— Я так і знала, я так і знала, що тут діло нечисте… Так он вони хто, ваші українці! Тепера я розумію, що таке українська мова. Розумію! Австріяцька видумка, так?
Дядько Тарас
— Зрозуміла, слава тобі Господи, та, жаль тільки, задом… Та тому вже триста тридцять два роки, як написано першого слов'яно—руського словника… найперший слов'яно—український словник Лаврентія Зизанія—Тустановського… Ау вас тоді писаний словник був? Був — питаюсь?..
Мокій
…Я ще не скінчив… Галичина — наша, українська земля, і галичани — наші брати українці, яких одірвали од нас, а нас од них… (До батька.) А твоя теорія, що українська мова є австріяцька видумка, була теорією російських жандармів і царського міністра Валуєва… Ти валуєвський асистент, папо!
Мазайло хапається за серце і говорить, що серцем передчуває — нічого доброго з цієї українізації не вийде. Йому заперечує Губа, що вийде. Тертика підтверджує: «Капітальний факт!» — і бахкає м'яча ногою.
Тьотя
— Ви серйозно чи по—вкраїнському?
Мазайло
— А я не повірю вам, не повірю! І тобі, Мокію, раджу не вірити українізації. Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не давати мені ходу на вищі посади.
Дядько Тарас
— їхня українізація — це спосіб виявити всіх нас, українців, а тоді знищити разом, щоб і духу не було… Попереджаю!
Мокій
— Провокація. Хто стане нищити двадцять мільйонів самих лише селян—українців, хто?
Тьотя:
— А хіба селяни — українці?.. Селяни — мужики.
Знову розгорається сварка. Дядько Тарас пив воду й аж захлинувся, потім, прокашлявшись:
— Наші селяни не українці! Га?.. Та тому вже тисяча літ, як вони українці, а їх все не визнають за українців. Та після цього й ідіот не видержить, не тільки я. Вимагаю слова!
Тьотя Мотя владно зацокотіла каблучкою:
— Слово маю я! Милії ви мої люди! Яка у вас провінція, ах, яка ще провінція! Ой, яка ще темрява! Про якусь українську мову споряться і справді якоюсь чудернацькою мовою балакають. Боже! У нас, у Курську, нічого подібного! Скажіть, будь ласка, у вас і партійці балакають цією мовою?
Мокій
— Так! І партійці, і комсомольці.
Тьотя
— Не розумію. Тоді у вас якась друга партія. У нас, у Курську, нічого подібного. Всі говорять руською мовою. Прекрасною московською мовою, жаль тільки, що нам їїтрошки попсували євреї, що їм тепер дозволено жити у Курську. Та не про це, мої милі, я взялася вам сказати.
Дуже жалько, дуже жалько, що у вас не виставляють на театрі «Дні Турбі -них» — я бачила в Москві… Це жтака розкіш. Така правда, що якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці, ви б зовсім одцуралися цієї назви… Грубі, дикі мужлани!.. І хоть би один путній, хоть трішки пристойний був. Жодного!.. Всі, як один, дикі й жорстокі… І тобі, Моко, після цього не сором називатися українцем, не сором поставати проти нового папиного прізвища! Та в «Днях Турбіних» Альоша, ти знаєш, як про українізацію сказав: все це туман, чорний туман, каже, і все це минеться… А якби ви знали, якою огидною, репаною мовою вони говорять на'сцені. Невже й ваші українці такою говорять? Жах! До речі, невже правда, що «акушерка» по-українському «пупорізка»? Ха—ха—ха… Невже «адвокат» по-вашому — «брехунець», а на лампу ви кажете — лямпа, а на стул — стілець? Хі—хі—хі — стілець!
Тут як не вихопиться дядько Тарас:
— А по—вашому як буде «акушерка»? По—нашому «повитуха», а по-вашому як?
Тьотя Мотя
— Акушерка.
Дядько Тарас
— Нічого подібного! «Акушерка» — слово французьке, «адвокат»—латинське, «лямпа» — німецьке. По—нашому білет — «квиток», а по—вашому як?
Тьотя
— Білет.
Дядько Тарас
— Адзуськи! Білет — слово французьке.
Далі знову розгорається суперечка у досить грубій формі, хто у кого яке слово вкрав. Дядько Тарас кричить, що крали й вони, та не ховались, а тьотя Мотя — що теж крали, та хоч переробляли, а українцям ліньки було й переробити. Нарешті тьотя Мотя пропонує припинити дискусію. Знову проголосували, Уля знову завагалася, але все—таки підняла руку.
Тьотя
…Маю пропозицію: змінити прізвище «Мазайло» на інше, більш людське, а яке — то придумати його тут же на зборах негайно, і за конкурсом.
Мокій
— Маю пропозицію: прізвище «Мазайло» не міняти. Навпаки — додати до нього десь загублену другу половину — Квач…
Між тим комсомольці провели миттєве «засідання» комсомольської фракції і висунули пропозицію:
— Ми, члени КСМУ, обговоривши питання про прізвище взагалі, принципово подаємо таку пропозицію: ми переконані, що за повного соціалізму між вільних безкласових людей поведуться зовсім інші, нові прізвища. Можливо, й не буде окремих прізвищ.
Дядько Тарас
— Аяк?..
Губа
— А просто так, що кожний член великої всесвітньої трудової комуни замість прізвища матиме свого нумера, і все. Наприклад: товариш нумер 35—51. Це визначатиме, що у всесвітньому статистичному реєстрі його вписано буде 35—51-им, що нумер його трудової книжки, особистого телефону, аеромотора, кімнати і навіть зубощітки буде 35—51. Отже, ми, Іван Тертика і Микита Губа, принципово за всесвітню нумерну систему. Але, вважаючи на далеку майбутність цієї системи, ми мусимо до того часу пристати на пропозицію товариша Мокія — не міняти прізвища «Мазайло», тим паче, що воно просте, демократично—плебейське… Навпаки, прізвище Мазайло—Квач, по складах видно, трудового походження. Мокієві предки або мазали колеса в колективних походах, або, принаймні, робили мазниці й квачі, себто ті речі, що й тепер у народному господарстві корисніші, ніж, скажімо, губна помада.
Тьотя Мотя
— Голосую! Хто за мою пропозицію, себто щоб змінити прізвище, прошу підняти руки. Один (на себе), два, три, чотири…
Рина до Улі, що не підняла руки:
— Улько—о!
Уля
— У мене рука болить… Веред…
— Який веред? Де?
— Отут, на правій руці… Отут, під пахвою.
— Ліву підніми!
— Лівою не можу.
Тьотя і Рина засичали на неї:
— Що! Без руки можна сказати. Скажи так: я за! Скажіть, Улю: я за. Милая, скажіть…
Уля
— Я за… була, що треба сказати… Крім того, не можу і, крім того, мені треба негайно вийти… (Вибігла.)
Тьотя Мотя
— Будь ласка! Без неї обійдемось. Хто за нашу резолюцію голосує, підніміть руку! Один, два, три, чотири…
Дядько Тарас
— Адайте мені тепер слова, бо я, мабуть, буду п'ять…
Тьотя Мотя побачила, що погано — вийде чотири на п'ять, і дає слово Тарасові. Той починає вичитувати із записної книжки різні історичні факти, тьотя його відкликає і тиче свою записну книжку з іншими фактами, що свідчать на її користь. Вони тихенько, по секрету, сперечаються, і тьотя Мотя спішить оголосити, що дядько Тарас пристає на її пропозицію.
Дядько Тарас
— Тільки з умовою: подумай, Мино! Подумай, що скажуть на тім світі діди й прадіди наші, почувши, що ти міняєш прізвище…
Мазайло задумався, тяжко замислився. Мислі, як важкі хмари, як туман, покрили посивілу голову. Заскакав якийсь дід—запорожець. Забриніла козацька пісня.
Д і д заскакав, шаблею іржавою забряжчав
— Я твій пращур і той дід, що надіявся на обід, та без вечері ліг спати… Запорожець славний був і колеса мазав. …Отож і Мазайло—Квач прозивався. Як ішли козаки на чотири поля — мазав. Мазав, щоб не пропадала тая козацька слава, що по всьому світу дибом стала, а ти моє славне прізвище міняєш?!
Заскакав другий дід, чумак, теж з мазницею, з квачем …Я — твій прадід Василь, що надіявся на сіль, та й без солі ліг спати. Ще з діда Мазайло—Квач прозивався і чумацькі колеса мазав. Як рипіли
вони на південь — мазав, як рипілина, північ — мазав, а ти моє славне прізвище міняєш?
Заскакав ще третій дід, селянин, без мазниці й квача
— Я твій дід селянин Авив, що був собі та жив, мазав чужії вози, бо свого вже не стало, а ти моє славне прізвище міняєш?