його… Дївчина зриваеть ся, сїдав на призьбі… і прокидавть ся… Темна ніч дихав вогкістю, в далекій долинї кракають жаби, батько крекче та перекидавть ся з боку на бік на призьбі… Треба бігти, Йон чекав… Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить…
Ґашіца лягає знов, причаївшись сплячою… Солодка знемога обхоплює їі тїло, сон так і ли¬пне до очий, але дївчдна перемагає його, жа- дливо прислоховуєть ся до батькового диханя, щб стає все рівнїйшим і рівнїйшим,.. Аж тепер можна: батько поснув…
Ґашіца потихенько висуваєть ся зпід ря¬дна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стїною…
На винограднику тиша. Чорне, збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в до¬лину. Ґашіца впірнула у те море і опинила ся у знайомому закутку. Йона ще нема. Ґашіца сїдає під кущем і обнявши колїна руками, на- важуєть ся чекати парубка. Зпід гілястах ку¬щів дихає на неї тепле повітрє, насичене пахо¬щами чорнозему.
Все, і це повітрє, і покручені лози, і зі- вяла трава — все це мимохіть нагадує їй ща¬сливі хвилини її житя. От Йон обіймає її… От кленеть ся, що до віку кохати ме її… А те¬пер ?… Вона нинї мусить сказа О! щось
йде… Це певне він… Нї, то хтось иньший прой¬шов стежкою у село… Вона скаже йому, що вже годі відкладати сватанє… годі дурити її… Здаєть ся Йон йде… Чутно якийсь рух зда-леку…
Ґашіца висовує голову понад' кущі і на- сторошуєть ся… Знов не він: коняка на горі пасеть ся, а нічна тиша підхоплює її важке ступанє…
Ах, Боже!… Коли-ж він прийде?… Вже пізно… А їй конче, конче треба, щоб прийшов, прийшов і довідав ся, що незабаром… Ай, со¬ром, як вона це скаже ?… А траба, бо тодї він напевне відкинеть ся від Домнїки та пришле старостів… Але чому віа не йде?… Невже не прийде?… Що це — півнї співають?…
Ґашіца витягла шию прислуховуючись.
Десь недалеко хриаливим голосом, як від¬рубав, кукурікнув півень. За ним чистим і ме- льодійним голосом обізвав ся другий, а там
— тишу сплячого села до решги сполохало безладне кукурікане півнїв.
Дївчина сиділа, мов скаменіла.
„Нї не прийде… Але повинен… Прийди… прийди… прийди…“ — уперто думала вона в одно, вкладаюча в ті думки всю міць жаданя. „Не¬ма… Покинув… Через Домнїку покинув… Але чекай 1… Та що йому зробиш?… Одружить ся, а я… покинута, знеславлена… Сором !… сором!… до віку сором… Візьмуть люди на зуби, мов ві¬тер солому… А батько!… Домне, Домне!…“ )
Ґашіца заплакала. Теплі, рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличю й попадали на губи, жалісно й по дитячи випнуті наперед.
Холод пізньої нічної доби обгорнув дївчину. Вона тремтїла й плакала, а звідкись з глибини» з самого споду серця здіймав ся голос, потіша¬ючи її:
— А може прийде?… а може прийде?…
Вже над сьвітом — змучена, змерзла й зневірена повернула Ґашіца £о дому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмо- витись з ним по щирости, до краю…
Йон, чуючи свою провину, уникав Ґашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопа на поле й не помітив, як
Ґашіца ззаду стрібнула на віз і причаїлась. Вже воли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Ґашіца присуну¬лась до Ёона та торкнула його. Парубок вжа¬хнув ся, несподівано побачивши її.
— Ти як тут опинилась?… Чого?…
— Чого?… Того, що годї вже сподївати ся, поки сам прийдеш… Коли старостів при¬шлеш ?…
Голос Ґашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтїв, що Йон не дочув.
— Що?
— Коли старостів пришлеш ? — скрикнула Ґашіца роздратовано в саме ухо Йонови.
Йон припинив трохи конї.
– Не пришлю… — відрівав він рішучо.
— То так?.. А за сором мій чим запла¬тиш ?…
— Батько не велить дружити ся… — кру¬тив парубок, дивлячись кудись у бік.
— То тепер ти батьком забиваєш мінї баки?… А тодї?… А це що?… — враз скри¬кнула Ґашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від Домнїки. — То кохати носату Домнїку батько дозволяв?… Га?…
Йон образив ся.
— Гей! а ти що тут таке?… Забрала ся на чужий віз тай лаятись?… Геть з воза!…
— Ба не піду, аж скажеш, коли сватати меш…
— Як у мене волосе виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в долоню. — Геть!…
Ґашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів далї…
— Іу! посварилась на здогін йому кулаком Ґашіца, здіймаючись з землї та обтрушуючи пил з одежи.
Злість, сльози душили бідну дівчину. З го-лосним плачем побігла вона до села, але скоро опамятала ся, обтерла сльози Фартухом і пода¬лась до дому.
Не було другої ради, як признати ся у всьому матері, прохати в неї поради.
Мати так налякала ся, що й забула вила¬яти доньку. Гей! неслава, сором!… Треба щось радити…
Нослали по тїтку Прохіру, звісну пора¬дницю у таких випадках.
Її захоплено на вулицї, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ходї виводила вовняну нитку та щось бубонїла до себе.
Коли за дверима почулось хляпаяв кап¬ців, а потому в хату всунув ся кужіль, Ґашіца 8 матїрю були певні, що зараз побачуть гладку постать у ватованій катанцї, чорній хустцї на галові й під бородою, а межи тими двома ху¬стками потужний ніс, який зразу робив вражінв не носа, а самого обличя.
Тїтка Прохіра докладно, смакуючи, випи¬тала в Ґашіци всї подробиці пікантної справи і авторітетно рішила:
— Треба йти „пе коптьор“… на піч…
На піч!… Неред очима в дївчини встала
картина цього зневажливого звичаю, немину¬чість прикрої розмови 8 батьками Йоновими,
^ ^ , ОідШгесІ Ьу Соодк;
ворогами її батька, дикі сцени, які часто тра- пляють ся при такій оказиї… Сором!.. Сором!…
Все, що чекало її сими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що Ґашіца волїла-б, аби земля запалась під нею. Але що-ж! Земля не западеть ся, а йти треба…
Умовились, що над вечір, коли в Йоновій хатї всї будуть дома, тїтка Прохіра відведе туди Ґашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчила ся справа.
Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Ґашіцу і сливе силоміць потягла її за собою. Дївчина була як у гарячці*. Пяти її немов прики-пали до землі; серце хололо, в голові була одна думка, одно бажане, щоб ця дорога роз¬тягла ся без кінця-краю…
— Не жури ся, — потішала її Прохіра,
— не ти перша йдеш „пе коитьбр“… Торік Ка- тїнка Сандина таки віддала ся за Нїхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі… Пе¬репало їй і від батька, ба й сам Нїхалаки на¬клав їй на бідність… Бідолашна щось зо два місяці* носила синяки на тїлї… А проте…
Ґашіца вже не слухала. Ось вони завер¬нули за ріг вулицї… Ось вже мигнули чер¬воно осяяні вікна Йонової хати… В Ґашіци затряслись коліна. Вона вагаючись зупинилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір…
— Йди, йди… я тут зачекаю…
Ґашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і відчинила двері.
Анїка відчиняла саме скриню, мош-Коста- ки виймав з печи жарину для люльки…
— Добри-вечір…
— Спасибі…
Ґашіца поцїлувала в руку спершу мош- Костаки, потому А віку, і не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печи, стрібнула на неї і заховалась за комин.
Старі здивовано ззирнули ся і одна думка разом шибнула їм до голови.
Анїка, стукнувши віком від скринї, кину¬лась й собі на піч до Ґашіци, котра, мов зьвірок той, притулилась тремтячи в куточку.
— Ти чого прийшла ? — суворо поспитала Анїка.
— А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Ґашіца.
— Мій син?… А другі й нї?… Знаємо ми вас, теперішнїх дївчатІ… Геть з печі!…