Михайло Коцюбинський - Лялечка (сторінка 6)

    Погідною й ти­хою вер­та­лась Раїса з церк­ви. Тіло її ро­би­лось та­ким лег­ким, на­че во­на зра­зу схуд­ла, спи­на тро­хи мліла, віддих ста­вав вільнішим. Во­на сіда­ла у своїй скромній світличці, зас­те­ля­ла стіл скатіркою і за­жи­ва­ла прос­кур­ку, се пре­чис­те тіло бо­же, з та­ким наст­роєм, не­мов свят­ний день да­ле­ко­го ди­тинст­ва ки­дав на неї свою тінь.

    Праця в школі втом­лю­ва­ла Раїсу, та не вдо­вольня­ла. Ії більше ціка­ви­ла зміна в пог­ля­дах, нові по­чут­тя, нап­ря­мок ду­мок - все се бу­ло та­ке но­ве, нес­подіва­не. Не мож­на ска­за­ти, щоб ся зміна ди­ву­ва­ла її, - нав­па­ки, во­на не мог­ла зро­зуміти, як во­на мог­ла жи­ти так дов­го іншим жит­тям, не пи­ла жи­ву­щої во­ди з кри­ниці, яку но­си­ла у влас­но­му серці. Во­на прос­то са­ма се­бе обк­ра­да­ла.

    Тепер, дя­ку­ючи не­бесній ласці й по­мочі о. Ва­си­ля, пе­ред нею прос­тяг­ли­ся нові стеж­ки, знай­шлась но­ва по­жи­ва для сер­ця. Раїса ма­ла та­ке по­чут­тя, на­че під твер­дою шка­ра­лу­щею ля­леч­ки у неї ви­рос­та­ють барвні кри­ла і на­би­ра­ють си­ли до льоту.

    З по­ко­рою на­зи­ва­ла во­на се­бе уче­ни­цею о. Ва­си­ля. Во­на ма­ла пот­ре­бу раз у раз чу­ти й ба­чи­ти сво­го вчи­те­ля. Весь вільний час свій Раїса пе­ре­сид­жу­ва­ла в попівській гос­поді. Во­на навіть ра­ху­ва­ла день свій з тої хвилі, ко­ли мог­ла врешті бу­ти з о. Ва­си­лем. Реш­ту ж во­на охо­че вик­рес­лю­ва­ла зі сво­го жит­тя.

    Коло різдвя­них свят о. Ва­силь тро­хи за­не­ду­жав. Раїса прис­вя­ти­ла хо­ро­му весь свій час, всі свої си­ли. Во­на з та­ким за­па­лом ви­пов­ня­ла обов'язки ми­ло­серд­ної сест­ри, що навіть до­ку­чи­ла о. Ва­си­леві.

    Раз во­на про­ки­ну­лась се­ред ночі з яс­ною і страш­ною дум­кою: о. Ва­силь вми­рає. Во­на мог­ла б при­сяг­ти, що хтось їй за­раз ска­зав: «Уми­рає». Во­на бо­ялась ду­ма­ти про се - і ра­зом з тим уяв­ля­ла собі бліде об­лич­чя з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма на руці чор­ної ма­туш­ки і розх­рис­тані, схвильовані пе­редс­мерт­ним відди­хом гру­ди.

    Вона при­хап­цем на­ки­ну­ла на се­бе оде­жу і, мов загіпно­ти­зо­ва­на, вибігла зі шко­ли. Над­ворі сніг синів та грав вог­ня­ми, в мо­роз­но­му повітрі пред­ме­ти зда­ва­лись твердіши­ми, гостріши­ми. Навк­ру­ги бу­ло ти­хо й пус­то. Сніг рипів під Раїси­ни­ми но­га­ми (ка­лоші во­на за­бу­ла взу­ти), а во­на бігла і уяв­ля­ла собі світло у вікнах, грю­кан­ня две­ри­ма, охан­ня і ле­мент, а на ру­ках у чор­ної ма­туш­ки смер­тельно бліде об­лич­чя і напівмертві ус­та ви­мов­ля­ють її ім'я…

    - Іду…- шеп­че Раїса, поспіша­ючи.

