01 вона не жалкувати ме, що покохала його… Його всі парубкн боять ся, бо він силь¬ний… Хто з ним зрівнявть ся силою? Ніхто. Он учора Петраки, теж сильний „Флакйв“ ) намігсь бороти ся з ним, то він, Йон, яв хрьо¬пнув ним об землю, то мало з парубка душа не втїкла… А хитрий він який!… До всього хи-трий… Його й у війсьву не бити муть, як до- ведеть ся йти на місяць, бо він і „русешті“ знав… От — вотрий втне так: „Веруу… діноо… Боа… цадер… жите — тца… небо — земля… відьма… не відьма…“
Йон навіть пустив Ґашіцу, так його захо* пили ті незрозумілі чужі слова сгесГа — „ру- сешті…* Жахливе сьвітло воскової сьвічечки ле¬две осявало Йонову ФІґуру, його опущені до долу руки, дзюбате обличв з виразом скупченої уваги, широкі уста, щб чудно кривились при вимовляню незрозумілих слів. Йон монотонно цідив слово по слові, а Ґашіца, згорнувши руки, слухала, мов зачарована.
„Який він розумний І… “ — думала вона, почуваючи в грудях новий приплив почутя.
— Біне?*) — поспитав Йон скінчивши.
— Таре біне!*) — прошопотїла Ґашіца.
— Тільки я нїчого не зрозуміла.
— Га! Цього й хлопцї не розуміють, не то дівчата…
І з цими словами Йон видудлив решту вина з куФи.
Теплом розіллялось вино по тїлу; в оцї блиснув огник… на серцї стало легко, в голові ясно, ноги та руки набули силу й рухливість.
Задерши голову та заклавши пальці в ке- шенї лейбика, Йон з почутвм власної висшости звернув ся знов до Ґашіци :
— А знаєш ти, що таке присяга?
— Нї, не знаю, — сумно відповіла дївчина.
— Не знаєш?… Присяга ест… клятуа.- дан… ая… пре… Боо… христо… спаси… веру… прауду…
— Тц… тц!.„ — щиро дивувалась Ґаші- ца, мотаючи головою. Яке-ж воно трудне…
— Ет, що то трудне І — розпалювавсь Йон: — я і з рушницею всю муштру знаю. Хоч — покажу?
Йон скрутнувсь по льохови, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицию, підняв кумедно до гори плечі, так що голова сховалась межи ними і, забуваючи на небезпе¬чність свого становища у чужому льохови, на весь голос закомандував:
— Руж на пле-чо! Ас-два… ас-два…
Вся ФІґура Йонова — з випнутими до гори
плечима, між якими стирчало дзюбате обличе, в притиснутою до боку мітлою та ногами, щб мов у півня далеко эакидались наперед, здава¬лась Ґашіцї такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сьміху. Але Йон не помічав того сьміху. Він гасав по льохови, важко гу¬паючи ногами та вигукував на голос:
— Ас-два… ас-два І… Руж вол-но І…
Враз знадвору почулось несамовите гавка-
нб, а за хвилину грубий чоловічий голос:
— Хто там?
Йон так і присїв на місци. Ґашіца, почув¬ши батьків оклик, кинулась до сьвічечки і вмить загасила її. В льохови стало * чорно й тихо ;
лиш знадвору долітали сюди гавканв собаки та важке чалапанв ніг.
— Хто там? — вдруге поспитав голос.
Йон свдїв у пітьмі та з міною дурника
вдивляв ся у темряву. Ґашіца тремтїла за бочкою.
Але трохи згодом на дворі все стихло: собака поскавучала тай замовкла, чалапанв ровпливлось десь у нічній тиші.
— Ґашіце! — пошепки обізвав ся Йон.
— Чого?
— Де ти?
— Отут, за бочкою.*
Йон напомацки дочовгав ся до Ґашіцн і пригорнув ся до неї. Якусь хвилину вони си- дїли мовчки.
— Ходїм звідси, — обізвав ся врешті Йон.
— Бою ся, хай потому…
Але їм хутко докучило отак сидїти, і вони, держачись одно за друге та спотикаючись на бочки, потихенько вилізли з льоху.
— Ходїм на виноградник, — наміг ся Йон. І хоч Ґашіца гнала його до дому, а не могла встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою на стежці до виноградника.
Серед темних кріслатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і простелив долї.
Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі роскішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке галузе, крізь чорне лапате листе лиш денеде мигтїла зірка. Було холодно, моторошно якось. Ґашіца несьвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим пестощам парубковим…
Почивало вже сїріти, коли вони розійшли ся : Йон щасливий, задоволений, І^шїца засоро¬млена, з опущенпми до долу очима, з почутвм якоїсь ваги, якогось непоправного лиха…
Сливе що ночи сходились парубок із дїв- чиною у виноградному садку.
