І я нав­чусь! Обов'язко­во! Третє, і це го­лов­не, я пи­шу до неї лис­та. (Зни­зу я чую, як услід за gra­vе нап­ли­ває пер­ша хви­ля світло-яро­го al­leg­ro mol­to e con brio). Слу­хай! (Чи­таю й фан­та­зую), "Мож­ли­во, що й цього пор­ву, але пи­шу й пи­са­ти­му, бо вірю в Пет­рар­ку і в вічну лю­бов. У вічну лю­бов. Між іншим, од зо­ло­тих фігур в історії чорні тіні, од чер­не­чої ж Пет­рар­чи­ної зо­ло­та й яс­на - світінь вічної лю­бові. Вірю і пи­шу. Ви граєте сьогодні щось но­ве, що са­ме - не знаю, але ця му­зи­ка, на­пев­но ж, про юна­ка, що мчить ко­нем сте­па­ми, шу­кає країни вічно­го ко­хан­ня. Там, у го­лу­бих вікнах, дівчи­на самітна: ліву бро­ву трош­ки ло­мить, як усміхнеться, очі го­лубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вий­де дівчи­на йо­му на­зустріч, чи од­чи­не двері, прек­расні ворітця в країну вічно­го ко­хан­ня!" (Крізь сльози й посміх). Ану, вга­дай. Лу­ко…

    Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх од­чи­ня­ти.

    Я. Та ні! Пош­лю от я цього лис­та чи ні?

    Лука. Як сто трид­цять по­пе­редніх.

    Я (тоді вро­чис­то, ка­те­го­рич­но). Сьогодні. Сам од­не­су!

    Лука. Сьогодні тре­ба нес­ти літе­ра­ту­ру, і ти му­сиш по­мог­ти. Ходімо!

    Я. Завт­ра од­не­сем.

    Лука. Ти хо­чеш спра­ву соціальної ре­во­люції одк­лас­ти на завт­ра!

    Я. Ані по­до­би­ни! Але знай. Лу­ко: над світом по­ло­щеться в крові пра­пор бо­ротьби. Для чо­го? Щоб завт­ра за­ма­яв над на­ми пра­пор вільно­го тру­да. Та тільки тоді, як над світом за­має пра­пор вічної лю­бові…

    Лука. К чор­ту твою вічну лю­бов! Сьогодні нам на це­хо­вих збо­рах пет­рог­радський то­ва­риш ска­зав: "Му­си­мо, - ка­же, - при­пус­ти­ти поїзд ре­во­люції пов­ним го­ном до соціалізму". А ти йо­го хо­чеш спи­ни­ти на станції… (Пе­ред­раж­нив). Вічна лю­бов!

    Я (з до­са­ди й об­ра­зи, вслід йо­му). Тільки тоді, як Пет­рар­кою ста­не той, хто сьогодні б'є жінку, - нас­ту­пить всесвітня соціальна вес­на. А ти її к чор­ту! Цілу проб­ле­му!

    

7

    

    Я май­же іду услід за Лу­кою. Не­су лис­та. Так. За іншої си­ту­ації я б йо­го пор­вав, як пор­вав сто трид­цять по­пе­редніх. Але ж те­пер я зму­ше­ний йо­го од­нес­ти. І я не­су. Схо­да­ми, вниз, де жи­ве во­на. Але як йо­го пе­ре­да­ти? Іду далі вниз. Ба­чу, як з підвальчи­ка ви­хо­дить літній робітник, об­ва­же­ний па­кун­ка­ми літе­ра­ту­ри. На ним Лу­ка.

    

    Настя су­не йо­му ку­сок пас­ки, кра­шан­ки. Ше­по­тить:

    - Нате. У до­ро­гу.

    Лука. Ну от… (До літнього, жест на кра­шан­ки). Бра­ти, то­ва­ри­шу Га­мар? Релігію?

    Літній (сер­ди­то). Бе­ри! Все од­но з'їмо!

    

    Щоб не зди­ба­ти­ся з Лу­кою, я по­вер­таю на­го­ру. Біля две­рей Пе­роцько­го чую - дзво­нять ку­ран­ти. По то­му дзвінок елек­т­рич­ний.

    

    Голос Пе­роць­ко­го (до еко­ном­ки). Те­лег­ра­ма од Анд­ре з фрон­ту: "Здо­був відпуст­ку. Пер­шо­го приїду, но­ме­ром шос­тим". За півго­ди­ни він бу­де. Ван­ну і постіль, Анет. А мені, будь лас­ка, сьогоднішні вит­ра­ти. Не об­ра­жай­тесь, Анет. Я вам вірив і віри­ти­му, але ко­ли йде ре­во­люція, тре­ба щох­ви­ли­ни пи­са­ти ра­хун­ки. Спа­сибі, Анет. (Чи­тає). "За три зам­ки до две­рей оди­над­цять кар­бо­ванців сімде­сят три копійки". А за роз­би­ту російську ко­ро­ну, Анет! За­пишіть. На карб ре­во­люціоне­рам. І за страйк на моєму млині - робітни­кам. "За бром". Ко­му? Нам чи їм? Не смійте ку­пу­ва­ти! Де пах­не бром, там ско­ро смердіти­муть тру­пи. Не смійте!… При­бут­ки!… Від Сту­пай-Сту­па­нен­ка за квар­ти­ру де­сять кар­бо­ванців п'ятде­сят копійок. І все? А за ме­зонін? За підвал?… Ви­се­ли­ти! Я не бо­юся їхньої ре­во­люції. Од­но­го ли­ше бо­юся, щоб не роз­па­ля­ли фун­да­мен­ту, на яко­му сто­яла Росія, - єдності й не­подільності її. А не роз­ва­ля­ють Сту­пай-Сту­па­нен­ки - Росія вис­тоїть і пе­рес­тоїть яку зав­год­но ре­во­люцію. Росія! Зем­ля руськая! Русь! Де це так прек­рас­но гра­ють? Анет, лю­ба моя! Дістаньте з гар­де­ро­ба мою уніфор­му. Я піду до церк­ви, Анет! Пам'ятаєте Ве­ли­кодній ра­нок ти­ся­ча дев'ятсот три­над­ця­то­го ро­ку, Анет, берізку за вікном і зо­рю? Тоді Росія пах­ла, Анет, а нині!… Смир­но! Це я на свої мислі, Анет!… Який ха­ос! Зменшіть вит­ра­ти, Анет!… Це­ре­моніальним мар­шем! Мої мислі! Повз­вод­но!

    

    Тихо. Пев­но, пішов, бо чую дру­гий го­лос. Син Пе­роцько­го - Жор­жик:

    

    - Анет, до­ро­гая! Ну?

    Анет. Жор­же! Па­па при­ка­зав змен­ши­ти вит­ра­ти.

    Жорж. Я од­дам! Сло­во май­бутнього офіце­ра, од­дам!

    Анет. Жор­же, зро­зумійте, гро­шей не­ма.

    Жорж. Сло­во честі, од­дам! Знай­те: за місяць-два нас, стар­ший клас ка­детів, поп­ря­му­ють у пра­пор­щи­ки. Ух, піду я на війну! На більшо­виків! Вда­рю, вда­рю чобітка­ми, бряз­ну, дзенькну ост­ро­га­ми, гля­ну в дзер­ка­ло, а там (за­фан­та­зу­вав) мо­ло­денький офіце­рик, у по­гон­чи­ках блис­ку­чих, чорні ву­си­ки…

    Анет. Мій хлоп­чи­ку-мрійни­ку!

    Жорж. Хлоп­чи­ку?… (Нав­мис­не бру­тально і все ж ста­ки наївно). Мо­ло­денький офіце­рик, п'ять кон­донів у ки­шені; ахм, - кра­су­ню!

    Анет (пев­но, очі ве­ликі, аж зблідла). Жор­же!

    Жорж. Еnt­re no­us so­it dit! Ви, Анет, як Бо­го­матір, бу­де­те страж­да­ти, ви­ряд­жа­ючи ва­шо­го хлоп­чи­ка на війну. Розс­теб­не­те мені кітель, на­че­пи­те ду­ка­ти­ка зо­ло­то­го і зап­ла­че­те, як ко­лись покійна ма­моч­ка.

    Анет, оче­ви­дяч­ки, зво­ру­ше­на й розстіба ри­ди­кю­ля.

    За вікном бу­де вечір, як чер­нець смут­ний, і зо­ря, яко лам­пад­ник. Па­па пок­ли­че. Зняв­ши з но­са оку­ля­ри, ска­же він: "Ну, Жор­же, будь слу­га ца­реві щи­рий…" - І не мо­вить більше сло­ва.

    Анет, оче­вид­но, вий­має асиг­націю.

    До вок­за­лу ри­са­ком. Ви зо мною. Па­па зза­ду. У са­лон-ва­гон ввійду я, аж там жінка нез­най­ома, мо­ло­да, прек­рас­на, ну як ви, Анет. (Цілує). Лікті в неї круглі, білі, гру­ди, як у вас, Анет! Бу­де ніч, бу­де до­ро­га, і роз­мо­ви, і при­го­ди. (Ярли­во цілує, як жінку).

    Анет (оче­вид­но, жах і за­до­во­лен­ня). Жор­же!… Я па­пу пок­ли­чу!

    Жорж (одса­пав­шись). Тяж­ко зітхне па­ро­воз у ту сто­ро­ну, де війна. Свис­не: на війну - війну-ну!… Імпе­ра­тор - Росія - ура! Я поїхав на війну!

    

8

    

    Вихором пробігає повз ме­не. До Зіньки. Сту­ко­тить.

    

    Зінька. Хто?

    Жорж. Це я! Мож­на до те­бе?

    Зінька (виг­ля­нув­ши). До "те­бе"?

    Жорж. До вас.

    Зінька. Чо­го?

    Жорж. Я прий­шов… Хіба ти… Хіба ви не знаєте?

    Зінька. Ма­ми шу­каєш чи, мо­же, заб­лу­див?

    Жорж. Я прий­шов… Па­па ме­не прис­лав! Гроші одібра­ти! Ті, що за квар­ти­ру нам. Па­па ска­зав - ви­се­лить те­бе, як­що не зап­ла­тиш сьогодні.

    Зінька (пе­ре­мог­ла­ся). Ну що ж… За­ходь, ха­зяїне.

    

9

    

    Сливе навш­пиньках підход­жу до за­повітних две­рей. Стою. Пер­ша хви­ля світло-яро­го аl­leg­ro mol­to e con brio спа­дає. Во­на грає далі - світлий роз­дум бун­тар­но­го ду­ху, вічний спів ко­хан­ня.

    

    Раптом пе­рес­тає:

    - А-а, мій та­ток: по­щи­пані ук­раїнські ву­са, си­венький чу­бок!

    Батько (вро­чис­то чи­тає). "Учи­те­ля ма­лю­ван­ня та чис­то­пи­сан­ня, ук­раїнця за­по­розької крові Іва­на Сте­па­но­ви­ча Сту­пай-Сту­па­нен­ка лі-то-пис".

    Вона (з гу­мо­ром). Ой!

    Батько. "Бе­рез­ня сьомо­го, ро­ку на Ук­раїні ти­ся­ча дев'ятсот сімнад­ця­то­го. Місяць то­му вночі не спа­лось - ду­ма­лось: ніч та­ка ве­ли­ка, як Росія, а Росія, як ніч, - не вид­но й не чу­ти на­шої Ук­раїни. А нині чи­таю відоз­ву на­шої Цент­ральної ра­ди: на­ро­де ук­раїнський, на­ро­де се­лян, робітників, тру­дя­що­го лю­ду… місяць ми­нув, а яка одміна! Бла­гос­лов­ляю ре­во­люцію!"

    Вона. І я! (В тон). Бла­гос­лов­ляю!

    Батько. "Бе­рез­ня двад­цять сьомо­го. Чи­тав, як у неділю в Києві відбу­лось ве­ли­ке.українське віче. Сотні, ти­сячі, де­сят­ки ти­сяч ук­раїнців зап­ри­сяг­ли­ся об­ра­зом Шев­чен­ка не скла­да­ти рук, аж до­ки не відбу­до­ва­на бу­де вільна на­ша Ук­раїна. При­ся­га­юсь і я!

    Вона. І я! Не тільки Шев­чен­ком, - то­бою, твоїми ву­са­ми, твоїм си­веньким, та­ток, чуб­ком.

    Батько. "Трид­ця­то­го. Прис­нив­ся пресвітлої пам'яті гетьман всієї Ук­раїни Іван Сте­па­но­вич Ма­зе­па".

    Вона. І мені! Не­мов їхав ав­то­мобілем, так? А за ним за­по­рожців си­ла та все на ве­ло­си­пе­дах.

    Батько. "Трид­цять пер­шо­го. Більшо­ви­ки пи­шуть, що дер­жав­них меж вза­галі не тре­ба. Во­ни за Інтер­націонал. Це зна­чить, і Ук­раїна без меж? Та як їм не со­ром­но!"

    Вона. Ой, як їм не со­ром­но!