень виникла укріплена слобода, потім — місто Бахмут (тепер Артемівськ, великий центр соледобувної промисловості). Свідчать, що “бахмутка” була більш дрібною і вважалася кращою на смак (див. також коментар: IV, 45). Страви прийнято було варити без солі. Її ставили на стіл окремо. Звідси й звичай зустрічати гостей найдорожчим у господарстві — хлібом і сіллю. Хліб і сіль на столі — ознака достатку. Розсипати сіль не те що з торби — солянки вважалося в народі недоброю прикметою (посваритися).

31. Варенуха — “Хлібне вино або наливка, варені з сухими плодами, медом і пряним корінням” (К.).

32. Про піч багато хто з молодших та й старших уже не має певного уявлення. Споконвічний неодмінний атрибут житла, хранительниця вогню й тепла, з припічком та черінню, уже майже відійшла в минуле. Зараз тільки інколи в селянських хатах, на кухні, продовжують ставити печі менших, ніж раніше, розмірів і меншою черінню над ними, скоріше як данину традиції, ніж з практичної потреби. На черені, яка нагрівається, коли топлять піч, сплять, сушать зерно, в тому числі просо, перед тим як везти його шеретувати на пшоно.

Просо відоме ще з доісторичних часів як зернова культура. Згадується в дуже давніх зразках народної творчості: “А ми просо сіяли, сіяли…” Традиційно просо займає досить значне місце в харчовому раціоні українського народу. В повсякденному побуті пшоняна каша або куліш — звичайна страва. А в козацьких походах, чумацьких та бурлацьких мандрах пшоняна каша з салом, у піст з рибою та олією — перший наїдок.

33. Оренда, оранда — корчма. У святкові дні тут збиралися на гуляння, танці. Назва “оранда” походить від того, що корчмарі за право торгувати горілкою платили в державну казну належний податок (брали в аренду).

У неділю на селі,

У оранді на столі

Сиділи лірники та грали

По шелягу за танець.

Кругом аж курява вставала.

Дівчата танцювали

І парубки…

(Тарас Шевченко. Титарівна)

Кораблик — старовинний жіночий головний убір, переважно в середовищі панства і заможного козацтва. Висока шапка з парчі або бархату з хутряним ободком. Формою нагадувала кораблик, звідси й назва. Верх круглий, з дорогоцінної тканини, інколи винизаний жемчугом і дорогоцінним камінням, над лобом викроєний гострим кінцем уверх (як ніс корабля), вуха залишалися відкритими. Ободок — завжди з чорного матеріалу, потилицю прикривав округло викроєний чорний клапан.

І начепила ланцюжок — одягла прикрасу на шию.

Та і запаски не забула — Дідона одягла не таку запаску, яка була на її молодшій сестрі Ганні минулого дня (див. коментар: І, 29). Знали ще запаску у вигляді полотняного білого передника, яку носили поверх спідниці заміжні, взагалі більш поважного віку жінки.

З вибійки платок — платок з вибитим на тканині візерунком, який наноситься вручну за допомогою різьбленої або набірної дерев'яної дошки. Платок, хустка — важлива деталь святкового жіночого одягу. Хустка відігравала також велику роль у ритуалах, увійшла в обряди та повір'я. Заручена дівчина пов'язувала руку судженого хусткою, яка служила символом їхнього вічного союзу. В третій частині “Енеїди” серед грішників фігурують і ті, що в дівчат “з кишень платки тягли”.

34. Що од покійника украла — тобто потай взяла з майна свого покійного чоловіка Сіхея.

Каптан (рос. кафтан} — верхній чоловічий одяг з довгими полами; сукман, жупан, чумарка.

Пояс з каламайки — пояс з цупкої густої льняної тканини. Пояс був важливою деталлю чоловічого святкового одягу. На старовинних портретах старшина завжди підперезаний поясом, переважно червоного або зеленого кольору. Були пояси різних розмірів — “більшої руки” і “мен-

шої руки”.

І чорний шовковий платок — платок, плат у старі часи в чоловіків мав ширше призначення, ніж нинішня носова хустка. Використовувався як рушник, для накривання сідла тощо.

35. Ляси підпускати — весело, жартівливо заговорювати з ким-небудь, щоб втягти в розмову.

36. У панаса грати — хто-небудь один із зав'язаними очима ловить інших. Кого піймає, той стає йому на зміну.

37. Журавель — весільний танець (К.). Можна додати, що це взагалі народний масовий танець-пісня. У танці відтворюється поведінка, пози журавля (як ходить, скубе траву, злітає у повітря тощо). Здебільшого це робить ведучий, соліст-танцюрист. Інші учасники стоять у колі або біжать слідом за ведучим. Вони співають пісню, супроводжуючи текст її відповідними рухами та жестами. На весіллі звичайно водять “журавля” в понеділок, коли несуть снідання молодій. Якщо в селі була церква,, то в цей час мелодію “журавля” міг виконувати на дзвонах паламар. У сцені-жарті Марка Кропивницького “Лихо не кожному лихо — іншому й талан” пономар, вихваляючись своїм хистом, говорить: “…Спитаю: хто краще мене ударив би в дзвін — чи на “достойно”, чи на “многа літа”?.. Та хочби і “журавля”. Текст “Журавля”, опублікований за життя Івана Котляревського:

Да внадився журавель, журавель

До бабиних конопель, конопель!

Такий, такий журавель,

Такий, такий дибле

Конопельки щипле!

А я сьому журавлю, журавлю,

Києм циби переб'ю, переб'ю!

Такий, такий журавель,

Такий, такий дибле,

Конопельки щипле!

(Вестник Европы. — 1829. — № 22. — С, 153).

Дудочка — народний дівочий танець, сольний, зараз відомий під назвою “козачок”. У давнину його танцювали під акомпанемент дудки (волинки), звідки й назва. Зараз виконується на різних музикальних інструментах (скрипці, цимбалах, бандурі та ін.), одначе при цьому зберігається характер музичного викладу, притаманний дудці. Текст пісні до танцю:

Ти ж мій дударику,

Ти ж мій сподарику,

Ти ж було селом ідеш,

Ти ж було в дуду граєш,

Ти ж мене забавляєш!

Тепер тебе немає,

Й дуда твоя гуляє,

І пищики запалися,

Бозна кому досталися

(Вестник Европн. — 1829. — № 22. — С. 154).

Дудники інколи ходили від села до села, заробляючи грою на прожиття, як кобзарі або лірники. На таку думку наводять і слова “Ти ж було селом ідеш”. Можливо, наведена пісня виникла в той час, коли мандрівні дудники почали відходити в минуле. Дудка лишила помітний слід у фольклорі, топоніміці, антропоніміці, що теж свідчить про її неабияку роль у культурному житті народу.

Хрещик — весняна гра, в котрій одна пара учасників гри ловить другу, яка після подачі сигналу розбігається, уникаючи переслідувачів; також танець-гра, під час якого хлопці й дівчата міняються місцями. Переважно гра дітей і підлітків, причому дівчат. Відомо кілька різновидів гри.

Горюдуб — гра, учасники якої стають парами, а той, хто “горить”, стоїть спереду і за сигналом ловить одного із задньої пари, що роз'єднується, перебігаючи наперед.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: