Жінка Зброжека. Ох, Юзю! Ти жартуєш, а він такий шляхетний. Адже він справжній шляхтич з дуже старовинним гербом, Анеля каже. Що ж тепер йому сказати? Яку дати відповідь?
Зброжек. Що? Нічого! Як? Ніяк! А втім, стривай. Ти кажеш, він сьогодні просить відповіді? До десятої години? Тобто до сьогоднішніх торгів? Тоді хай Анелька скаже йому так: до десятої години і увесь сьогоднішній день татові ніколи. Та якщо пан Владек справді – чуєш? – справді полюбив Анельку, хай приходить через три дні.
Жінка Зброжека. Ти даєш згоду?
Зброжек. Без фабрики. (Пішов).
Жінка Зброжека. Анелю! Де ти? Через три дні! (Вибігла).
II
1
Не минуло й години, як пишно вбрана Анеля вже чекала пана Зарембського кінець двору в саду. Щохвилини позирала на ручний золотий годинник-браслет. Навіть труснула – чи не зупинився. Бачить – вийшла з кошиком Маклена.
Анеля. Маклено! Маклено! Почекай хвилинку. Ти не знаєш, котра година? Ох, я забула, що у вас немає годинника. Але ти, здається, по сонцю вгадуєш. Скажи, котра тепер година по сонцю?
Маклена. А навіщо по сонцю, коли я щойно чула, як на магістратській башті пробило три чверті на десяту.
Анеля. Це, певне, хвилин п'ять тому?
Маклена. От щойно.
Анеля. Як же ж це я не чула? Хоч і на моєму теж за чверть десята. Які довгі години сьогодні! Треба було б навпаки. Зараз осінь. Восени дні короткі, а ночі довгі. (Радо зітхнула). Ночі довгі. То восени цікавіше вийти заміж. Як ти вважаєш? Ти постривай, Маклено! Куди ти?
Маклена. Мені ніколи, панно Анелю.
Анеля. Скажіть, будь ласка, їм ніколи! Та хіба може бути ніколи безробітним!
Маклена. Це вам краще знати. Адже ви все без роботи, завжди без роботи!
Анеля. Відтоді, як ти послужила на фабриці, ти страшенно зіпсувалася, Маклено. Особливо морально – стала неввічлива, груба, зухвала. Але я не буду тобі зараз дорікати цим. І за давні твої непристойності – пам'ятаєш? – не буду. Не такий у мене сьогодні день, і взагалі я сама не така. Зараз у мене так ясно, так ясно на душі, ніби хтось вінчальні свічки позасвічував, ніби хтось вже вінчальних пісень співа!… А правда, сьогодні дійсно неначе якийсь вінчальний день? Голубий, чудесний, а ось оцей клен, поглянь, як ксьондз у золотій ризі… А втім, навіщо я тобі це кажу? Ти ж, бідолашна, мабуть, не відчуваєш природи і не розумієш поезії. Ти ось, певне, і не чуєш, як десь, неначе в повітрі, хтось грає на піаніно. Яка чудова музика!
Маклена. Це в сорок третьому номері. Там і вчора о цій порі грали. Там панночка хоч музики навчається…
Анеля. Правда ж, чути щось весільне? Весільний полонез! Тра-та-та-там-там! Ах, Маклено, коли б ти тільки знала! Я за три дні вийду заміж. І вгадай – за кого? От угадай! Якщо вгадаєш, я подарую тобі… Ну, що тобі подарувати?… Ні, я краще, як тільки вийду заміж, візьму тебе покоївкою до себе. Покоївкою!
Маклена. Я не піду.
Анеля. Чому? Ти будеш в чистоті ходити, в теплі жити. У тебе буде окрема кімната. Я подарую тобі духи. Куплю капелюшок. Ти будеш, як в ілюстрованому родинному журналі на картинці: "Молода пані з покоївкою". Не добереш одразу, хто з них пані, поки не придивишся. Так вони одягнені.
Маклена. А коли б подивилися на роздягнених, то й не розпізнали б, напевне. Я раз бачила не на картинці, а в купальні. Так подумала на покоївку, що то пані… Та я не піду! Я думаю зовсім про інше…
Анеля. Ти надто вульгарна, Маклено. Але мені шкода тебе. Ростеш ти, як кропива на пустирі. Ти навіть не ходиш на свято Божого тіла. Чому ти не запишешся в сестринство найсолодшого серця Ісусового? Краще вже тобі бути довічною нареченою. Все одно ти не спізнаєш справжнього й чистого кохання. Ах, Маклено! Мені дуже шкода тебе. Ти так і проживеш босою. Ніколи в тебе не буде ні будуара, ні спальні. В таких бідолашних спальня часто буває, як от у Магди, на вулиці…
Маклена рвучко іде.
Стривай! Куди ж ти? Яка ти стала нечемна! Не дослухавши, навіть не перепросивши, тікаєш. Я хочу тебе пожаліти, а ти, як їжачок. Спитала, куди ідеш, а ти не хочеш мені сказати.
Маклена. І не скажу!
Анеля. Не скажеш? Та я й так знаю куди. На канави. Кістки і всякі покидьки на їжу збирати. Я ж добре знаю, що позавчора ти зварила юшку з якихось смердючих покидьків, а вчора побилась на канавах з якимсь жебраком, нічого не знайшла, і ви сиділи цілий день не ївши. Так? Ну скажи ж, що так. Ух, яка ти гордячка! І все ж мені тебе шкода, Маклено. Не віриш? (Кричить). Мамо! Чуєш, мамо!
2
На ґанок вийшла жінка Зброжека.
Анеля. Мамочко, звели Марині принести зараз сюди все, що залишилося від сніданку. В моєму кошику.
Жінка Зброжека. А що їстиме Жужелька?
Анеля (зморщила брови). Мамо!
Жінка Зброжека. Ах, Матінко Божа! І тут несподіванка. Пішла на побачення – годує жебрачку.
Анеля (до Маклени). Не подумай, що це об'їдки, Маклено. Боронь Боже! Я відбираю в кошик все найсмачніше. В той кошик, в якому я носила снідати в гімназію. Це мій другий сніданок.
3
Служниця винесла кошик.
Анеля. Бач, це той кошик, а в ньому глянь що. Ціла котлетка, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булка. Коли я вийду заміж, – а це буде через три дні, – приходь до мене по цей кошик. Хоч щодня приходь. Чому ж ти не береш? Невже не візьмеш? Не хочеш? Бери! Ну, бери, кажу, а то звелю віднести назад. І таки справді Жужельці віддам… Бери!
Маклена (взявши кошик, тримає його якусь мить, потім рвучко йде до собачої будки і кидає). На, Кунде, а то й справді віддадуть Жужельці! Хоч пан Зброжек і каже, що чим собака голодніший, тим краще стереже, проте бач, як годують свою Жужельку. Та він і про робітників це говорить: "Чим, – каже, – робітник голодніший, тим дешевше і довше він працює". Недарма товариш Окрай казав, що пани нас більше люблять, коли ми голодні, хоч самі вони лише тоді добрі, як сплять. За це я їх і не люблю, навіть коли сплю, і коли б моя сила, я їм таке зробила б, як там (жест на схід) зробили.
Анеля. Боже! Вона вже більшовичка!
Маклена. І вийду заміж за більшовика, от! Навіть мрію. В тюрму піду. В одиночній камері буду. А до вас не піду, хоч і в окрему кімнату.
Анеля. Тоді віддай назад.
Маклена. Їж, Кунде! Лихо жене нас на вулицю, з голоду і я, може, зроблю собі там спальню, але я ніколи не зроблю, Кунде, із своєї спальні вулицю, як це роблять всі чисто пані і, певне, зробить і панна Анеля.
Анеля. Грубіянка! Невдячна тварюка! За що? (Навіть заплакала). Віддай!
Маклена. Їж, Кунде! А що не з'їси, мені віддаси – від тебе візьму радо!
Анеля. Зараз же віддай! (Хоче взяти об'їдки, але собака гарчить). Віддай! Від-да-ай, кажу!
4
Пан Зарембський з газетою. Зупиняючись, дивиться:
– Панно Анелю!
Маклена відійшла.
Анеля (отямившись). Ах, даруйте, пане Владек! Я в такій вульгарній сцені. Але уявіть! Вона збирає там, за канавами, різну покидь, кістки й таке інше і варить юшку. Батько безробітний. Матері немає. Мені стало шкода її. Я наказала принести їй усе, що залишилося від сніданку: цілу котлету, бісквіт, три плитки шоколаду, коржики, булку. А вона їх – собаці. Та ще якої гидоти наговорила! Жах!
Зарембський. Ви покарані за недоречну в наш час гуманність.
Анеля. Можливо. Але, сподіваюся, ваше співчуття не на боці тієї мужички?
Зарембський. Її батько, здається, в мене на фабриці і теж страйкує. Другий місяць. Він вважає за краще збирати на смітнику кістки, ніж заробляти на фабриці щодня по два золотих, на які можна купити собі хліба і зварити собі борщ навіть з м'ясом. Отже, я не можу співчувати не тільки їм, але навіть тим, кого вони ображають за милостиню, за непотрібний і шкідливий гуманізм.
Анеля. Отже, я покарана з двох боків? Подвійно?
Зарембський. Отже, так.
Анеля (кокетливо). І вам не шкода мене?
Зарембський. Ні.
Анеля. Я серйозно… Ніскілечки?
Зарембський. Коли ви серйозно, то ні півстілечки.
Анеля. Але, може, все ж у пана Владека знайдеться для мене краплинка якщо не гуманності, то хоч якогось почуття?
Зарембський. Ви питаєте чи просите?
Анеля (серйозно, допитливо, стурбовано). А як ви гадаєте?
5
До них підійшли жебраки.
Жебраки. Дорогі панове!…
– Заради пана Ісуса!
– Крихітку з вашого щасливого столу!
Зарембський (не добереш – до Анелі чи до жебраків). Ви просите?