Патетична соната - Микола Куліш (сторінка 6)

    Панночка (їй Ов­рам цим ча­сом чис­тить че­ре­вик). Сво­бо­да! Рівність! Бра­терст­во! (Од за­хоп­лен­ня за­ту­па­ла ніжкою).

    Оврам (одки­нув­ши рап­том ко­роб­ку). Де­сять років ро­бив я на за­воді, три во­ював. За це, бач­те, да­ли мені хрес­ти­ка. Те­пер да­ють сво­бо­ду - сво­бо­ду лізти з хрес­ти­ком до гро­бу. Сво­бо­да? Я без хліба. Рівність? Я ниж­чий од усіх, без ніг! Бра­терст­во? Я чис­тю ваші но­ги!… Дак на­те вам ваш хрес­тик, верніть мені мої но­ги! (Зри­ває й ки­дає геть ге­орг. хрес­та).

    Лука. Наш девіз: вся вла­да Ра­дам! Світо­ва ре­во­люція! Соціалізм.

    На да­ху бу­дин­ку Жор­жик з нацп­ра­по­ром. Без каш­ке­та. За­хоп­ле­ний кри­чить:

    - Мій девіз - Росія! Імпе­ра­торі Ура-а-а-а!… (Стріляє вниз).

    Я ба­чу, як по­хит­нув­ся Лу­ка .

    Я (кри­чу). Лу­ко!

    І що­си­ли біжу вниз. Вибігши, я ба­чу, як на­товп по­дав­ся урозтіч. Ву­ли­ця по­рожніє. По­се­ре­дині ра­не­ний в ру­ку Лу­ка. Зінька пе­рев'язує ра­ну. Ов­рам. Далі мат­рос. Він на ко­гось сва­рить­ся:

    - Пождіть, пождіть!… Прий­де на вас судьба!

IV

1

    Уявіть собі, друзі, тую ж та­ки ву­ли­цю й місто, запізне­не в Жов­тень. Вда­лині гар­мат­ний стугін. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тай­но­го повс­тан­пунк­ту, що при­таївся в Ов­ра­ма в підвалі.

2

    У підвалі зап­ну­то вікон­це. Світить ка­га­нець. Ка­пає во­да. Га­мар пи­ше. Вів у шапці. Біля йо­го пос­ла­нець теж у шапці, нап­ру­же­но жде. У кут­ку на по­ли­ку

    Оврам, біля йо­го тінню Нас­тя.

    Гамар. Ревш­та­бові… (По­ду­мав­ши, рве на­пи­са­не). Ні, ти кра­ще пе­ре­ка­жи. Дис­ло­кація: пар­ти­за­ни на станції, настрій ніби більшо­вицький, наш. Білі по цей бік за­ляг­ли. Під бо­ком у ме­не їхній ре­зерв - ку­ле­ме­ти, піхо­ти сот зо три. Злі. Віша­ють. Мо­ле­бень справ­ля­ють. Нас бу­де так: по три, по п'ять у квар­ти­рах. Чо­ловік із сімде­сят робітників. Наші всі на­по­го­тові. Зброї ма­лої На руш­ни­цю три пат­ро­ни, за­те настрій вар­тий стам. Ен­тузіазм! Про­те ду­маю, що, не зго­во­рив­шись з пар­ти­за­на­ми, по­чи­на­ти повс­тан­ня не­без­печ­но. На зго­во­ри я пос­лав Лу­ку. Жду на нього. Ко­ли ж не вер­неться, умо­ви­лись, до схо­ду міся­ця самі поч­нем. І все. Точ­ка.

    Настя. Здається, хтось іде…

    Оврам (по па­узі). Вітер!

    Гамар (ду­ма­ючи про своє). Що?

    Оврам. Вітер!

    Гамар зирк­нув на го­дин­ни­ка.

    Настя. Сімсот п'ята, впа­ла, як пішов. Шос­та. Сьома, восьма…

    Оврам. Цс-с…

    Посланець іде.

3

    Тим ча­сом на­горі.

    Марина (пи­ше). "Штаб. Пе­роцько­му. Анд­ре!…" (Рве на­пи­са­не). Ні, ти кра­ще (бать­кові) так пе­ре­ка­жи.

