Микола Куліш
Мина Мазайло (СКОРОЧЕНО)
Дійові особи:
Мина Мазайло —харківський службовець середніх літ.
Лина (Килина)
Мазайло —його дружина.
Рина (Мокрина)
Мазайло —їхня дочка.
Мокій —їхній син.
Уля —подруга Рини.
Тьотя Мотя —сестра Мини з Курська.
Тарас Мазайло —дядько Мини з Києва.
Баронова —Козино —вчителька «правильних проізношеній» російської мови.
Тертика
Губа —комсомольці, друзі Мокія
Аренський
Дія відбувається в домі Мини Мазайла на Н—ській вулиці, 27, Холодної Гори м. Харкова, у тридцяті роки XX ст., в період найбільшого поширення українізації.
ПЕРША ДІЯ
1
Приходить Уля. Рина в цей час перед люстерком. Відразу накинулася на подругу: «Ой, Упю, тобі не сором! Я так тебе жду, нерви як не луснуть. У нас в квартирі таке робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки? Таке робиться! Братик мій Мокій збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?»
Уля теж швиденько до дзеркала, помилувалася собою, примружила очі: «За три сорок!»
Рина й собі до дзеркала, зробила трагічні очі:
— І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лампочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші!
Уля здивована, а Рина продовжує розповідати, що тато й слухати не хоче про укрмову, а навпаки, хоче їхнє малоросійське прізвище змінити і підшукує собі вчительку, яка б навчила його правильної російської вимови.
Уля ще більше дивується, а Рина продовжує розповідати, що Мокій про це ще не знає, а навпаки — мріє додати до прізвища Мазайло загублену половинку — Квач. Тато зранку пішов до загсу дізнаватися, чи можна змінити прізвище і чи має він право примусити Мокія. Мати пише секретного листа в цій справі до тьоті Моті в Курськ, щоб вона якнайшвидше приїжджала на допомогу.
2
Входить мати.
Рина питає її, чи написала вона листа. Мати сказала, що написала, уже й відіслала.
Рина
— …Одного листа мало. Треба телеграму! Та поки там тьотя одержить листа, ти знаєш, що у нас тут статися може?
Мати пішла.
Уля і Рина продовжують розмову.
— Слухай, Ринко! Невже і прізвище в загсі міняють?
— А ти думала де? Тількі в загсі! Прізвище, ім'я, по батькові, все життя тепер можна змінити тільки в загсі, розумієш? Ой Улю, ой Улюню! Коли ти мене любиш, зроби так, щоб Мокій закохався у тебе. Може, він кине свої українські фантазії, може, хоч прізвище дасть поміняти…
— Ха—ха! Хіба це поможе?
— Поможе. Закохуються ж так, що на розтрату йдуть, про партію забувають, і не абихто…
— Я не зможу. Хіба я така?
— Зможеш! У тебе чарівні очі, чудесні губи, прекрасний бюст. Ти його одним махом закохаєш. …Він мені навіть якось сам казав, що в тебе напрочуд гарні очі, .
..які нагадують два вечірні озерця в степу.
Уля (до люстерка роздумливо, мрійно)
— Що ти кажеш? (Потім критично.) Хоч це й поетично, проте… Знаєш, яку партію знайшла собі Оля Семихаткова?
— Ну?
— Комуніста. Молодий ще, …але стаж надзвичайний! Щоліта відпочиватиме в Криму. А там не два озерця — море. Два моря! Чорне і Каспійське.
Рина
— Отож почни з Мокія, Улько, — практику матимеш, як треба закохувати. Думаєш, Оля Семихаткова ото так зразу й взяла комуніста? Практику мала, з комсомольцями. А наш Мокій теж у комсомолі скоро буде, розумієш?
З
Входить мати. Рина питає:
— Написала?
Мати
— «Курськ, Корєнний ринок, 36, Мотроні Розторгуєвій. Негайно, негайно приїзди. Подробиці листом. Сестра Лина»…
Рина
— А подробиці листом навіщо?
Мати
— Як навіщо? Щоб з них напереддовідатись, що ж таке у нас робиться…
Рина
— Ну, то вона й ждатиме листа. Мати з досади прикусила язика. Тоді
— То я хотіла, щоб не пропали десять копійок, що на листа витратила.
Рина
— Дай я покажу, як писати!… «Мрія воскресла. Мина міняє прізвище. Мокій збожеволів укрмови. Станеться катастрофа. Приїзди негайно».
Мати пішла.
Рина (до Улі)
— Тепер ти розумієш? Жах! Ой, Улюню! Молю тебе, благаю — закохай!
Уля (схвильовано)
— Ну як я почну, чудійко ти? Сама знаєш, який він серйозний, ще й український. Ну як до нього підступитися? З якого боку?
— З українського,… тільки з українського.
— Ти, я бачу, Рино, дурна. Та в нього ж іншого боку нема, а ти кажеш: тільки з українського. Він же з усіх боків український. …Не хочу, не можу, не знаю як…
Рина
— Побачиш, що зможеш. Ось зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до нього підійти, з якої сторони він
одмикається. Дурненька, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка. …А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як усяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Рина не така, щоб назад.
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. Адалі — сама побачиш…
(Постукала у двері до брата.)
— Моко, вийди на хвилинку!
4
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми)
Рина
— Цс—с… Чого?
Мати {тихше)
— А того, що в ній тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
5
Увійшов Мокій, юнак… з мрійними, але злими очима. Хотів гримнути на сестру, та побачив, що вона не сама:
— Ну?
Рина (до брата)
— Ти, здається, знайомився колись. Моя подруга — Уля Розсоха. Уля самими губами:
— Розсохина.
Рина (снатиском)
— Розсоха.
Мокій незграбно подав руку.
Рина
— На хвильку, Моко. Улі страшенно вподобалось українське слово — бразолійний, а я не знаю, що воно означає. Яка його тяма?
Мокій
— Бразолійний — темно—синій. (До сестри.) Більш нічого? (Взяв йти).
Рина (до Улі)
— Бразолійний — темно—синій, розумієш, .Улю? (До брата.) Уля каже, що воно звучне таке, свіже — бразолійний.
М о к і й (do Улі. Стримано)
— Ви де чули чи вичитали це слово?
Ул я (розгубилася)
— Я?.. Я не зна… Воно мені просто взяло й вподобалось…
Рина (перехопила)
— Улі ще одне подобалось слово… «Бринить», ти казала? … Що таке «бринить», Моко?
Мокій (м'якше)
— А, «бринить». По—руському — «звучить». Та тільки одним словом «звучить» його перекласти не можна. «Бринить» має… (До сестри, нахмурившись.) Стривай! Ти мене колись про це слово вже питала… Просила, щоб я підлоги за тебе натер, і перед тим питала.
Рина
— Невже питала? Тепер пригадую. …А я у тебе спитала для Улі, та забула… Ти ще, пригадую, сказав, що «бринить» — якесь надзвичайне слово…
Мокій (до Улі)
— «Бринить» має декілька нюансів, відтінків. По—українському кажуть: орел бринить. Це означає — він високо, ледь видко — бринить… Можна сказати — аеро бринить. А от іще кажуть: сніжок бринить. Це як випаде, а тоді зверху, в повітрі, ледь примітний такий, бринить… Або кажуть — думка бринить. Це треба так розуміти: тільки—тільки береться, вона ще неясна — бринить. Спів бринить. Це, наприклад, у степу далеко ледве чути пісню… (З гумором.) Губа бринить. Так на селі й кажуть: аж губа бринить, так цілуватися хоче.
Уля
— А знаєш, Рино? Мені справді вподобалось це слово.
Рина
— Браво! Ти, я бачу, тепер зрозуміла, які що. (До Мокія.) Між іншим, Уля страшенно любить українські кінокартини і написи… каже, що вони якісь… надзвичайні.
Мокій
— На жаль, гарних українських кінокартин дуже мало… Дуже мало!
Рина
— Оце ж вона й прийшла спитати, про оце ж і просить, щоб я з нею пішла сьогодні в кіно. А мені ніколи, розумієш?
. Мокій
— Гм… Я пішов би, та мені треба на збори комсомолу.
Рина:
— Я б сама з нею пішла, та коли ж її цікавить не так картина, як написи до неї: чи чистою укрмовою написано, чи робленою, чи попсованою. (До Улі.)Я не знаю, чого тебе це цікавить.