Михайло Коцюбинський - Пе-коптьор (сторінка 3)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.docx40 Кб1237
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.fb274 Кб817
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.pdf)Mihaylo_kocyubinskiy_pe_koptior.pdf103 Кб1022
Йон скрутнувсь по льохови, витяг з кутка мітлу з довгим держалном, став у позицию, підняв кумедно до гори плечі, так що голова сховалась межи ними і, забуваючи на небезпе¬чність свого становища у чужому льохови, на весь голос закомандував:

—           Руж на пле-чо! Ас-два... ас-два...

Вся ФІґура Йонова — з випнутими до гори

плечима, між якими стирчало дзюбате обличе, в притиснутою до боку мітлою та ногами, щб мов у півня далеко эакидались наперед, здава¬лась Ґашіцї такою кумедною, що вона не могла вдержатись від сьміху. Але Йон не помічав того сьміху. Він гасав по льохови, важко гу¬паючи ногами та вигукував на голос:

—           Ас-два... ас-два І... Руж вол-но І...

Враз знадвору почулось несамовите гавка-

нб, а за хвилину грубий чоловічий голос:

—           Хто там?

Йон так і присїв на місци. Ґашіца, почув¬ши батьків оклик, кинулась до сьвічечки і вмить загасила її. В льохови стало * чорно й тихо ; 

лиш знадвору долітали сюди гавканв собаки та важке чалапанв ніг.

—           Хто там? — вдруге поспитав голос.

Йон свдїв у пітьмі та з міною дурника

вдивляв ся у темряву. Ґашіца тремтїла за бочкою.

Але трохи згодом на дворі все стихло: собака поскавучала тай замовкла, чалапанв ровпливлось десь у нічній тиші.

—           Ґашіце! — пошепки обізвав ся Йон.

—           Чого?

—           Де ти?

—           Отут, за бочкою.*

Йон напомацки дочовгав ся до Ґашіцн і пригорнув ся до неї. Якусь хвилину вони си- дїли мовчки.

—           Ходїм звідси, — обізвав ся врешті Йон.

—           Бою ся, хай потому...

Але їм хутко докучило отак сидїти, і вони, держачись одно за друге та спотикаючись на бочки, потихенько вилізли з льоху.

—           Ходїм на виноградник, — наміг ся Йон. І хоч Ґашіца гнала його до дому, а не могла встояти проти палких благань милого й сама не помітила, як опинилась за хатою на стежці до виноградника.

Серед темних кріслатих кущів обібрали вони собі місцину. Йон нарвав на обніжку трави і простелив долї.

Чорна пухка земля дихала вогкістю, старі роскішні кущі здіймали догори, мов руки, цупке галузе, крізь чорне лапате листе лиш денеде мигтїла зірка. Було холодно, моторошно якось. Ґашіца несьвідомо пригорнулась до Йона, цілою істотою віддаючись гарячим пестощам парубковим...

Почивало вже сїріти, коли вони розійшли ся : Йон щасливий, задоволений, І^шїца засоро¬млена, з опущенпми до долу очима, з почутвм якоїсь ваги, якогось непоправного лиха...

Сливе що ночи сходились парубок із дїв- чиною у виноградному садку.

Час линув. Весна зростала в лїто — ду¬шне, сухе, палюче. Кущі винограду облипли блідо-зеленими китягами, кукурудза по ланах розпустила коси, ячмені почали половіти, немов сивина старости злегка торкнула буйну рослин¬ність землї.

Зівяла та посохла й трава, якою вистелив Йон своє кубелечко на винограднику... ба! за¬вяло з часом та почало гаснути в серцї Йоно- вім і почуте до Ґашіци.

Що раз рідше перескакував він темної ночи огорожу знайомого виноградника, що раз раднїйше задивляв ся на других дівчат. Докори та сльози Ґашіци, що помічала Йонову зраду, ще більше відтручали від неї парубка.

Легкість, з якою підбив він серце дівчини, без боротьби взяв від неі все, що можна взяти в дївчини, — скоро згасила вогонь першого ко- ханя. Милуване, таке солодке для дївчини, втратило для нього всю повабність новини. Ґа- шіца просто докучила Йонови.

