Хо (Ранок у лісі) – Михайло Коцюбинський

А скільки страху набратися, скільки натремтітися, скільки обережності треба, щоб не зрадитися перед ворогами! І се ще не патріотизм? Мало на сьому ще? А вони патріотів шукають!..

Макар Іванович здвиг плечима й почав ходити по покою взад та вперед. Очевидячки, думки сі не заспокоїли його. Щось ще турбувало його, залазило до серця, зазирало під шкуру комашнею. Макар Іванович був неспокійний. Ану ж, борони боже, хто спостеріг, як він увіходив або виходив із зібрання «молодих»? А що тоді буде? Погана справа. Лихий поніс його туди, до тих божевільців. Чи не краще то було піти на «вінт» до сусіда? Ат!!! А тут ще сон такий, наче віщує щось. Погано. Е, що там врешті сон! Дурниця. Воно якось не пристало навіть людині з вищою освітою, з поважним становищем значного урядовця вірити в сни, як вірить у них темна, неосвічена баба на селі… А проте на серці наче миші шкрябають.

Макар Іванович зупинився перед дзеркалом, звідки визирнуло до його чепурне, але пом'яте вже обличчя з шпакуватою бородою, з довгим українським носом, хитрими сивими очима та виплеканим волоссям, що, мов кримським смушком, вкривало йому голову. Кокетним, навиклим рухом поправив він бороду й волосся, осміхаючись до думки, що не понизився ще курс його в жінок. Але й се не помогло. Сон та вчорашній вечір не йшли йому з голови, дратували нерви. Він усе сподівавсь чогось лихого.

Ураз — дзвінок.

Макар Іванович так і жахнувся, так і затремтів увесь. Неспокійним поглядом окинувши покій, немов бажаючи запевнитись, чи там нема чого небезпечного, вiн сам побіг відчиняти двері.

— 0-ох! — з пільгою зітхнув Макар Іванович, вертаючись до покою з пачкою кореспонденцій.— Листоноша!

Нервовим рухом одкинув він набік «Світ», «Киевскую старину», «Зорю» й узявся за листи.

Відкритка? Від кого б се? А-а, від брата-бурсака.

Прчитавши заледве кілька слів, Макар Іванович почервонів, підплигнув на місці і в найвищому обуренні кинув відкритку на стіл.

— Се… се… се… чорт зна що таке!..— скрикнув він.— Се просто нікчемність… Писати до мене по-вкраїнському на відкритці… компрометувати мене! Відкритку кожне може перечитати, кожне може побачити… Я не дозволю так компрометувати себе… Я ж йому прочитаю «патер-ностер»!

Макар Іванович бігав по хаті в сильному роз'ятренні, наче з відкритки тої знявся рій віс та покусав його. Врешті, трохи заспокоївшись, він узяв картку в руки, щоб дочитати.

— Ну, що ж там особливого? «Я здоров, коханий брате… Як твоє здоров'я?.. На святки, може, приїду…» От і все… Ну, взяв би і написав би «по-російському»… А то…— Макар Іванович здвиг плечима і сердито по дер відкритку на дрібненькі шматочки.

Другий лист, вже у коверті, викликав тільки усмішку на уста Макара Івановича. Одна вельми поважана особа, звертаючись до його патріотизму, прохала порятувати молодого вкраїнського письменника, якому тепер дуже скрутно; особа та зіставалась в надії, що Макар Іванович дасть протеже її місце в своїй канцелярії, бо ще недавно натякав, ще потребує помічника. Макар Іванович осміхнувся. Нема дурнів! На сей гачок його не зловиш! Він буде приймати в канцелярію «молодих»? Навіщо? Щоб скомпрометуватися, щоб мати неспокій, а то — хто зна — може, й великий клопіт? Хіба він не знає тих шибайголів, купаних в окропі!

— Ні, красненько дякую,— розводить він руками з уклоном, наче перед ним сидить та особа, що писала лист.— Звертаєтеся до патріотизму? Згода. Даю п'ять… ну, десять карбованців до складки на запомогу голодному, але встромити палець межи двері… уклінно дякую… Може, хто другий зохотиться…

Осміхаючись, Макар Іванович зараз же написав солодку відповідь, виставляючи прикрість, яку зробила йому неможливість дати місце певній особі через брак вакансії, й запевняючи заразом, що почувається до обов'язку зробити все можливе для вкраїнського письменника.

Задоволений зі свого дипломатичного маневру, Макар Іванович заклеював лист, коли з другої хати, як бомба, влетів його чотирилітній синок.