    Вона біжить що­си­ли, хоч но­ги під нею трем­тять і вги­на­ються. Во­на не вірить, що добіжить, і по­си­лає на­пе­ред свою ду­шу. Во­на пев­на, що вар­то їй добігти - і ста­неться чу­до, він ожи­ве і оду­жає. Вся кров збігається до її сер­ця, і тільки од­но во­но жи­ве та го­то­ве на бо­ротьбу.

    Раїса чує, що но­ги її не вит­ри­ма­ють, ось-ось підігнуться. Во­на до­бу­ває ос­танніх сил… до­дає но­гам жва­вості ру­ха­ми ціло­го тіла. Та ось врешті блим­ну­ло світло… В од­но­му вікні, в дру­го­му… і Раїса грудьми нас­ко­чи­ла на хвіртку у ви­со­ко­му бар­кані…

    Хвіртка за­чи­не­на. Раїса при­па­ла ли­цем до шпа­ри. В ши­ро­ку роз­ко­ли­ну хвіртки гля­нув на неї білий і хо­лод­ний, як з кри­ги, дім з чор­ни­ми зас­па­ни­ми вікна­ми. Бу­ло ти­хо. Навіть пси спа­ли.

    Раїса об­пер­лась пле­чем у хвіртку й зап­лю­щи­ла очі. Не радість, а вто­ма об­ня­ла її. На­че кров, що збіглась до сер­ця, па­рою взя­лась у мо­роз­но­му повітрі, в гру­дях ста­ло пус­то і сла­бо.

    Коли Раїса одк­ри­ла очі, пе­ред нею в синьому сяйві біліли сніги, бли­ща­ла в'їждже­на до­ро­га, дріма­ли убогі ха­ти, не­мов білі гри­би на чор­них корінцях. Навіть сліди у гли­бо­ко­му снігу ба­чи­ла во­на ви­раз­но, зна­чить, се був не сон, а дійсність.

    Їй ста­ло со­ром­но.

    Схиливши го­ло­ву, во­на ти­хо поп­лен­та­лась на­зад.

    «Коли б хто не по­ба­чив»,- ду­ма­ла во­на ози­ра­ючись. Во­на бо­ялась стріти свідків своєї нічної мандрівки.

    Скрізь бу­ло без­люд­но й ти­хо. Тільки ко­ло церк­ви сто­рож так нес­подіва­но ляп­нув у ка­ла­та­ло, що Раїса ма­ло не впа­ла. На дру­гий день Раїса довіда­лась, що о. Ва­силь спокійно

    проспав цілу ніч і по­чу­ває се­бе сли­ве здо­ро­вим…

    О. Ва­си­леві по­ча­ла до­ку­ча­ти без­пе­рес­тан­на опіка над йо­го осо­бою. Ко­ли він ви­хо­див із ха­ти, йо­го оде­жа підля­га­ла конт­ро­лю, на нього на­мо­ту­ва­ли стільки хус­ток, на­че він зби­равсь за три­дев’ять зе­мель, фу­фай­ки ж, спле­те­ної Paїcoю, він не мав пра­ва ски­да­ти цілу зи­му. Ко­жен ка­шель, навіть ду­же лег­кий, вик­ли­кав до­ко­ри в не­обе­реж­ності. Брак апе­ти­ту вів за со­бою усильні прип­ро­шу­ван­ня, а ве­ли­кий апе­тит - бла­ган­ня не об'їда­ти­ся. Се дра­ту­ва­ло о. Ва­си­ля.

    Се прос­то якась змо­ва про­ти нього. Чо­го їй тре­ба від нього, тій старій панні?

    - Ви мені в рот ди­ви­те­ся, а самі нічо­го не їсте, ско­ро з вас мощі бу­дуть…

    Грубий тон і розд­ра­ту­ван­ня о. Ва­си­ля об­ра­жа­ли Раїсу. Во­на покірно зно­си­ла йо­го дес­по­тизм, нічо­го не ска­за­ла йо­му, ко­ли він прог­нав Те­тя­ну та най­няв на її місце, ко­го сам схотів, хоч но­вий сто­рож вічно стир­чав у попівській пе­карні і нічо­го не ро­бив у школі. Во­на навіть не про­тес­ту­ва­ла, ко­ли о. Ва­силь виг­нав зі шко­ли двох най­кра­щих шко­лярів че­рез якісь свої ра­хун­ки з їх батька­ми. Але та зне­ва­га до най­кра­що­го її по­чут­тя боліла Раїсу.

    О. Ва­силь не помічав то­го. Од­нак Раїса ба­чи­ла, що він ухи­ляється од давніх бесід та су­пе­ре­чок, які так по­до­ба­лись Раїсі.

    Вечори во­ни про­во­ди­ли ра­зом, хоч то вже бу­ли не давні ве­чо­ри.

    Після чаю ста­ра ма­туш­ка при­мо­щу­ва­лась під гру­бою, ста­ви­ла пе­ред со­бою ре­ше­то з пір'ям і скуб­ла, злег­ка дріма­ючи. Раїса про­тя­гу­ва­ла ру­ку до книж­ки і несміли­во пи­та­ла:

    - Може, по­чи­таємо?

    - Е, не хо­чу, до­ку­чи­ло… Що там у тих ро­ма­нах… Не знаю, для ко­го во­ни пи­шуться… Хіба для ста­рих паннів, щоб кров розгріва­ти.

    З си­ми сло­ва­ми о. Ва­силь ки­дав скісний пог­ляд на Раїсу і позіхав. Він ча­ла­пав по хаті, позіхав, ну­див­ся або сідав на ка­на­пу… і знов позіхав, з сма­ком і з кря­кан­ням.

    Матушка за пір'ям вто­ру­ва­ла.

    - Ти б пішов спа­ти, а то ще­ле­пи роз­де­реш…- ра­ди­ла во­на йо­му.

    - А справді, піду… чо­гось сон наліг на ме­не, - позіхав о. Ва­силь і йшов спа­ти, нев­ва­жа­ючи на те, що бу­ло ще ра­но і що Раїса сиділа в сто­ловій.

    Часом він за­би­рав­ся до пи­сан­ня цер­ков­них кни­жок, не­мов не помічав Раїси.

    Інколи ж йо­го прос­то ґедзь на­па­дав - і тоді він ста­вав нес­тер­пу­чим: пус­кав Раїсі шпильки, глу­зу­вав із її ек­зальтації, осміював навіть її по­вер­ховність, спе­ре­чав­ся про­ти то­го, що сам раніш обс­то­ював. Ста­ра ма­туш­ка му­си­ла бра­ти під обо­ро­ну збен­те­же­ну й зас­му­че­ну Раїсу, сва­ри­лась на си­на і сту­ка­ла ціпком, щоб пе­рер­ва­ти неп­риємну роз­мо­ву.

    З приїздом на різдво Тасі відно­си­ни поп­ра­ви­ли­ся, о. Ва­силь знов став ми­лим і ве­се­лим, а Раїса по­чу­ва­ла се­бе доб­ре, не­мов ви­ки­ну­ла з пам'яті усе неп­риємне.

    Та зго­да бу­ла не­дов­гою. Та­ся швид­ко поїха­ла, і о. Ва­силь за­ну­дивсь. Він блу­кав по ха­тах мля­вою хо­дою, спус­тив­ши го­ло­ву, і не знав, що з со­бою ро­би­ти.

    Врешті од­но­го ве­чо­ра підійшов до ша­фи, вий­няв пляш­ку з горілкою і на­лив собі чар­ку. Раїса ви­ди­ви­лась на нього ве­ли­ки­ми пе­ре­ля­ка­ни­ми очи­ма. О. Ва­силь по­хо­див, по­хо­див і знов на­лив чар­ку. Раїса з жа­хом ди­ви­лась на нього. Та ко­ли він зго­дом на­лив тре­тю чар­ку, во­на рап­том зня­лась, мовч­ки поп­ро­ща­лась з о. Ва­си­лем і вий­шла з ха­ти.

    Не роз­дя­га­ючись, не світя­чи світла, Раїса впа­ла на ка­нап­ку у своїй світличці. Во­на ле­жа­ла та­ка ти­ха, приг­ноб­ле­на, роз­топ­та­на і ро­зуміла лиш од­но, що во­на оди­но­ка. Оди­но­ке, са­мотнє, за­нед­ба­не всіма сер­це схо­ди­ло кров'ю у темній сос­новій до­мо­вині.

    Надворі вив пес. Упер­то, жалібно тяг­ла­ся но­та скар­ги у тем­ряві. Отак во­на мог­ла б ви­ти, ко­ли б ма­ла си­лу. Та на­що ви­ти! Во­на бу­де ле­жа­ти тут без ру­ху, без надії, аж по­ки ся пітьма не зміниться у вічну. Як жи­ва квітка поміж карт­ка­ми книж­ки. Во­на не хо­че чу­ти то­го чи­кан­ня дзи­гарів, вит­тя со­ба­ки, не тре­ба тих усіх згуків, що на­га­ду­ють жит­тя, хай бу­де ти­ша і нев­тиш­ний, щем­ля­чий біль оди­но­ко­го, без­надійно­го сер­ця. Хай во­но схо­дить кров'ю…

    Як дов­го ле­жа­ла отак Раїса, во­на не зна­ла. Во­на пам'ятає тільки, що рап­том по­чу­ла на сво­му серці чи­юсь теп­лу, м'яку ру­ку. Во­на розп­лю­щи­ла очі. Над нею, схи­лив­шись., сто­яв Хрис­тос, а на чор­но­му ліфі, там, де бу­ло у неї сер­це, ле­жа­ла йо­го біла і м'яка ру­ка. Раїсі ста­ло со­ром­но і страш­но. Во­на скрик­ну­ла і зірва­лась з місця. При­вид щез. Трем­тя­чою ру­кою засвіти­ла во­на свічку і об­тер­ла піт з чо­ла. Во­на не мог­ла з певністю ска­за­ти, чи то був сон, чи при­вид, во­на тільки й досі чу­ла на серці до­тик теп­лої чу­жої ру­ки.

    З то­го ча­су Раїса ско­ри­лась. Во­на з по­ко­рою прий­ма­ла грубість о. Ва­си­ля, йо­го усмішки, нех­ту­ван­ня, а о. Ва­силь, не­мов упи­вав­ся си­лою вла­ди над ста­рою пан­ною і все частіше ви­яв­ляв їй по­гор­ду. Єди­ною обо­ро­ною в Раїси ста­ла по­ко­ра. Чим більше о. Ва­силь од­пи­хав її від се­бе, тим з більшою са­мо­жерт­вою во­на прис­вя­чу­ва­ла йо­му свій час, свої си­ли. Во­на за­люб­ки од­да­ла б йо­му ос­тан­ню крап­лю крові сво­го сер­ця. Ко­ли б він одт­ру­тив її, як ле­да­чу со­ба­ку но­гою, во­на б з лю­бов'ю й по­ко­рою при­па­ла б ус­та­ми до тої но­ги. По­ко­ра ди­ви­лась з її ве­ли­ких очей, світи­лась у жов­то­му, ви­сох­ло­му тілі.

    Вона чер­па­ла си­ли у тій по­корі, зна­хо­ди­ла в ній терп­ку на­со­ло­ду, ви­со­ку по­езію. Грубі виб­ри­ки о. Ва­си­ля Раїса прий­ма­ла за об'яв енергії та не­по­хит­ної волі, а йо­го не­уваж­не, нерівне і ча­сом згірдне по­вод­жен­ня з нею по­яс­ня­ла собі тим, що о. Ва­силь жи­ве ви­щи­ми інте­ре­са­ми і йо­му труд­но звер­та­ти ува­гу на дрібниці.

    І во­на за­люб­ки при­но­си­ла в дар нез­ви­чай­ній лю­дині своє сер­це і свою по­ко­ру, як її нав­чив той, що ли­шив на її серці теп­лий слід ру­ки. То був Хрис­тос, на­пев­не, Хрис­тос. І во­на чу­ла, що лю­бить йо­го. Во­на йо­му мо­ли­лась. В тиші й са­мо­тині ве­ла з ним со­лодкі бесіди. І він ро­зумів її.

    Тим ча­сом Раїса та­ну­ла.

    Разом з вес­ня­ни­ми во­да­ми спли­ва­ло й її здо­ров'я.

    - Ви б по­ра­ди­лись у ліка­ря, полічи­ли б ся, - го­во­рив о. Ва­силь, зу­пи­ня­ючи пог­ляд на її вос­ко­во­му лиці.

    Вона нічо­го не од­повіда­ла і тільки ди­ви­лась на нього про­зо­ри­ми, смут­ни­ми очи­ма.