Спершу Йонові й на думку не спадало кинути дївчину. Що-ж, він звів її, мусить і одру¬житись з нею. Якоїб заспівали батьки її, щоб сказали люди, гей! як би глянув на це батько Йонів, палкий але справедливий мош-Костаки?..

Але помалу-малу, коли нехіть до Ґашіци зростала в серцї Йоновім, той самий батько його, палкий мош-Костаки, з’явивсь в очах Йоновах його ратівником у прикрій ситуациї. Йон нага-

дав собі сварку свого батька з батьком Ґашіци- ннм мош~ШтеФанаки і учепивсь за ту ворож¬нечу батьків, як за спосіб ратунку.

Щоб його батько та згодив ся взяти за не¬вістку дочку свого ворога? Зроду-звіку...

Він, Йон, і радній ший би посватати Ґашіцу так що-ж, коли батьки ворогують поміж собою і нї за що не пристануть на це.

Йон так увірував у створену ним причину, аж йому жалко стало, що він не може посва¬тати Ґашіцу.

А щоб не завдавати дурно собі й дівчині жалю, він перестав ходити до Ґашіци, не вва¬жаючи на її сльози та благаня...

:              Настали жнива. По ланах розсілись полу¬

кіпки, осьміхались хлїборобам, прохались на гарман. Висока й міцна, як дубина, стояла по горах кукурудза, випявши на показ грубі ка¬чани ; виноград по садках жовтїв, наливав ся...

Червоне як перчиця обличе мош-Костакове з задоволеня ще червонїйшало, коли він погля¬дав на ту благодать. „Треба одружитіи Йона н осени“, — поклав він, а позаяк замір його не був тавмницею, то Йон хутко довідав ся про батькову волю, і не тільки підляг їй, а цїлком поклав ся на батьків смак.

Тому то через деякий час, в вільні години, Йон уже з санкциї батькової зазирав у чорні очи присадкуватій Домнїцї та носив на пальці мідяну каблучку від неї, це перше з пут чига¬ючого на парубків Гіменея...

А Ґашіца?

Ось лежить вона на призьбі, уклавшись на ніч біля матері. Батько ходить по подвірю,

fahhs'- у-.! -'-І.'.

стиха промовляв молитву до зоряного неба. Чутно його зітханя, окремі слова молитви... В тиші нічній виразно чутно, як кракають жаби в долині у ставку, як клекотить довгим носом чорногуз на сусідній стрісї... Ґашіцу дратув, що батько так довго молить ся... Коли-б він швидче поснув уже, бо Ґашіца нині сподївавть ся милого, їй треба незабаром бути на виноград¬нику... А чи прийде-ж 0он ?... Напевне прийде... Ґашіцї треба, щоб він прийшов, треба поважно розмовити ся з ним... Ах, той Зон!... У неї серце так наболїло через нього, в неї голова така намучена від д^мок про нього... Вона не може вже думати. От, якісь шматочки, якісь клаптики думок та образів мигнуть на хвилю в голові, зачеплять наболїле серце... і зникнуть... Ось він, приклавши мітлу до боку, червоний і гарний маширув по льохови... Ось на вино¬граднику, серед густих кущів, пригортав він її, розмовляв про їхнв весїлв, спільне житв... Зрадник!... зрадник!... Що люди говорять про Домнїку? Невже він проміняв її на другу?... Та нї, нї... Ось він крадеть ся десь вуличкою до виноградника, щоб пригорнути її та оповісти, коли пришле старостів... „І який там біс куб- лить ся в ночі на тому винограднику? Скоро спіймаю —поперебиваю ноги...“ — чув вона су¬ворий батьків голос і тремтить... їй страшно, »        страшно             за           Йона... Треба бігти і остерегти

його... Дївчина зриваеть ся, сїдав на призьбі... і прокидавть ся... Темна ніч дихав вогкістю, в далекій долинї кракають жаби, батько крекче та перекидавть ся з боку на бік на призьбі... Треба бігти, Йон чекав... Але й бігти не можна, батько не спить ще, помітить...