    Ступай. Мо­же б, те­ле­фо­ном?…

    Марина. Комік! Та­ких ре­чей у те­ле­фон не ка­жуть. Пе­ре­ка­жи, що комітет…

    Ступай. Який це комітет, Ма­рин­ко?…

    Марина. Він знає… За­раз до­по­мо­ги не мо­же да­ти. Але він вдається, і зро­бить це не­гай­но, до сільських своїх відділів. Пе­ре­ка­жи: ще день - і до­по­мо­га бу­де. Ну, ще що?… Що підва­ли нес­покійні, це він знає. Але пе­ре­ка­жи: мож­ли­ве повс­тан­ня робітників - тре­ба бе­рег­тись уда­ру з ти­лу. Пе­ре­ка­жи, та­ток! А го­лов­не: біжи, мій лю­бий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?… Ну, і все. (Цілує бать­ка).

    Ступай. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я ук­раїнець за­по­розької крові, чи я прос­то кінь. І нічо­го не знаю. Який­сь комітет. Кіш має бу­ти, ра­да! - у них комітет… Та хіба так во­юва­ли ко­лись за­по­рожці!… (Біжить).

4

    Я по­даю сиг­нал своїм - "не­без­пе­ка". Хо­ва­юсь за при­му­рок. Ву­ли­цею про­хо­дить во­ро­жий пат­руль. Двоє ку­рять з ру­ка­ва - чер­воніють ву­си­ки, ми­го­тить ко­кар­да.

    Один спо­ти­кається:

    - Ч-чорт!… (Впівго­ло­са). За­ко­па­ли, а но­ги од колін стир­чать.

    Другий. Вам жаль, чи що? Більшо­вицькі ж!

    Перший. Не жаль, за­ва­жа­ти­муть тіка­ти!

    Третій (вид­но, п'яний, спи­нив­шись пе­ред за­ко­па­ним). Без­по­доб­но! Оригінально! Мій ан­ти­под! Він го­ло­вою ту­ди, я - сю­ди. Ко­ли у нас день, у нього ніч, і нав­па­ки. Хай жи­ве ге­ог­рафія, і ну­мо мо­читься на нього!…

5

    Іноді мені вчу­вається, що десь гра­ють. Ах, це, пев­но, з нап­ру­жен­ня га­лю­ци­нує моє ву­хо. А ко­ли не ву­хо, то це вітер в дро­тах. Інак­ше і бу­ти не мо­же. Бо ж хто інший на­ва­житься гра­ти в та­ку ніч. Тільки вітер. Та ще, мо­же, п'яна Зінька на гітарі - цілий день гу­ля­ла з офіце­ра­ми і за­раз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Нап­рик­лад - во­на. Он її по­кут, нап­рик­лад. Вікно завіше­не ки­ли­мом. Го­рить, ма­буть, свічеч­ка. Глу­хо, як у ка­юті. Глу­ха десь ка­но­на­да. Во­на нес­покійна. Дос­лу­хається. Ти­хо хо­дить. Ще тих­ше про­бує гра­ти (фраг­мен­ти з па­те­тич­но­го ada­giо). Так. Во­на грає. Хай же пли­ве її чо­вен, му­зи­ки по­вен, се­ред цієї три­вож­ної, вітром збу­ре­ної, вітром ро­зо­ра­ної, чор­ної ночі!

6

    Мені чуд­но: я на варті, а нав­ко­ло му­зи­ка. Десь блим­ну­ло жовт­ля­вою сму­жеч­кою світло.

    Марина од­с­ло­няє край­ок ки­ли­ма у вікні, май­ну­ло яс­но-го­лу­бим. Йо­го за­га­си­ло вітром і му­зи­кою з "Па­те­тич­ної".

    Одходить і грає gra­ve.

    За акор­да­ми басів нес­покійний тупіт, цо­кан­ня ко­пит. Хтось кре­ше во­гонь. Тем­ним сте­пом кінь біжить. Ах, то ж ям­чу, ко­нем в країну вічно­го ко­хан­ня! За чор­ним обрієм край го­лу­бо­го вікна жде во­на. Он-он виг­ля­дає.

    Марина знов одс­ло­няє вікно. Ди­виться. Йде схо­да­ми вниз. На­зустріч ви­хо­дить. Прос­тяг­ла до ме­не ру­ки - ліву бро­ву трош­ки ло­мить, очі усміха­ються.

    Марина ди­виться на ме­не сон­но­го.

    Нас опо­ви­ває му­зи­ка з adagіо. Ме­лодія, як срібний сер­пан­тин. Ра­зом з цим я чую вітер, ба­чу ніч. "Сон­це не лю­бить! так землі своєї, як люб­лю я вас", - хо­чу ска­за­ти я Ма­рині - не мо­жу. Во­на ніби од­хо­дить, одп­ли­ває. Сер­пан­тин рветься і згас­лий ле­тить за вітром. Во­на ніби на човні. Ба­чу, щог­ла, грає па­рус, стру­на­ми нап­ну­лись шкот і брас, замість adagіо знов чую gra­ve.

    Марина стає під па­рус.

    "Це "Арго"?" - пи­таю я.

    "Це ста­рий ко­зацький чо­вен, за­по­розький", - ка­же во­на.

    "На ко­зацьких чов­нах вітрил не бу­ло", - зга­дую я.

    "А хіба це вітри­ло?"

    Я вдив­ля­юсь і ба­чу пра­пор - він жов­то-бла­кит­ний. Од­п­ли­ваємо. На­зустріч нам Лу­ка. Він, зігнув­шись, не­се пле­чах чер­во­но­го пра­по­ра. Пра­пор чо­мусь круг­лий, як місяць. Я зга­дую, що я ки­нув вар­ту, що я зрад­ник. Ме­не охоп­лює со­ром, нес­покій, три­во­га.

    "Луко!" - кри­чу я.

    "Цс-с-с", - сва­риться Лу­ка.

7

    І справді - це приг­нув­шись пе­ребігає з то­го бо­ку ву­лиці Лу­ка. Над обрієм місяць. Він гус­то-чер­во­ний і од вітру нес­покійний. Він справді по­хо­жий на пра­пор.

    Я (рух до Лу­ки}. Ну?

    Лука (за­ди­ха­но). Місяць!… Скоріше!… Га­мар?

    Я. Тут!

    На східцях нас зустрічає Га­мар.

    Лука (за­па­ле­но). Прос­ко­чив за кла­до­ви­щем, де ярок (до ме­не). Пам'ятаєш - гу­ля­ли вес­ною, де ти вірші вчив ме­не пи­са­ти. Ху-х!… Ка­де­ти не поміти­ли, а повс­танці тро­хи не вби­ли - ду­ма­ли, шпи­гун. На­решті їхній ота­ман. Ху-х!… Провірив, роз­пи­тав­ся, скільки у нас си­ли й хто. Ка­жу - робітни­ки, бра­кує зброї, про все, про все ска­зав, ху-х!… Пе­ре­ка­за­ли так: як тільки зійде місяць, щоб ми уда­ри­ли, тоді й во­ни підуть в ата­ку, а ми щоб уда­ри­ли в тил, обов'язко­во, ху-х!… Це не од стра­ху, бо біг я що є си­ли, бо місяць уже схо­дить (до ме­не), ще й вітер, ой же вітер, ху-х!…

    Гамар (підне­се­но). Наш місяць. І вітер наш! Пождіть же трош­ки - бу­де наш весь світ. Хай став­лять ши­бе­ниці, хрес­ти…

    Настя (прис­лу­ха­ючись). Співа­ють "Отче наш"…

    Гамар. Справ­ля­ють хай мо­лебні, співа­ють "Отче наш", - світ, друзі, бу­де наш! Із ши­бе­ниць ми зро­би­мо ар­ки. Хрес­ти ра­зом з капіталізмом про­не­сем і по­хо­ваємо на ста­рих кла­до­ви­щах на зорі соціалізму. А самі ру­ши­мо впе­ред!… (До ме­не). Вам у ревш­таб! Скажіть, що по­чи­наєм (на­со­ву­ючи тугіше шап­ку). Наш бу­де світ!… Пе­ре­кажіть привіті (До Лу­ки). А тобі під час бою по­ка­зу­ва­ти до­ро­гу пар­ти­за­нам. Ну!… (За­ва­гав­ся, чи про­ща­ти­ся).

    Настя. Мо­же б, го­ди­ло­ся сісти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Файл	Розмір файла:	Завантажень
Mikola_kulish_patetichna_sonata.docx	123 Кб	2603
Mikola_kulish_patetichna_sonata.fb2	145 Кб	2335