    Весна зда­лась Раїсі на те, щоб щос­луж­би бо­жої ста­ви­ти у вівтарі свіжі бу­ке­ти. То бу­ла її офіра. Во­на вста­ва­ла удосвіта і зе­ле­ни­ми, ро­ся­ни­ми ран­ка­ми блу­ка­ла по лу­ках, зби­ра­ючи квітку до квітки.

    Чи ви не за­ко­ха­лись ча­сом, що хо­ди­те по досвітках на ren­dez-vo­us7 аж за се­ло? - жар­ту­вав о. Ва­силь, дізнав­шись про ті ранішні екс­курсії.

    Після служ­би один із бу­кетів Раїса бра­ла собі. Їй зда­ва­ло­ся, що він зміняв­ся. За­пах і бар­ва квіток ста­ва­ли сильніши­ми, свіжіши­ми, на­че лас­ка бо­жа, що схо­ди­ла під час відпра­ви на вівтар, радісно роз­ту­ля­ла їх віноч­ки. Раїса при­тис­ка­ла бу­кет до уст і сер­ця і ста­ви­ла у се­бе в спальні на сто­ли­ку.

    Там, у сій мо­нас­тирській келії з білосніжним діво­чим ло­жем і чор­ною оде­жею на стіні, під чис­тим ряд­ном, во­на спо­ру­ди­ла собі щось на взір вівта­ря, заквітча­но­го за­паш­ним зіллям, свіжи­ми й су­хи­ми квітка­ми. На вид­но­му місці сто­яла ря­дом із бу­ке­том ве­ли­ка фо­тог­рафія о. Ва­си­ля.

    Раїсі ма­ло бу­ло цер­ков­ної відпра­ви; во­на ста­ва­ла ще на коліна пе­ред своїм вівта­рем із очи­ма, втуп­ле­ни­ми в порт­рет о. Ва­си­ля, ду­ма­ла про Хрис­та й по­си­ла­ла йо­му мо­лит­ви сво­го сер­ця. Йо­му, од­но­му йо­му, одк­ри­ва­ла во­на сер­це. Во­на скар­жи­лась йо­му на своє жит­тя, без­барв­не, бліде, нев­до­вольня­юче. Навк­ру­ги її пуст­ка, німа, без ра­дощів, хо­лод­на. Во­на не хо­че та­ко­го жит­тя, во­но не потрібне їй… На­що ж ти, бо­же, вклав у нього во­гонь, ко­ли той во­гонь лиш у попіл обер­тає її сер­це!.. Ти сам ба­чиш, як во­на страж­дає, візьми її до се­бе, дай їй щас­тя, яко­го во­на не заз­на­ла на землі, яко­го праг­не, мов пи­ти в га­рячці. До ніг твоїх, про­би­тих на хресті, во­на скла­дає своє оди­но­ке сер­це і всю си­лу йо­го ко­хан­ня. Ти доб­рий, ти гар­ний, во­на бу­де тобі вірно слу­жи­ти, бу­де твоєю покірною невільни­цею. Потіш її. Освіжи її смажні ус­та. По­ло­жи на її сер­це свою ру­ку, утиш бунтівли­вий тре­пет йо­го, як ти се зро­бив раз… бо­же!.. Ісу­се!..

    Затуманена за­па­хом квіток, сп'яніла скар­га­ми з дна сер­ця, во­на здійма­ла ру­ки до не­ба, зав­ми­ра­ла в бла­га­ючій позі і з вірою в чу­до прик­ли­ка­ла до се­бе потіху,

    Потіха при­хо­ди­ла звідти.

    Тиха, лагідна пос­тать Хрис­та спус­ка­лась до неї. Сірі очі йо­го про­меніли ти­хим по­лум'ям і пес­ти­ли лас­кою. Він брав її на ру­ки, та­ку бідну, та­ку ма­леньку, як пір'їнку, підіймав її, - во­на чу­ла, що од­ри­вається од землі, - і клав собі на гру­ди.

    Невимовна розкіш спов­ня­ла її тіло од то­го до­ти­ку, в со­лодкій млості во­на тра­ти­ла тя­му, а спо­пеліле сер­це знов на­ли­ва­ло­ся га­ря­чою кров'ю, па­ла­ло не­бес­ною радістю… Нев­пинні сльози зми­ва­ли її об­лич­чя.