Ґашіца лягає знов, причаївшись сплячою... Солодка знемога обхоплює їі тїло, сон так і ли¬пне до очий, але дївчдна перемагає його, жа- дливо прислоховуєть ся до батькового диханя, щб стає все рівнїйшим і рівнїйшим,.. Аж тепер можна: батько поснув...

Ґашіца потихенько висуваєть ся зпід ря¬дна, обережно ступає босими ногами і никне врешті за причілковою стїною...

На винограднику тиша. Чорне, збурене море виноградних кущів хвилями збігає з гори в до¬лину. Ґашіца впірнула у те море і опинила ся у знайомому закутку. Йона ще нема. Ґашіца сїдає під кущем і обнявши колїна руками, на- важуєть ся чекати парубка. Зпід гілястах ку¬щів дихає на неї тепле повітрє, насичене пахо¬щами чорнозему.

Все, і це повітрє, і покручені лози, і зі- вяла трава — все це мимохіть нагадує їй ща¬сливі хвилини її житя. От Йон обіймає її... От кленеть ся, що до віку кохати ме її... А те¬пер ?... Вона нинї мусить сказа    О! щось

йде... Це певне він... Нї, то хтось иньший прой¬шов стежкою у село... Вона скаже йому, що вже годі відкладати сватанє... годі дурити її... Здаєть ся Йон йде... Чутно якийсь рух зда-леку...

Ґашіца висовує голову понад' кущі і на- сторошуєть ся... Знов не він: коняка на горі пасеть ся, а нічна тиша підхоплює її важке ступанє...

Ах, Боже!... Коли-ж він прийде?... Вже пізно... А їй конче, конче треба, щоб прийшов, прийшов і довідав ся, що незабаром... Ай, со¬ром, як вона це скаже ?... А траба, бо тодї він напевне відкинеть ся від Домнїки та пришле старостів... Але чому віа не йде?... Невже не прийде?... Що це — півнї співають?...

Ґашіца витягла шию прислуховуючись.

Десь недалеко хриаливим голосом, як від¬рубав, кукурікнув півень. За ним чистим і ме- льодійним голосом обізвав ся другий, а там

—           тишу сплячого села до решги сполохало безладне кукурікане півнїв.

Дївчина сиділа, мов скаменіла.

„Нї не прийде... Але повинен... Прийди... прийди... прийди...“ — уперто думала вона в одно, вкладаюча в ті думки всю міць жаданя. „Не¬ма... Покинув... Через Домнїку покинув... Але чекай 1... Та що йому зробиш?... Одружить ся, а я... покинута, знеславлена... Сором !... сором!... до віку сором... Візьмуть люди на зуби, мов ві¬тер солому... А батько!... Домне, Домне!...“ )

Ґашіца заплакала. Теплі, рясні сльози, приємно лоскочучи їй вид, струмочками стікали по обличю й попадали на губи, жалісно й по дитячи випнуті наперед.

Холод пізньої нічної доби обгорнув дївчину. Вона тремтїла й плакала, а звідкись з глибини» з самого споду серця здіймав ся голос, потіша¬ючи її:

—           А може прийде?... а може прийде?...

Вже над сьвітом — змучена, змерзла й зневірена повернула Ґашіца £о дому, твердо поклавши побачитись конче з Йоном та розмо- витись з ним по щирости, до краю...

Йон, чуючи свою провину, уникав Ґашіци, але вона таки перейняла його якось. Йон їхав порожняком по снопа на поле й не помітив, як

Ґашіца ззаду стрібнула на віз і причаїлась. Вже воли вони виїхали за село, а хмара куряви закутала віз від цікавого ока, Ґашіца присуну¬лась до Ёона та торкнула його. Парубок вжа¬хнув ся, несподівано побачивши її.

—           Ти як тут опинилась?... Чого?...

—           Чого?... Того, що годї вже сподївати ся, поки сам прийдеш... Коли старостів при¬шлеш ?...

Голос Ґашіци згучав різко, суворо. Але віз так торохтїв, що Йон не дочув.

—           Що?

—           Коли старостів пришлеш ? — скрикнула Ґашіца роздратовано в саме ухо Йонови.

Йон припинив трохи конї.

-              Не пришлю... — відрівав він рішучо.

—           То так?.. А за сором мій чим запла¬тиш ?...

—           Батько не велить дружити ся... — кру¬тив парубок, дивлячись кудись у бік.

—           То тепер ти батьком забиваєш мінї баки?... А тодї?... А це що?... — враз скри¬кнула Ґашіца і вхопила Йона за палець, на якому блищала дорога для нього каблучка від Домнїки. — То кохати носату Домнїку батько дозволяв?... Га?...

Йон образив ся.

—           Гей! а ти що тут таке?... Забрала ся на чужий віз тай лаятись?... Геть з воза!...

—           Ба не піду, аж скажеш, коли сватати меш...

—           Як у мене волосе виросте тут! — скрикнув завзято Йон, стукнувши пужалном в долоню. — Геть!...

Ґашіца вчепилась за полудрабок, але Йон сильним рухом скинув її з воза і поторохтів далї...

—           Іу! посварилась на здогін йому кулаком Ґашіца, здіймаючись з землї та обтрушуючи пил з одежи.

Злість, сльози душили бідну дівчину. З го-лосним плачем побігла вона до села, але скоро опамятала ся, обтерла сльози Фартухом і пода¬лась до дому.

Не було другої ради, як признати ся у всьому матері, прохати в неї поради.

Мати так налякала ся, що й забула вила¬яти доньку. Гей! неслава, сором!... Треба щось радити...

Нослали по тїтку Прохіру, звісну пора¬дницю у таких випадках.

Її захоплено на вулицї, де вона, випнувши перед себе кужіль, на ходї виводила вовняну нитку та щось бубонїла до себе.

Коли за дверима почулось хляпаяв кап¬ців, а потому в хату всунув ся кужіль, Ґашіца 8 матїрю були певні, що зараз побачуть гладку постать у ватованій катанцї, чорній хустцї на галові й під бородою, а межи тими двома ху¬стками потужний ніс, який зразу робив вражінв не носа, а самого обличя.

Тїтка Прохіра докладно, смакуючи, випи¬тала в Ґашіци всї подробиці пікантної справи і авторітетно рішила:

—           Треба йти „пе коптьор“... на піч...

На піч!... Неред очима в дївчини встала

картина цього зневажливого звичаю, немину¬чість прикрої розмови 8 батьками Йоновими,

^             ^             ,              ОідШгесІ            Ьу           Соодк;

ворогами її батька, дикі сцени, які часто тра- пляють ся при такій оказиї... Сором!.. Сором!...

Все, що чекало її сими днями, здавалось їй таким гірким, таким нестерпуче пекучим, що Ґашіца волїла-б, аби земля запалась під нею. Але що-ж! Земля не западеть ся, а йти треба...

Умовились, що над вечір, коли в Йоновій хатї всї будуть дома, тїтка Прохіра відведе туди Ґашіцу, а сама дасть матері знати, чим скінчила ся справа.

Як тільки добре смерклось, Прохіра забігла по Ґашіцу і сливе силоміць потягла її за собою. Дївчина була як у гарячці*. Пяти її немов прики-пали до землі; серце хололо, в голові була одна думка, одно бажане, щоб ця дорога роз¬тягла ся без кінця-краю...

—           Не жури ся, — потішала її Прохіра,

—           не ти перша йдеш „пе коитьбр“... Торік Ка- тїнка Сандина таки віддала ся за Нїхалаки, хоч мати його й тягла її за коси з печі... Пе¬репало їй і від батька, ба й сам Нїхалаки на¬клав їй на бідність... Бідолашна щось зо два місяці* носила синяки на тїлї... А проте...

Ґашіца вже не слухала. Ось вони завер¬нули за ріг вулицї... Ось вже мигнули чер¬воно осяяні вікна Йонової хати... В Ґашіци затряслись коліна. Вона вагаючись зупинилась перед ворітьми, але Прохіра попхнула її на двір...

—           Йди, йди... я тут зачекаю...

Ґашіца перебігла двір, вхопила спішно за клямку і відчинила двері.

Анїка відчиняла саме скриню, мош-Коста- ки виймав з печи жарину для люльки...

—           Добри-вечір...

—           Спасибі...

Ґашіца поцїлувала в руку спершу мош- Костаки, потому А віку, і не мовлячи ні слова, прожогом метнулась до печи, стрібнула на неї і заховалась за комин.

Старі здивовано ззирнули ся і одна думка разом шибнула їм до голови.

Анїка, стукнувши віком від скринї, кину¬лась й собі на піч до Ґашіци, котра, мов зьвірок той, притулилась тремтячи в куточку.

—           Ти чого прийшла ? — суворо поспитала Анїка.

—           А твій син чого ходив до мене? — огризнулась Ґашіца.

—           Мій син?... А другі й нї?... Знаємо ми вас, теперішнїх дївчатІ... Геть з печі!...

—           Не піду, хоч забийте... Люди знають, що нїхто до мене не ходив, тільки Йон... Він мене звів, він казав... посватаю... а тепер... — ридала Ґашіца.

—           Нунте ші Буковіна!... гримнув ураз на цілу хату мош-Костаки, що чув усю розмову,..

—           А це що?... Де Йон?...

І відчинивши двері, старий гукнув, аж шибки задреньчали.

—           Йоне! ме-ей !...

Не встиг ще Йон переступити поріг, як мош-Костаки, червоний й лихий, вхопив його ва плече і притяг до печі.

—           Що це, сякий не такий сину ?... — гри¬мнув він у саме вухо синови й показав на піч.

Йон заглянув у глиб і охолов, побачивши Ґашіцу.

Digitized by VJOOQIC І.Одьг’Ц^'ivv, -г ..--.Л''    '               ’              .              -              М

—           Та це я... вона.., — белькотав парубок, але батько не дав йому скінчити, потяг його в сїни й причинив двері.

Налякана Ґашіца почула з сїний шамотню, якийсь ляск, немов бійку, серед котрої виривав ся храпливий голос мош Костаки.

—           З дочкою ворога?... зводити дівчину!... Я тобі вибю з голови иньших дївчат... Нунте ші Буковіна!... Завтра пошлеш старостів до мош- ШтеФанаки.

За хвилину засапаний мош-Костаки вско¬чив у хату, приступив до печи й крикнув:

—           Йди мінї зараз, соромітнице, до твого батька й скажи йому, що завтра я, Костаки, пришлю від Йона старостів!... Чуєш?... Так і скажи...

І голосно відсапуючи, мош-Костаки важко впав на лаву.

—           Домне, Домне! — стогнала Анїка, при-голомшена несподіваною пригодою та умовляла Ґашіцу йти до дому.

Але Ґашіца крізь сльози ознаймила, що не вийде 8 хати, поки не будуть послані старости.

Анїка мусїла вкласти її на печі, а по довгій нараді з чоловіком, яка відбула ся по¬шепки під образами, вагасила сьвітло й собі лягла поруч з Ґашіцою...

Йон ночував десь на дворі; він довго не міг заснути, згадував нинішні пригоди, зніве¬чені мрії про Домнїку і, мацаючи чуба, важко зітхав на самоті серед темної ночи...

Коли другої днини вранці Ґашіца йшла поруч з Йоном на гарман, Йон не обзивавсь до неї й словечком, наче не помічав її...

Але згодом, поньокуючи на конї, що бі¬гали кружка на припонї по снопах пшеницї, Йон скоса поглядав уже на Ґашіцу, на її сильні, жилаві руки, якими вона зручно трясла решето, віючи зерно та засипаючи половою, мов снїгом, увесь гарман, і чув, що в його серцї тане за¬взятість, поступаючись місцем згодї зі своєю долею...

Алупка. Цьвітень, 1896.

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: