— Віддай!
— А що даси? — дратував Йон Ґашіцу, захищаючись від неї про всякий випадок про-стягненою рукою.
— Віддай, кажу!…
— А губенята даси?
— І-гій, навіжений! — скривилась Ґашіца наперекір сяючим очам! — Не мала роботи цї- лувати!… Краще носи хустину…
– Оттак-би давно!… З розумом „Фата* !
— тріумфував Йон і приступивсь блище до дївчини.
Зрадлива дївчина очевидячки тільки й ча-тувала, аби стягти хустину з шиї. Та Йон мавсь на обережности. Схопивши одною рукою про-
стягнену до хустннн руку, він другою обняв Ґашіцу за стан і міцно пригорнув до себе.
— Сиди тихо! — сикнула та на нього, слабо випручуючись із обіймів.
Саме в той час вдарили музики. Щаслввий Йон скочив до танцю і потяг за собою Ґашіцу.
Вже до кінця танців Йон не відступавсь від Ґашіци: він Формально залицяв ся, а дика спочатку дівчина де-далі рахманїйшала, лоско- чучи парубкове серце палкими поглядами.
Сонце сідало. Глядачі поволі потягли до дому, молодь теж розсипалась. Майдан пустів, тихшав. Музики останніми згуками попрощали ся з гаснувшим днем; тільки курява якийсь час крутилась ще у червоному промітї, а далі й вона почала тихо опускатись на чорну тінь від церковці, що перетяла майдан аж до протиле¬жних хат…
Минуло кілька день. Йон тільки й марив про Ґашіцу. Де-б він не був, що-б не робив —■ усе йому вважали ся палкі чорні з поволокою очи дівчинині, П рівні брови, пишний стан… Він тільки поцмокував з задоволеня. Гарна „Фа¬та“, нічого сказати… Можна-б і посватати… А яка рахманна, як вона йому у вічи дивила ся, коли він смалив до неї халявки. І з дивною яскравістю уявив ся парубкови памятний джок, обізвалась в ухах мельодия ^іолдуваняски, зга¬далась сцена з хустинкою… Уява була така жива, така яскрава, що Йон мимохіть схо¬пив ся рукою за хустинку, яка й досі обіймала його шию, немов боявсь, що рука пустовливої дівчини ось-ось протягнеть ся знебачки до його шиї та стягне так легко здобутий трофей.
Раз він переняв її біля церкви, перед слу¬жбою божою. Дівчина йшла у сьвятній одежі,
вся накрохмалена, запишавшись. Біла з черво-ними цятками курточка її, трохи заялозена на станї з правого боку, де лишили слїд свій за¬працьовані руки танцюристих кавалерів, краще сказати — заяложене місце на куртцї — ви¬кликали у Йона рій солодких спогадів, розпа¬лили його серце. Але при людях, перед цер¬квою, якось ніяково було виявлятись зі своїм почутем, тож Йон лише звичайно привитав ся, а решту домовив очима.
Вдруге… це було так:
Вечірньою добою, коли сонце сїдало за далеким чорним лїсом, він повертав з роботи на винограднику в юрмі парубоцтва. З веселою розмовою тихо посувалась юрма з гори в до¬лину, коли з юрми враз розляг ся характерний не то крик, не то їржане:
— І-го-гоо!…
— І-ГІ'ГІІ ! — почуло ся з низу в відпо¬відь тонке, верескливе гукане, і незабаром па¬рубки побачили в долинї гурток дївчат, що з величезними сапами на плечах хутко посував ся курною дорогою.
— І-го-гоо-го-гіі!… — дико, не своїм го¬лосом, мов орда варевли всї парубки, пускаю¬чись із гори бігцем на вперейми дівчатам.
— І гі-гі-гууу!… — пекельним хором від¬повіли дївчата, тїкаючи від парубків.
Галас зняв ся несказаний. Околишні гори підхопили той галас і понесли його далеко, ки¬даючи з гори на гору та полохаючи сонну тишу рожевого вечора…
Йон не стямив ся, як із розгону наскочив на Ґашіцу, обняв її за шию і міцно притис до себе. Груди його важко дихали від прудкого гону, дотик молодого теплого тїла дївочого спя-
нив його, затуманив йому голову. Серед дикого вереску та писку йшов він, щасливий, обійма¬ючи Ґашіцу та щось промовляв до неї, чого анї сам анї дївчина гаразд не розібрали. Кри¬княва тим часом стихала… Вже під селом Іа- шіца вирвалась із обіймів. Йонових і шуснула в крайню хату, що стояла на белебенї поза вітряками… „Так от де вона сидить“, — подумав 0он, роздивляючись стару, звичайно збудовану молдуванську „касу“ під очеретяною стріхою, з широким піддашем, заґратованими вікнами та поцяцькованими синкою стїнами. Біля хати був льох, а навкруг просторого двору стояли „ко- шницї“ на кукурудзу та повітки. На вулиці, під самими ворітьми, зняв ся над колодязем новий журавель, немов сторожив вхід до оселї. За ворітьми гризлись дві здорові собаки, але помітивши Йона, одностайно кинулись на нього, пропадаючи до ніг, аж поки він не зник за ро¬гом вулицї…
Ще на воротях почув Йон сурмовий голос батьків, що вилїтав крізь відчинені двері.4„Нун- те ші Буковіна!“ ) — греміла улюблена лайка мош-Костаки і викликала усьмішку на синові уста.
гЦе вже батько розходив сяа, — подумав Йон про галасуватого та несердитого батька.
Дух сьвіжої мамалиґи привмно полоскотав йому нюх, коли він переступив поріг хати : мати Йонова, стара сухорлява Анїка саме вий-
нала з низької печи-„коптьораа казанок і вики¬нула 8 нього жовтий, запашний і паруючий бу¬ханець мамалиґи на триногий „мас". )
Мош-Костаки, високий огрядний Молдуван із червоним мов перчиця обличбм і ще черво- нїйшою шиєю, що так виразно відбивалась від його білої одежи: довгої, за колїна сорочки, підперезаної червоним поясом, та білих штанів, сидїв на лаві і енерґічно вимахував руками та мотав головою, вкритою копицею рудого з си¬виною волося. Неголена борода, наїжившись, мов їжак голками, сивою щетиною, здавалось, подїляла обурене свого хазяїна і ладна була разом з ним стати до бою з ворогами.
— Нунте ші Буковіна! — гукав Костаки.
— Він думав, що як мав вітряк, а я нї, то можна мене зневажать перед миром!… Га! „драку“1 ) Мош-Костаки не останній з Молду¬ван… що?
— Хто? хто такий? —- спитав ся Йон.
— Хто? А отой Мица ШтеФанаки, що сидить край села за вітряками…
Йон з цікавістю вислухав історию сварки, що счинилась у коршмі за квартою вина межи його батьком а батьком Ґашіциним.
— Але я не подарую І… Що?… Чи там багатий, чи не багатий, а Домну-Дзев ) для всїх Молдуван один… На суд його! Судом дійму чортового мірошника. Що? Нунте ші Букові¬на І… — і роздратований мош-Костаки поспішно висмикнув ватканий ззаду за поясом кисет з тю¬тюном.
— Ее! — скептично протягла Анїка: — що ти йому зробиш ? „Ла боґат мвржі ші драку ну колак, да ла сарак еїш бой ну траґ“. )
Кінець тої сентенциї почув ся вже з сї- ний, куди з помічю хазяйчиною перебрав ся й мас з паруючою мамалиґою.
— А йдїть вечеряти! — покликала Анїка.
Мош-Костаки заткнув кисет на місце і за-ходивсь коло вечері. Відриваючи по шматку ма-малиґу та бгаючи їі в руках на галки, він ма- чав *ті галки в юшку з квасолі, щиро запра¬влену перчицею, виловлював з юшки стручки перчицї та з смаком гриз їх, немов свого во¬рога, від чого червоний вид його палав, як на заході сонце. Запивши вечерю вином з глечика, старий звернувсь до Йона:
— Поженеш конї на пашу, бо завтра вдо- сьвіта поїду в волость позиватись.
Анїка тільки зітхнула.
Йон хутко упоравсь: „манта“ ) вже на спинї коня, залїзне путо брязчить в руках… Скочити лиш на коня і гайда!
Вечір мягкой, теплий. Курява, збита че¬редою, знов лягла на землю. На блїдому, сто¬мленому небі блимнули денеде зірки. Ионови забагло ся проїхати повз Ґашіцину хату; прав¬да, йому не по дорозї, навіть зовсїм у бік, але молодий парубок не може встояти проти спо¬куси. От уже й вулиця знайома… он і вітряк повільно помахує крилами, мов величезний птах… а ось і журавель схилив довгу шию у колодязь, щоб виловить звідти відро водо…
Для кого'то він так працює, аж скрипить, бі-долашний ?
Йон порівняв ся з колодязем, глянув — і аж йому щось йойкнуло 5 середині з неспо¬діванки: Ґашіца, жваво перебираючи руками, витягала з колодязя воду. Тонка бомбакова со¬рочка щільно обіймала її молоде тїло, релбФно обмальовала круглі плечі, міцні руки, високі трямкі перса.