    

    Ти ро­зумієш, - ве­ла далі своє оповідан­ня Раїса близькій при­ятельці і шкільній под­рузі, що нес­подіва­но заїха­ла до неї, - ти ро­зумієш - се лю­ди­на нез­ви­чай­на, не прос­тий сільський піп… Ко­ли б ти зна­ла йо­го ви­сокі дум­ки, бла­го­род­не сер­це, йо­го ідейність, чис­то­ту ду­шев­ну… ти б бу­ла за­ча­ро­ва­на їм… Він гар­ний… Йо­го сірі очі про­меніють ти­хим світлом, на блідо­му ви­ду й ви­со­ко­му чолі спокій і по­го­да… Во­лос­ся тро­хи ру­да­ве, але се не псує їх, нав­па­ки, ус­та при них зда­ються свіжіши­ми… Го­лос му­зи­кальний… Ти йо­го по­ба­чиш, ти му­сиш по­ба­чи­ти… йо­го, мо­же, не всі люб­лять, бо він має енергію і не­по­хит­ну во­лю… Сій лю­дині не тут місце, не на селі… Тут він про­па­дає… І от уяви собі моє го­ре - він зби­рається до о. Іва­на на храм…

    - Яке ж тобі тут го­ре? Хай їде…

    - Ти не ро­зумієш, ти не хо­чеш ро­зуміти… Він не по­ви­нен ту­ди їха­ти… Там не місце йо­му… там бу­де ли­ше п'янство, кар­ти, гульня… Він му­сить бу­ти сильним, він му­сить бу­ти ви­щим… Він ки­нув пи­ти… Я йо­го так про­ха­ла, так бла­га­ла, щоб не їхав… Нев­же я… Нев­же він…

    Раїса сиділа мовч­ки, а рясні сльози ти­хо ко­ти­лись по її ви­ду, та­ко­му жалібно­му, не­щас­но­му, з ви­ра­зом пи­тан­ня й му­ки. Пальці хрус­ну­ли од внутрішнього бо­лю, а за­ту­ма­нені сльоза­ми очі ди­ви­ли­ся ку­дись у простір…

    - Ти не ро­зумієш, - по­ча­ла во­на знов, звер­та­ючи мок­ре ли­це до при­ятельки, але та пе­ре­пи­ни­ла:

    - Ні, я ду­же доб­ре ро­зумію: ти йо­го ко­каєш.

    - Що ти ска­за­ла?

    - Я ка­жу, що ти йо­го…- і не скінчи­ла.

    Раїса рап­том од­хит­ну­лась од при­ятельки і ти­хо скрик­ну­ла, як ра­не­ний птах.

    Перед нею миг­ну­ла блис­кав­ка, а під но­га­ми за­па­лась зем­ля. Гли­бо­ка, мо­роч­ли­ва, чор­на бе­зод­ня. Раїса по­ти­ху спус­ка­лась ту­ди, і з очей її по­волі ще­за­ла ро­же­ва од за­хо­ду, за­ку­та­на в зе­лень кленів церк­ва.

    

Чернігів, вересень 1901

    

1. Сумний, як день ясний

    

    Для сер­ця без надії.

    2. Коп­пе Фран­суа Еду­ард Жо­акен (1812-1908) - франц. письмен­ник.

    3. Земська уп­ра­ва - ви­ко­нав­чий ор­ган земських ус­та­нов Росії у 1864-1917рр.

    4. Фейєрбах Людвіг (1804-1872) - нім. філо­соф-ма­теріаліст, один з по­пе­ред­ників марк­сиз­му.

    5. Єпархія - ос­нов­на цер­ков­на адміністра­тив­на оди­ни­ця.

    6. Марс - за римською міфо­логією, бог ро­дю­чості, рос­лин­ності, ди­кої при­ро­ди, пізніше ото­тож­не­ний з грецьким Аре­сом, бо­гом війни.

    

7. Побачення (франц.)

    

This file was created with BookDesigner program

Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра.

10.09.2008

    

Сторінка 6 з 6 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.docx70 Кб1362
Скачать этот файл (Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2)Mihaylo_kocyubinskiy_lyalechka.fb2140 Кб1480

Пошук на сайті: