Йон не встиг навіть тпрукнути на конї: вже коли вони проминули колодязь, Йон ґвал¬том затримав їх, скочив на землю і підійшов до „ФОНТИНИ“*) тягнучи за собою здивовані конї.
* — Добри-вечір!…
— Спасибі вам…
Ґашіца, зашарившись вся, навіть не гля¬нула на парубка; взір її потонув десь у чорній глибині колодязя.
Мовчанка.
— Дай-но води напити ся…
Ґашіца мовчки присунула куФу.
Але замісць того, щоб пити, Йон схопив Ґашіцу за руку і потяг до себе.
— Сиди тихо! — сикнула та: — поба- чуть…
— Нікого нема…
І Йон потяг до себе дівчину. Вона не пру-чалась.
— На що займаєш, коли не думаєш братч ?
— А пішла-б за мене? — питав він, при-совуючи до неї своє широке та дзюбате обличв загріте й сяюче.
Але у ту-ж хвилину нетерплячі конї шар¬пнули у бік і мало не збили з ніг Йона.
— Тпрру!… бісова худоба І… — скрикнув він сіпнувши замотану на руку поворозку.
— Ґашіце ме-ей!… — розляглось рівно¬часно від хати.
Ґашіца заметушилась, вхопила спішно куФу і прожогом кинулась у ворота.
— Я ще прийду до тебе…! в ночі, — по¬чула вона за собою голос Йонів.
Йон скочив на коня і оперіщйв зі злости поворозкою „бісову худобу“, що перервала йому найцїкавійше місце залицяня.
Конї невдоволено крутнули головами, шар-пнули з копита і понеслись вулицею, збиваючи густу куряву.
Ось вигулькнула зза гори цїла кольонїя вітряків і обступила Йона з обох боків дороги. Одні — чорні та спокійні, тихо стоять розчепі¬ривши чорні як у кажана крила на тлї вечір¬нього неба. Другі, сяючи крізь відчинені двері червоним сьвітлом, рівно та плавко вимахують крилами і, здаеть ся, от-от знїмуть ся з місця та полинуть кудись у простору.
Конї вибігли на{ гору, пішли підтюпцем. По горі замріли широкі лани кукурудзи, пові¬яло польовими пахощами. Хороше зробилось на серцї в Йона.
Фруидзу вбрді семіноїу…
Тоті тирґулв ку нороку… — затяг він журливим голосом безконечну пісню…
Конї пішли ступою, Форкаючи інколи від куряви, залїзне путо стиха побрязкувало, туж¬лива пісня котила ся широкими ланами…
Ось дорога скрутила в бік, побігла з гори в долину… Широка й безкрая долина зачорнїла поміж пологими горами. ІІривмний вохкий хо¬лод обхопив зразу Йона, коні весело заіржали, піднявши до гори голови… Он поміж чорними комишами блиснула спокійна вода озерця… Десь далеко крякають жаби… Біла пара тихо вдіймавть ся до гори і клубочить ся понад ко¬мишами… Небо потемнїло, заіскрилось зорями…
По долині бродили конї на паші. Круг ба- гатя розташувались нічлїжани. Йон пристав до них. За розмовами про дівчат, вино, набір рекрутський, за звичайними парубоцькими роз¬мовами не помітили навіть, як наблизилась пів¬ніч. Йон поклав рушити на село. Він звернув ся до парубків із проханем доглянути його конї, обіцяючи за це око вина. Охочих до вина знайшлось чимало. Йон скинув манту і в од¬ному лейбику подав ся на гору, до села.
В селї <?аме розпіялись півнї, коли Йон наблизив ся до вітряків. Він звільнив ходу.
Село спало. Хати ледві сїріли в темряві ночи, контури розпливались. Щось нагадувало кладовище з його тишою, таємничістю, надмо¬гильними хрестами…
Серед мертвої тиші Йон чув, як калатало його серце, як ступали ноги, узуті в постоли, по мягкому килимови пилу.
Але ось уже і журавель від колодязя… ось і баркан чорнїб… Йон навшпиньках підій¬шов під баркан, перегнув ся і заглянув у двір… Темно. Тільки на широкій призьбі білїе щось… рядна певно, під котрими спить покотом ціла родина. Йон виніс ся на руках, перегнув ся, налїгши грудьми на баркан і безгучно переліз на другий бік. Тут згадав він про лихих собак, що проводили його нинї вулицею і зупинив ся, вагаючись. Але треба було на щось вважитись.
Йон звів ся навшпиньки, подав ся толубом на¬перед і тихо, мов кіт, посунув до призьби… От він уже на середин! двору… ще трохи… „Але що то чорнів? певне собака?“ — подумав він і зупинивсь, затаївши дух. „Нї, то не пес, а ко¬лода, кинута серед двору“… Йон посунув далї і мало-мало не наступив на собаку, що згор¬нувшись калачиком, спала під хатою. Але от уже й призьба. Йон зупинивсь. На нього тхнуло теплом із піддашя, а зпід білих ряден почуло ся сонне сопінв та храпінв. — „Котре — Ґа- шіца?“ — питав себе Йон, водячи очима по рядкови закутаних фіґур… „Мабуть цяа — рі¬шив він врешті. Рука його злегенька посуну¬лась по закутаному тїлї, намацала локіть, пле¬че… і раптом наткнулась на шершаву колючу бороду.
— А… а—а І… почуло ся рівночасно сонне бурчанв.
Йон так і скаменїв, так і закляк з протя¬гненою над бородою рукою. Серце перестало йому битись у грудях. Минула хвилина. Знов тихо.
Йон як тїнь посунув далі. Чиясь маленька нога виткнулась зпід рядна. „Нї, це знов не Ґашіца“… Вже кінцї призьби пізнав Йон Ґашіцу по чорних косах, що вибились зпід рядна і ля¬гли на ньому як дві грубі гадюки.
— Ґашіце І… Ґашіце!… — пошипки кли¬кав він її, злегенька сїпаючи за плече. Але дівчина спала, як забита.
— Ґашіце ! прокинь ся… то я, Йон…
Ґашіца повела неспокійно головою, раптом
схопилась і сїла на призьбі, протираючи очи кулаком.
— Ґашіце, — благав Йон — ходїм звід- цїль в садок, чи куди…
Ґашіца відвела від очвй кулак, глянула на Йона і вжахнулась.
— Ти чого прийшов? Тїкай зараз… по¬чують…
— Не почують, — шепотїв парубок і по¬тяг її за причілок.
— Я казав, що прийду, от і прийшов, — потїшав він Ґашіцу, держачи її за руку, і опо¬вів їй, як наколов собі руку батьковою бородою.
Ґашіца дивувалась його сьміливости та сьміялась.
— Знавш що, я так хочу пити, аж у мене серце горить… Чи нема чого напитись ? — скін¬чив він.
— В сїнях вода стоїть…
— Ат, що вода! Чи не лишилось часом в карафцї вина?
Ґашіца задумалась.
— Стій 1 — сказала вона. — Я зараз! — і подалась до хати.
Відчинивши тихенько сїнешні двері, а по¬тому й хатні, вона полїзла в мисник, намацала там тоненьку воскову сьвічечку та сїрннчки, потому налапала на стїнї ключ від льоху і так же тихенько вернулась до Йона.
— Ходїм! — покликала вона його, пода-ючись наперед.
Вони пройшли повз сплячих навшпинячки, одно за другим, повитягавши сторожко шиї.
Коли проходили повз собаку, та загарчала з просоня, але не прокинулась.
Ґашіца відчинила льох. На них війнуло холодом та специфічним духом льоху. Пройшли кілька ступінїв у темряві, а потому засьвітили
сьвічечку. Темрява пірхнула від сьвітла і за-билась по кутках.
Ґашіца прилїпила сьвічечку до бочки. Де¬вять таких бочок, повних вина, повипинали боки і розляглись пишно підковою попід стїнами льоху. Відра й куФи, великі й малі, стояли осторонь. Льох дивив ся поважно, похмуро на¬віть. Тільки чорні тїнн від нерівного сьвітла тонкої жовтої сьвічечки жахливо холїтали ся.
— Котре біле? — збудив тишу Йон.
Ґашіца мовчки взяла куфу, приставила до
бочки і висмикнула чіп. Прозора злотиста рі¬дина цївкою впала на дно куФи і зашуміла. Коли вино сягнуло до половини посудини, Йон зупинив Ґашіцу.
— Доволї!
Парубок обхопив куфу руками, підніс до рота, здмухнув піну і пожадливо припав устами до вина.
Ґашіца, спершись на бочку, не спускала ока зі свого милого, немов роскошувала його привмністю.
— Бун джін, ) — відсапнув нарештї Йон, втираючи уста рукавом та ставлячи долї куфу. — Дуже дякую, — додав він, обіймаючи та пригортаючи до себе Ґашіцу. Дівчина не пру¬чалась. їй так добре було в обіймах милого, вона так солодко затремтїла від дотику тих сильних жилавих рук, від того тепла молодого любого тїла. В ухах немов звенить щось, в го¬лові якийсь туман… Вона наче зза стїни чув Йонів голос, його слова…