— Папа! папа! — загаласував він,— Мама сказала, чтобы ты послал по водку!..

— За водкой… за водкой, а не по водку!.. Сколько уж раз я замечал тебе, мужичонок ты этакой?!

І роздратований український патріот, забуваючи на хвилинку про свій патріотизм, вибіг до другого покою, гукаючи на жінку:

— Маша! Прошу тебе звернути увагу вчительки нашої на те, як балакають наші діти! Адже вони страшенно калічать «російську» мову! Се бог зна що таке… се ні на що не схоже!..

Макар Іванович хвилюється, бігає по хаті.

Все наче змовилось сьогодні, щоб дратувати його:

і листи, і діти, і згадки вчорашніх вечорниць… Ай, ті вечорниці!.. недурно кажуть, що як має скластися лихо, то бог і розум відбере. Треба ж було зробити таку капітальну дурницю — піти на вечорниці… Бути не може, щоб не пронюхано, хто там був, про що балакано… і тоді… прощай, Макаре Івановичу!.. Попрощайся з посадою, з родиною і в двадцять чотири години… Ото вклепався, ото вскочив!..

Буйна фантазія тручає бідного Макара Івановича по похилості в якусь чорну безодню, звідки нема стежки наверх. Страх обгортає його такий, якого він не пригадує в дитинстві навіть. Напевне, сором переміг би той страх, коли б наш патріот міг збоку глянути на свою громадську відвагу, чи то пак на брак її. Але де там йому до сорому, коли шкура в небезпечності! Шку-ра, розумієте ви? Шку-ра!!

Макар Іванович так завзято бігає по хаті і так кривиться, аж дід Хо, що вже давненько крізь вікно прицивляється до сієї сцени, не може вдержатися від сміху. Старий знає, що небезпечність не скаламутить лояльного життя добродія Літка, й весело хихикає:

— Хе-хе! От ще перелякана людина! Хе-хе! Мені б нічого й стояти тут, так утішно дивитись, коли доросла людина, громадянин, мов заєць той, полохається абичого. Почекаю ще часинку, забавлюся, бо нічого нема втішнішого, як такий страхополох — «філ».

О, знов дзвінок!..

Макар Іванович аж кинувся, так той дзвінок прикро вдарив його по напружених нервах. Яке там лихо дзвонить та й дзвонить? Марійко, Варко! Не чуєте, що там хтось дзвонить? Швидше відчинити!.. Макар Іванович, бажаючи дізнатись, хто прийшов, крізь відхилені двері зазирнув у передпокій… зазирнув і охолов.

Ой леле! Офіцер… з білими шліфами!.. Макарові Івановичу аж в очах потемніло, аж у п'ятах похололо… От і справдилося його передчуття. От і нещастя!.. Блідий, переляканий Макар Іванович підбіг до столу, скинув на його очима, вхопив бідну, невинну «Зорю» і, невважаючи на протестуюче «Д. Ц.», укинув її під стіл, у кошик. Запевнившись, що в хаті нема більш нічого «небезпечного», він скупчив усю силу волі, щоб дати обличчю свому спокійний вираз.

І саме був час. У хату вступив гість… військовий лікар, знайомий Макара Івановича.

Х-у-у! Як же він налякав його!

Макар Іванович ледве перевів дух. Тремтячий, блідий, він привітався до доктора, попрохав його сісти.

«І чого він ходить до мене, отой ворохобник? — промайнула думка в голові Макара Івановича.— Адже я вже раз «не пізнав» його на вулиці».

— Почну, коли дозволите, просто з діла, яке привело мене до вас,— почав гість, сідаючи на дзиглику проти господаря.— Учора ви так хутко покинули наш гурт, що…

— Голова в мене розболілась так, що, повірите, ледве до ліжка доплентався,— скривився Макар Іванович.

— Отож і ми так доміркувалися, що ви, либонь, занедужали… Як вам відомо,— вів далі доктор,— позавтра в місті Луцькому має відбутися гучний похорон нашого славного письменника, що сими днями помер. Шануючи заслуги його на полі вкраїнського письменства, а також виходячи з засади, що нам потрібні тепер, між іншим, і маніфестації, які б свідчили про існування наше, перед ширшою публічністю показували, що ми живемо, ухвалила громада наша прийняти уділ в тому похороні депутацією й вінком на могилу покійного. Вінок уже замовлено, і гроші на нього помалу збираються, але…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: