— От уже драма! От вже коли виплакатись можна уволю!..
ДРУГА ДІЯ
Задзвонили телефони в РНК УеСеРеР — то жалілись к о м е н д а н т
и, що їм клопіт робить М а л а х і й С т а к а н ч и к:
— Черговий секретар РНК? Дзвонить Комендатура. Просимо директиви, товаришу, що ж робити з Ма-лахієм Стаканчиком? Та з отим божевільним, що проекти пише. Т р е т і й тиждень ходить, день у день. І нехай би сам, а то ж узявсь других водити. Кого? Та, наприклад, хтось побивсь із жінкою, він того привів, хтось когось налаяв, він обох притяг, п'яний десь мочивсь в провулку, він і того ублагав прийти. Вимагав і негайної на них реформи… Слухаю! Так. Так. Так. А як не послухається, то що тоді? (Кинув трубку). Оце директива! І
Д р у г и й
— Що сказав?
П е р ш и й
— "Тактовно й обережно порадьте, каже, старому, щоб вернувсь додому. До ОВК написано, щоб було дано йому посаду…" Не поможе бабі й кадило, коли бабу сказило!
Д р у г и й
— Ти думаєш — він божевільний?
П е р ш и й
— Коли він не божевільний, то тоді ти або я божевільний, інакше не може бути.
Д р у г и й
— Ет… просто чудій!
П е р ш и й
— А його проекти?
Д р у г и й
— І божевільного мало. Я чув, казали в РНК — просто наколотив чоловічок гороху з капустою, оливи з мухами, намішав Біблії з Марксом, акафіста а "Анти-Дюрінгом"…
П е р ш и й
— Ну, коли так просто, будь ласка, — тактовно й обережно порадь йому, щоб вернувся додому. Он він іде.
Д р у г и й
— Сам?
П е р ш и й
— Просто не сам. Зараз наколотить тобі оливи а мухами— і ти мусиш все це тактовно й обережно з'їсти.
Почувся Малахіїв голос:
— О люди, люди!…
П е р ш и й
(ухопився за голову)
— Чуєш?.. Починається!
2
Увійшов М а л а х і й з ціпочком. За ним розгублені, аж налякані, протовпились: дідок у дармовисі, з парасолькою, колишній воєнний в галіфе, літня Д а м а
в брилику з тремтячим рожевим пером, покрашена панночка, бліда дівчина, застарений парубок.
М а л а х і й
(пропустивши їх)
— О люди, люди! — сказав Тарас (до к о м е н д а н т
ів). І це у столиці! — додам і я.
Д р у г и й
(під тон йому)
— Що трапилося, скажіте?
М а л а х і й
— Що? Перше, — перекажіть од мене привіт на пролетарський Олімп. Більш точно: наркомам і голові.
Шановні соціальні батьки! Ждучи на ухвалу моїх проєктів (вже Т р е т і й тиждень), віншую вас з днем мого еінгола. Чим розважете мене ви в цей наречений і свя-тий день? Питаюсь, — чим, бо тінь журби української цпала і мені на плечі: місяць пропав, пшениця погоріла, хазяйка вигнала з кватирі…
Знявся гомін:
— Пшениця?
— Яка хазяйка?
— При чому ж тут ми?
— За віщо ж нас?..
— (Перебив хтось). Навіщо нас?..
— (Разом двоє). Приведено?
М а л а х і й
— А хіба я мало питань та проблем розплутав, розв'язав? Примітка: проблеми — це пломби, що ними запечатано двері в майбутнє. 1) Про негайну реформу Людини і в Першу чергу українського роду, бо в стані дядьків та перекладачів на тім світі зайців будем пасти; 2) про реформу української мови з погляду повного соціалізму, а не так, як на телеграфі, що за слово уночі Оравлять, як за дві слові — у, ночі; 3) додаток: схема перебудови України з центром у Києві, бо Харків здається мені на контору. Соціальні батьки! Ще раз нагадую: поспішіть з моїми проектами, найпаче з проектом негайної реформи людини. Наочні доводи негайності — ось вони (показав пальцем на всіх, кого привів). Один, два, три, чотири, п'ять, шість, сім!.. Учора п'ять було, завчора три…
П е р ш и й
(до всіх)
— Що скоїлось? За що він вас привів?
Знявся ще гучніший гомін.
— Ми самі не знаємо…
— Стояли біля церкви, гомоніли про се, про те, і раптом… (Заметушився дідок).
— Пардон! Цій дівчині млосно стало в церкві, отож я заскочила туди і вивела її на свіже повітря. Самі анаєте, який на Тройцю у церкві пікантний дух: березка, трава, квіти… (Тремтіла рожевим пером дама). Вивела її у холодочок, і раптом підходять вони (на Малахія): "Я вас веду в Раднарком". — "Мене?" — "Вас…" — "Будь ласка, — од церкви, кажу, не одійду, але в Раднарком, будь ласка!"
— Я стояв. Прийшла оця Б а б а
… гражданка… Про щось мене спитала… І раптом; ідіть в Раднарком!». Дозвольте, — я член дітей, авіохему, житлкоопу і мене в Раднарком? За що? (Вигукував, немов вигавкував, той, що в галіфе). За віщо?
М а л а х і й
— За що?.. О лю-ди! Ще зречено було в староіндійських книгах Рид-Вегах; не вдар женщини навіть квіткою, а ви що зробили? (На галіфе й дідка). Ви напередодні соціалізму одштовхнули женщину, вдаривши її зневажливим словом!..
Т о й, щ о в г а л і ф е
— Я? Ударив?
М а л а х і й
— Ви ж (на даму й парубка) ще гіршеє вчинили, — ви біля церкви полювали на дівчину (показав на бліду дівчину). О люди!
Д а м а
— Я? Я, навпаки… Я ж сама женщина!
Т о й, щ о в г а л і ф е
(розтривожено)
— Дозвольте, мс'йо! Я ударив? Кого?
М а л а х і й
— Кого? (До баби-прочанки). Об чім ви, гражданко, хотіли в їх спитати? Я бачу, ви із села прийшли.
Б а б а
— Еге… Прибилась, голубе. Люди сказали, що дорогу до Єрусалиму вже розгороджено…
М а л а х і й
— Вибачте і дозвольте перебити на слові: об чім ви в їх спитали?
Б а б а
— Чи не знають, е тепер дорога до Єрусалиму, — спиталась.
М а л а х і й
(до дідка й галіфе)
— А ви… ви що їй одповіли?
Д і д о к
— Ми?
Г а л і ф е
— Дозвольте — я?
М а л а х і й
— Такі Ви!.. Де б сказати їй, що не до гробу тепер єрусалимського нам треба йти, а до Ленінового Мавзолею, до нового Єрусалиму плюс до нової Мекки, — до Москви, ви сказали: проходь, проходь, матінко, — зневажливо, прикро, — і кому, питаю? Женщииі, селянці!
Г а л і ф е
— Жодного прикрого словаї Навпаки, я з дитячих літ воєнний. Ввічливість — моя стихія! Ідеал!
М а л а х і й
(на дідка)
— А ви… Замість доказати їй і ствердити все вищесказане, що скоро, скоро, скоро прийде час, коли всесвіт заспіва Москві: святися, святися, новий Іеруса-лиме, слава-бо революції на тобі возсія — а ви сказали: одчепись! На біржу!..
Д і д о к
— Я ж не знав, що таких на Москву треба справляти.
М а л а х і й
(ще з більшим піднесенням)
— Ага! Він не знав!.. Наочні доводи кажу й показую далі (до блідої дівчини). Скажіть, будь ласка, і простіть на слові, — чим надили, на якеє ремесло спокушали вас (показав на даму й панночку) вони сьогодні там, біля церкви?
Дівчина мовчала.
Не казали вам: тринцять карбованців на місяць, харчі добрі, навіть солодке, білизна, вбрання?
Д а м а
(затремтіла рожевим пером)
— Пар-дон, і як вам не соромно! (До дівчини). Скажіть, милонько, (до панночки) ти, Матильдонько, скажи, що я сказала, про що говорила, як вивели ми її, сердешную, з церкви. Дитя моє! — сказала… Матильдо, скажи, як я сказала?
П а н н о ч к а
— Дитя моє, — сказали ви, мадам Аполінаро… (сама закурила, затяглася димом). Дитя моє! Ви не з машиністочок, часом?
Мадам А п о л і н а р а
(до дівчини)
— А ви як мені одповіли, милонько… Ну? Ну?.. (побачила, що дівчина мовчатиме, сама одповіла за ню, змінивши голос на молодий і скорботний). Ні, санітарка я, — сказала вона, дитя моє. Я тяжко, важко зітхнула і спитала… М а т ильдо, скажи, про що я спитала?
П а н н о ч к а
— У якій лікарні? Скільки заробітку? — спитали ви.
А п о л і н а р а
(за дівчину)
— У Сабуровці, вісімнадцять на місяць, — сказало дитя… То М а т ильдонька аж ойкнула… (До М а т и л ь д и). Скажи, як ти ойкнула?
М а т и л ь д а
— Ойі Та там же збожеволіти можна…
А п о л і н а р а