— Не піду, хоч забийте… Люди знають, що нїхто до мене не ходив, тільки Йон… Він мене звів, він казав… посватаю… а тепер… — ридала Ґашіца.
— Нунте ші Буковіна!… гримнув ураз на цілу хату мош-Костаки, що чув усю розмову,..
— А це що?… Де Йон?…
І відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задреньчали.
— Йоне! ме-ей !…
Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош-Костаки, червоний й лихий, вхопив його ва плече і притяг до печі.
— Що це, сякий не такий сину ?… — гри¬мнув він у саме вухо синови й показав на піч.
Йон заглянув у глиб і охолов, побачивши Ґашіцу.
Digitized by VJOOQIC І.Одьг’Ц^'ivv, -г ..–.Л'' ' ’ . – М
— Та це я… вона.., — белькотав парубок, але батько не дав йому скінчити, потяг його в сїни й причинив двері.
Налякана Ґашіца почула з сїний шамотню, якийсь ляск, немов бійку, серед котрої виривав ся храпливий голос мош Костаки.
— З дочкою ворога?… зводити дівчину!… Я тобі вибю з голови иньших дївчат… Нунте ші Буковіна!… Завтра пошлеш старостів до мош- ШтеФанаки.
За хвилину засапаний мош-Костаки вско¬чив у хату, приступив до печи й крикнув:
— Йди мінї зараз, соромітнице, до твого батька й скажи йому, що завтра я, Костаки, пришлю від Йона старостів!… Чуєш?… Так і скажи…
І голосно відсапуючи, мош-Костаки важко впав на лаву.
— Домне, Домне! — стогнала Анїка, при-голомшена несподіваною пригодою та умовляла Ґашіцу йти до дому.
Але Ґашіца крізь сльози ознаймила, що не вийде 8 хати, поки не будуть послані старости.
Анїка мусїла вкласти її на печі, а по довгій нараді з чоловіком, яка відбула ся по¬шепки під образами, вагасила сьвітло й собі лягла поруч з Ґашіцою…
Йон ночував десь на дворі; він довго не міг заснути, згадував нинішні пригоди, зніве¬чені мрії про Домнїку і, мацаючи чуба, важко зітхав на самоті серед темної ночи…
Коли другої днини вранці Ґашіца йшла поруч з Йоном на гарман, Йон не обзивавсь до неї й словечком, наче не помічав її…
Але згодом, поньокуючи на конї, що бі¬гали кружка на припонї по снопах пшеницї, Йон скоса поглядав уже на Ґашіцу, на її сильні, жилаві руки, якими вона зручно трясла решето, віючи зерно та засипаючи половою, мов снїгом, увесь гарман, і чув, що в його серцї тане за¬взятість, поступаючись місцем згодї зі своєю долею…
Алупка. Цьвітень, 1896.