Час линув. Весна зростала в лїто — ду¬шне, сухе, палюче. Кущі винограду облипли блідо-зеленими китягами, кукурудза по ланах розпустила коси, ячмені почали половіти, немов сивина старости злегка торкнула буйну рослин¬ність землї.
Зівяла та посохла й трава, якою вистелив Йон своє кубелечко на винограднику… ба! за¬вяло з часом та почало гаснути в серцї Йоно- вім і почуте до Ґашіци.
Що раз рідше перескакував він темної ночи огорожу знайомого виноградника, що раз раднїйше задивляв ся на других дівчат. Докори та сльози Ґашіци, що помічала Йонову зраду, ще більше відтручали від неї парубка.
Легкість, з якою підбив він серце дівчини, без боротьби взяв від неі все, що можна взяти в дївчини, — скоро згасила вогонь першого ко- ханя. Милуване, таке солодке для дївчини, втратило для нього всю повабність новини. Ґа- шіца просто докучила Йонови.
Спершу Йонові й на думку не спадало кинути дївчину. Що-ж, він звів її, мусить і одру¬житись з нею. Якоїб заспівали батьки її, щоб сказали люди, гей! як би глянув на це батько Йонів, палкий але справедливий мош-Костаки?..
Але помалу-малу, коли нехіть до Ґашіци зростала в серцї Йоновім, той самий батько його, палкий мош-Костаки, з’явивсь в очах Йоновах його ратівником у прикрій ситуациї. Йон нага-
дав собі сварку свого батька з батьком Ґашіци- ннм мош~ШтеФанаки і учепивсь за ту ворож¬нечу батьків, як за спосіб ратунку.
Щоб його батько та згодив ся взяти за не¬вістку дочку свого ворога? Зроду-звіку…
Він, Йон, і радній ший би посватати Ґашіцу так що-ж, коли батьки ворогують поміж собою і нї за що не пристануть на це.
Йон так увірував у створену ним причину, аж йому жалко стало, що він не може посва¬тати Ґашіцу.
А щоб не завдавати дурно собі й дівчині жалю, він перестав ходити до Ґашіци, не вва¬жаючи на її сльози та благаня…
: Настали жнива. По ланах розсілись полу¬
кіпки, осьміхались хлїборобам, прохались на гарман. Висока й міцна, як дубина, стояла по горах кукурудза, випявши на показ грубі ка¬чани ; виноград по садках жовтїв, наливав ся…
Червоне як перчиця обличе мош-Костакове з задоволеня ще червонїйшало, коли він погля¬дав на ту благодать. „Треба одружитіи Йона н осени“, — поклав він, а позаяк замір його не був тавмницею, то Йон хутко довідав ся про батькову волю, і не тільки підляг їй, а цїлком поклав ся на батьків смак.
Тому то через деякий час, в вільні години, Йон уже з санкциї батькової зазирав у чорні очи присадкуватій Домнїцї та носив на пальці мідяну каблучку від неї, це перше з пут чига¬ючого на парубків Гіменея…
А Ґашіца?
Ось лежить вона на призьбі, уклавшись на ніч біля матері. Батько ходить по подвірю,
fahhs'- у-.! -'-І.'.
стиха промовляв молитву до зоряного неба. Чутно його зітханя, окремі слова молитви… В тиші нічній виразно чутно, як кракають жаби в долині у ставку, як клекотить довгим носом чорногуз на сусідній стрісї… Ґашіцу дратув, що батько так довго молить ся… Коли-б він швидче поснув уже, бо Ґашіца нині сподївавть ся милого, їй треба незабаром бути на виноград¬нику… А чи прийде-ж 0он ?… Напевне прийде… Ґашіцї треба, щоб він прийшов, треба поважно розмовити ся з ним… Ах, той Зон!… У неї серце так наболїло через нього, в неї голова така намучена від д^мок про нього… Вона не може вже думати. От, якісь шматочки, якісь клаптики думок та образів мигнуть на хвилю в голові, зачеплять наболїле серце… і зникнуть… Ось він, приклавши мітлу до боку, червоний і гарний маширув по льохови… Ось на вино¬граднику, серед густих кущів, пригортав він її, розмовляв про їхнв весїлв, спільне житв… Зрадник!… зрадник!… Що люди говорять про Домнїку? Невже він проміняв її на другу?… Та нї, нї… Ось він крадеть ся десь вуличкою до виноградника, щоб пригорнути її та оповісти, коли пришле старостів… „І який там біс куб- лить ся в ночі на тому винограднику? Скоро спіймаю —поперебиваю ноги…“ — чув вона су¬ворий батьків голос і тремтить… їй страшно, » страшно за Йона… Треба бігти і остерегти