— А знаєш, Рино, жінка по—вкраїнському «дружиною» зветься?
— Ну?
— І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» або «супруга», бо «жінка» — означає «рождающая», супруга ж по—вкраїнському — «пара волів», а «дружина»… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя ти дружинонько…
Або по—вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що «жениться на ней», розумієш, Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш?
Рина
— Дуреля ти… Та це ти вже, я чую, одМоки набралася! Бачу, він тебе, а не ти, на такі фантазії навів. Чую — він тобі такого наказав, начитав…
Уля хотіла виправитись:
— Ні, Ринко, я вже сама про це вичитала…
Рина (до неї)
— Са—ма?!
2
З Мокієвих дверей задом вийшов дядько Та р я с
— Нехай ми шовіністи, нехай… Проте ми рясейіщши в нашій мові ніколи не заводили, а ви що робите? …Є СВОЇ СЛОВО «універсал», а ви «маніфесте» заводите… Рідне слово «пристрій» нн на «нітрат» обернули, а забули, як у народній мові про це говориться? Що (Чи пристрою і блохи не вб'єш, забули, а ви думаєте апаратом, га? По галетах читаю — слово «просорушка» за «шеретовку» править, і це така українізація, питаюсь, га? Самі ви ще не шеретовані, і мова ваша радянська нешерстована… [шеретувати — очищати].
Мокій
…Годі! Не заважайте. Тепер треба її із заліза кувати. Із сталі стругати…
Суперечка закінчується тим, що Мокій, зачиняючи двері, прибив дядькові носа і ще раз обізвав шовіністом.
3
Увійшли тьотя Мотя, Мазайлиха, Рина, Уля.
Дядько Та р а с (не помітивши їх)
— Українізатори! А чого б головного командувателя війська України та Криму на головного отамана або й на гетьмана не перекласти? Хіба б не краще виходило? Здрастуйте, козаки! Здоров був, пане головний отамане або й гетьмане!
Помітив тих, що увійшли.
…По—їхньому, бачте, краще виходило: здрастуйте, товариші козаки! Здоров, здоров, товаришу головний отамане!.. Чули таке?
Тьотя Мотя
— Та як вони сміють до наших козаків якдо своїх товаришів звертатись?
Дядько
— А я ж про що кажу?
4
Увійшли Мазайло, Баронова—Козино.
Тьотя Мотя (доМазайла)
— Та ще й по-українському. Всі козаки говорили по—руському. Донські, кубанські, запорозькі. Тарас Бульба, наприклад..
Дядько Тарас (витріщивсь)
— Хто?
Тьотя
— Тарас Бульба, Остап і Андрій — і я не знаю, як дозволив наш харківський Наркомос виступати їм і співать по-українському, та ще йде?.. У городській опері. Єто… Єто ж просто безобразіє!
Дядько Тарас аж отетерів, здивовано перепитував: «Говорили по-московському?» На що тьотя відповіла: «А ви думали, по-вашому, по—хохлацькому?»
Дядько Тарас
— Тарас Бульба?.. Ніколи в світі! Тільки по—вкраїнському! Чуєте? Виключно по—вкраїнському…
Тьотя Мотя
— Єтого не может бить!
— Га?
— Єтого не может бить!
— Доводи?
— Доводи? Будь ласка, — доводи. Да єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада.
Тьотя
— Отак ви скоро скажете, що й Гоголь говорив, що й Гоголь ваш?..
Дядько
— Він не говорив, але він… боявся говорити. Він — наш.
5
Увійшли комсомольці: один з текою [папкою], другий, чубатий і міцний, з футбольним м'ячем, і третій — маленький, куценький, з газетою.
Вони роздивляються і обмінюються репліками: «Та—ак. Обставинки суто міщанські», «Чи варто й ув'язуватися?..», «Парень просив — треба помогти…»
Увійшов Мокій
— Невже прийшли? Спасибі!.. А я, бачте, заховався отут із своєю укрмовою… Сиджу сливе сам удень і вночі та перебираю, вивчаю забуту й розбиту, і все ж таки яку багату, прекрасну нашу мову! Кожне слово! Щоб не пропало, знаєте, щоб пригодилось воно на нове будування. Бо, знаєте, вивчивши мову так—сяк, нічого з неї прекрасного й цінного не складеш… От… Сідайте! Зараз почнемо.
Аренський
— Занадто захоплюється мовою.
— Боліє. Питання — чого?
