Мокій
– Панчохи з рожевими бережками… Ато ще кажуть: миска з крутими берегами. Або пустився берега чоловік, по—руському — на проізвол судь-би. Або, нарешті, кажуть, берега дати… Наприклад: треба українській неписьменності берега дати! Ах, Улю. Як ще ми погано знаємо українську мову… А яка ж вона поетична, милозвучна, що вже багата… Та ось вам на одне слово «говорити» аж цілих тридцять нюансових: говорити, казати, мовити, базікати, гомоніти, гуторити, повідати, торочити, точити, балакати, цвенькати, бубоніти, лепетати, жебоніти, верзти, плести, ґерґотати, бурмотати, патякати, варнякати, пасталакати, хамаркати, мимрити, цокотіти…
З
Увіходить суха, потерта якась дама у довоєнному вбранні. Звертається до Улі, що вона Баронова—Козино і прийшла, як домовлялися, давати її папі лекції «з правильних проізношеній». Уля відповідає, що її папа помер три роки тому, вона певне помилилася. Мокій здогадується, що то до його батька.
Говорить: «Може, до Мазайла ви прийшли?» Вчителька радіє, що згадала нарешті прізвище, і каже: «Так! Мазайла! Він ще казав, що не треба запам'ятовувати прізвища, бо не сьогодні—завтра має змінити його у загсі на інше… Воно справді якесь чудне. Либонь, малоросійське?» Мокій гнівається і кричить: «Однині… у мене папи нема!»
4
Входить Мазайло, кидається до Козино. . — Жду вас, жду!
Баронова — Козино
— Вибачте, вийшло таке непорозуміння. Сказали — вас нема, що ви померли…
Мазайло, сверлячи очима Мокія, запрошує вчительку до кімнати, а син гнівається: «Не дам! Не дозволю! І жодної лекції!» Потім до Улі:
«Бачите тепер, Улю, який я самотній?.. Рідня — а нема до кого слова промовити, тим паче українського. Слухати не хочуть… Буду на зло, на досаду декламувати українське слово… Не розуміють його краси, а з моєї самотності сміються. Отак і живу, самотію, як місяць над глухим степом, як верства в хуртовину… А як хочеться знайти собі такого друга, теплого, щирого, щоб до нього можна було промовитись словом з Грінченкового словника та й з власного серця…»
Уля (вже никла жалощами)
— А як буде у вас подруга, щира й тепла… Навіть гаряча…
Мокій
— Ах, Улю! Мені вже давно хотілось вам сказати…
Уля (трепетно)
— Що?
Мокій
— Ще тоді хотілося сказати, як пили ви зельтерську воду, як дивились на зоряну криницю, на дівку з відрами… Хотілося сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Давайте я вас українізую!
Уля (мало не впала, обскочила)
— Он ви що! Не хочу!
Мокій іде у наступ, говорить, що вона ж українка, і прізвище у неї українське — Розсоха, та що там прізвище — у неї очі українські, губи, стан! І він це може довести за допомогою науки — антропології. Мокій починає обмірювати Улю сантиметром і пояснює, дивлячись у таблицю, що у неї скрізь «український індекс»: зріст, довгі ногі, смаглявість, темні очі тощо. І наполягає на своєму:
— Отже, дозвольте мені вас українізувати, Улю!
Уля (тихо)
— Українізуйте, Моко.
Мокій (узявши Улю за руку)
— Ой, Улю, вивчивши мову, ви станете… Що там українкою. Ви станете… більш культурною, корисною громадянкою, от вам клянусь! Ви станете ближче до робітників, до селян та й до мене, а я до вас…
5
Увійшла Мазайлиха з якоюсь химерною електричною мухобійкою в руках. Почала ляскати на мух. Поляскавши, вийшла.
6
Мазайло уводить Баронову— Козино і починається урок. Вчителька хвилюється, ніяковіє, потім вирішує почати, як у гімназії — з молитви. Обоє натхненно і зі слізьми вичитують молитву. Далі Баронова—Козино говорить, ніби у класі перед учнями. Починають розучувати вірш «Сенокос». У Мазайла ніяк не виходить вимова російського «ге». Він у відчаї. Вчителька заспокоює його, просить не хвилюватися.
Мазайло
— О, як не хвилюватися, як, коли оце саме «ґе» увесь вік мене пекло і кар'єру поламало… Ще молодим… Губернатора дочка оддаля закохалася мною…. Почувши ж з уст моїх «Ге», «ге» — одвернулась, скривилась.
Мокій вирішує перешкодити навчанню батька, одчиняє двері і починає вчити Улі української мови, читаючи народну пісню «Брат і сестра». У неї не виходить українське «ге». Далі чути почергово то голос Мазайла, то голос Улі. У першого тик І не виходить з російською вимовою, а у другої — з українською. їхні вчителі сміються, щоб досягти успіху, заміняти один звук іншим, близьким, виходить ще смішніше. Нарешті, зрозумівши, ідо нічого не вийде в обстановці перекрикування, обидві лекції припиняють і переносять на завтра.
7
Батько з сином сваряться. Мокій у запалі про батька: «У криницю його з новим прізвищем!» Мати трагічно: «Боже мій, почалась катастрофа! Що робити?» Мокій далі допитує батька, чи він справді міняє прізвище. Раптом дзвінок у двері. Це приїхала тьотя Мотя. Мати радіє: «Слава Богу! Спасителька наша приїхала».
8
Рина на ходу доказує тьоті Моті, яка в них сталася катастрофа в домі. Усі вітаються з тіткою, а вона весь час намагається щось сказати. Нарешті це їй вдається:
— Я бачу, я розумію, але що у вас на вокзалі робиться? Усі затривожилися, почали розпитувати.
Тьотя
— Не бачили, не читали? «Харків» — написано. Тільки но під'їхала до вокзалу, дивлюсь — отакими великими літерами: «Харків». Дивлюсь — не «Харьков», а «Харків». Нащо, питаюсь, навіщо ви нам іспортілі город?
Мазайло
— А—а. Так про це ви спитайте ось у кого (на Мокія). Він знає.
Мокій
– Ах, тьотю! За нього тільки що взялись, щоб виправити, а ви вже питаєтесь — навіщо?
Мазайло
– Чули? То, може, ти й за наше прізвище візьмешся, щоб виправити?
Мокій
– Не може, а треба! Діда нашого було прізвище Мазайло—Квач — отож треба додати…
Тьоти и здивуванні й з огидою питає Моку, невже він справді за «Харків» і за Квача?
Мокій у роздратуванні кричить
– Так! За Квача! За три Квача! За сто Квачів! За мільйон Квачів! {Вибігає.)
Усі бідкаються, що ж його тепер робити. Мати пропонує проклясти, батько — убити, а Рина — оженити.
А тьотя ходила Наполеоном і думала.
Мати заплакала
— І в кого він такий удався? У кого? Здається ж, і батько, і я всякого малоросійського слова уникали…
Рина
— Ти ж казала, що він у дядька Тараса вдався.
Мати
— Ой, хоч не згадуй. Не дай Бог, оце трапився б ще він… Раптом дзвінок. Приїхав дядько Тарас.
Мати й Мазайло (з жахом)
— Що?
Не пускай його! Скажи — нас нема. Нас арештовано!
9
Дядько Тарас (на дверях)
— А де тут у вас ноги витерти? Всім як заціпило.
Тарас:
— Чи, може, й ви мене не розумієте, як ті у трамваї… Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєш по-нашому, всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає, — приступу немає. Здрастуйте, чи що!
ТРЕТЯ ДІЯ
1
Третього дня Рина зустріла Улю на порозі і повідомила, що настав вирішальний день: тьотя Мотя викликала Мокія на дискусію про зміну прізвища. Мокій же запросив комсомольців. Що з цього вийде — не знає, мабуть, один жах. Добре, говорить, що брат хоч з дядьком посварився за стрічку, за якийсь там стиль, від самого ранку гризуться.
Чути Мокіїв голос: «Вузьколобий націоналізм! Шовінізм усе це». Дядько у відповідь: «Не шовінізм, бельбасе, а наше рідне, українське!»
Потім Рина взялася розпитувати Улю, як у неї просувається справа із закохуванням Моки.
Рина
…Невже ще й досі не прикохала? Невже нічого не вийде? Невже тьотя Мотя правду каже, що тепер Мокія і взагалі мужчину лише політикою і можна обдурити?
Ул я (новим якимось голосом)
— Нічого подібного! Ах, Рино!.. Ти знаєш, як по—українському кажуть: ночью при звьоздах не спітся?
-Ну?
— Зорію. Правда, прекрасно звучить?
Рина
— Це ж ти до чого?.. Та невже ти… Невже ти, Улько, замість закохати Мокія, ти сама ним, ідійотко, закохалася?
Уля (зашарілася)
— Ні, ні…
Рина
— Признавайся, Улько, щоб я по—дурному надій не плекала… Ти мені скажи, прикохаєш ти його, одвадиш од українських усяких дурниць, пригорнеш його на свій, себто на наш бік?.. Улю! Ще раз молю тебе і благаю!.. Уговтай Моку, ні — власкай його, улести, укохай!.. Затумань йому голову, захмели, щоб як п'яний ходив!..