Той, що з м'ячем
— А того, що ти не болієш нею. І тільки псуєш. Партія пише, пише — візьміться, хлоп'ята, за українську культуру, не бузіть з мовою, а ти що? Ще йдосі «Комсомольця України» не передплатні). Парнютреба помогти! Парня треба витягти!
7
Усі зібралися на дискусію. Комсомольці знайомляться з присутніми. Тьотя Мотя кокетує: «Мені б років десять скинути, я б сама вписалась у комсомол. Ух, і комсомолка б з мене вийшла!» Зачувши прізвище комсомольця Аренського, Мазайли і всі в захопленні — яке чудове! Тоді інші комсомольці підкреслено називають свої: «Іван Тертика, Микита Губа». Дядько Тарас усе допитується, чи Тертика родом не із запорізьких козаків—отаманів, але той не знає, чим дуже розчаровує дядька. .
Тьотя Мотя не знає, як почати дискусію, і повторює вичитану нею глибокодум -ну фразу: «Життя — то є все…» Потім, нарешті, здогадується і пропонує обрати президію у складі одного «председателя». Просить подати пропозиції щодо цього. Усі кричать, що хочуть обрати на головуючу тьотю Мотю. Вона швиденько питає: «Заперечень немає?» і бере слово:
…Ну, громадяни, товариші, а краще й простіше — мої ви милії люди, руськії люди, їй—богу!.. Давайте всі гуртом помиримо рідного сина з рідним батьком. По—милому, по-хорошому…
Раптом комсомолець Губа запропонував обрати на голову зборів Тертику і сказав, що треба проголосувати.
Тьотя
— Будь ласка!.. Хто за Тертику на голову, будь ласка… Один, два, три, чотири… (Встромила гострі свої очиці в дядька Тараса.) Ну?
Дядько Тарас
— Не з тих Тертик… Утримуюсь.
Уля, що весь час дивилась на Мокія, піднесла й собі за ним руку.
Р и н а (до неї)
— Улько, ти що?
Уля
— Ой… (Тихо.) Помилилась…
Тьотя
— Чотири! Хто за тьотю Мотю на голову? Один, два, три, чотири… Дядько Тарас знову утримується.
Рина (доУлі)
— Улько! Та ти що?
Уля піднесла руку.
Тьотя
— П'ять! Більшість!.. Будь ласка… Хотіла по—милому, по—хорошому, а тепер… (Грізно зацокотіла каблучкою [перетнем].) Дискусія починається, і слово маєш ти, Моко!
Мока відмовляється, говорячи, що не він викликав на дискусію, а його, тому не хоче починати.
Тьотя пояснює, чому йому слово першому:
— А тому, милий, що коли твій рідний папа заснував у власній квартирі… соцілістичеського лікнепа правильних проізношеній, ще й до того вигадав електричну мухобійку, то за таку прекрасну ініціативу, за такий масштаб, за те, що він прагне стати ну просто порядочним человєком, ти хотів його…
Мазайло не витримав
— Утопити в криниці.
Починається сварка. Тепер уже кожен хоче забрати слово.
Тьотя поцокотіла каблучкою
— Я сказала — слово має Мокій.
Мокій
— Саме тепер, коли нам до живого треба, заснувавши в нас український лікнеп, перевести скоріш загальмовану, запізнену Холодну Гору на перший ступінь української грамотності, …щоб ми наздогнали стару європейську… буржуазну культуру… на високості інтернаціональної культури — перший повстаєш проти цього ти, папо, засновуючи… замість українського лікнепу [ліквідація неписьменності] якогось інститутика старих класних дам за програмою: на ґарє русі ґаґочуть, пад ґарой сабакі ґафка-ють, та вигадуючи електричну мухобійку, од якої не меншає у нас мух навіть і зимою…
Тьотя Мотя не витримує:
— Годі!.. Годі!.. І скажи, нарешті, Моко, Моко, Моко, невже ти не руська людина?
Мокій
— Я українець!
Тьотя
— Та українці — то не руські люди? Не руські, питаю? Не такі вони, як усі росіяни?
Мокій
— Вони такі росіяни, як росіяни — українці…
Тьотя
— Тоді я не розумію, що таке українці, хто вони: євреї, татари, вірмени?.. Будь ласка, скажіть мені, кого у вас називають українцями?
Мазайло, випивши води:
— Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української — і це наша малоросійська трагедія.
Тьотя продовжує допитуватись, хто ж нони, ці українці — якої нації. Мазайло пояснює, що частина з них — наші малороси, тобто руські, а частина — галичани, австріяки. На це тьотя зауважує: