Пантелеймон Куліш - Чорна рада (СКОРОЧЕНО) (сторінка 2)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_chorna_rada_Skorocheno.docx)Panteleymon_kulish_chorna_rada_Skorocheno.docx64 Кб2028
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_chorna_rada_Skorocheno.fb2)Panteleymon_kulish_chorna_rada_Skorocheno.fb2143 Кб1490
     Черевань перервав розмову, став пригощати гостей із химерних кубків, жартуючи та примовляючи. Зайшла й Череваниха привітати гостей. Вона свіжа й повновида, пряма, як тополя, видно, що змолоду була дуже гарна. 
     Як добра приятелька Шрама стала розпитувати про його наміри. Дізнавшись, що панотець їде на прощу, вирішила й собі поїхати з ним. Бо нікуди не їздить. От і до брата під Ніжень скільки разів збиралася, а все не вибереться. Черевань засміявся і сказав, що він би й радий побувати в її брата, але якби хто взяв його та й переніс туди. Тим більше, що її брат Гвинтовка живе добре, по—панському, його вже й князем прозвали. Череваниха заперечила, що брата зовуть князем не за достаток, а за те, що взяв собі жінку—полячку, княгиню з Волині. 
     Аж ось зайшла до світлиці Леся, гарна, як квітка. Батько радо каже, що і йому є чим на старості похвалитися. Просить дочку піднести гостям кубки з білих ручок. А Леся «чи заговорить, чи рукою проведе, чи піде по хаті — усе не так, як хто інший: так усі й дивляться, і так усякому на душі, мов сонечко світить». 
     Тоді Шрам і спитав Череваня, чи не погодився б він віддати свою дочку за його сина. Той радо дав згоду, подав руку, вони обнялися й поцілувалися. Петро від радості не знав, на яку ногу й стати. А Леся ніби злякалася та й сказала, що хай тато подивиться — не всі ж у хаті, матері немає. Тут увійшла Мелася Череваниха. Чоловік похвалився їй новиною, а та звернулася до старого Шрама: «Швиденько видобуваєте із своїм сином замки! Отже, ми вам доведемо, що жіноче царство стоїть кріпше надусі царства». Черевань тільки сміявся, а Шрамові така відповідь була не по нутру: «Враг мене візьми, — каже, — коли з іншим замком не скоріш ісправилися, ніж із бабою! Тілько ж не знаю, що за одсіч ви нам ізробите? Чим я вам не сват? Чим син мій не жених вам? » 
     Але Череваниха хитро повела мову про те, що вона не проти, але діди й баби раніше, як думали заручати дітей, їхали спершу в монастир на прощу. 
     Тоді Бог давав дітям і здоров'я, і талан на все життя. Отже, їм теж слід зробити по-християнськи. Так і посадила жінка Шрама, мов горщок від жару відставила. Так і відставилося сватання. Старі думали, що ще вспіють з козами на торг, а Петро здогадався, що Череваниха має на думці якогось іншого зятя, та й сама Леся ним гордує. І напала на козака велика туга. 
     Вранці всі зібралися в дорогу. Мати з дочкою сіли в ридван (карету), який дістався Череваневі теж на війні. Петро на коні не відступався від пишно оздобленого ридвана. Нарешті здумав поговорити відверто з Чере-ванихою. Сказав, що він до них із щирим серцем, а вони до нього з хитрощами. Може, є хто інший на прикметі, то хай скажуть. Мати знову відповідала загадками, мовляв, і є, і нема. Побачивши, що Петро аж зблід, вирішила розповісти йому про свій дивний сон, який їй приснився, коли ще вона ходила Лесею. 
     Здалося їй, ніби серед поля могила, а на ній стоїть ясна панна, аж сяє, як сонце. З'їжджаються на поле козаки, славні лицарі з усього світу. І Іотім стали змагатися за ту панну, битися між собою. Раптом приїхав молодий гетьман і забрав собі дівчину. 
     Збентежена цим сном, кинулася вона потім до ворожки, а та сказала, що буде в Череванихи дочка, дуже красива, будуть з неї дивуватися пани й гетьмани, дарувати подарунки, але ніхто так не обдарує, як суджений. А буде він красивіший та знатніший за всіх панів і гетьманів. 
     Справдилися бабусині слова і про дочку, і про її вроду, і про панські подарунки, і про судженого. Справді, був один серед гетьманів найкращий, і сказав він Череванисі, щоб не віддавала дочки ні за князя, ні за лицаря. Він не буде женитися, чекатиме, поки дівчина виросте, і візьме її за дружину. 
     А ось і Київ заблищав золотими церквами. Тільки Петро нічого того не бачив — так вразила його розповідь Череванихи. 
     
     IV 
     
     «Весело і тяжко згадувати нам тебе, старий діду Києве! Бо й велика слава не раз тебе осіяла, і великії злигодні на тебе з усіх боків збирались... Скільки—то князів, рицарства і гетьманів добуло, воюючи за тебе, слави; скільки—то на твоїх улицях... на валах і церковних цвинтарях пролито крові християнської!» 
     До цього часу, хоч минуло дванадцять літ, видно сліди пожежі, яку наробив Радзівілл із литвинами. Смутно було дивитися Шрамові на це. 
     Тоді мало не весь Київ містився на Подолі. Прочани їхали вузькими завулками. Раптом дивляться — вулиця перегороджена возами, за ними юрба людей. Послали Петра прочистити дорогу. Петро підскакав до возів і побачив, що люди сидять перед килимом із пляшками та їжею. Були то міщани (їх ще дражнили личаками, бо їм не дозволялося носити зброю і вдягатися в дорогий одяг, кармазини; козаків же прозивали кармазинами). 
     Петро сказав, що паволоцький Шрам просить пропустити його через табір. Молодого козака впізнали, стали жартувати, а коли побачили старого полковника, розтягай вози й вийшли назустріч, а попереду Тарас Сурмач, який так прозивався тому, що служив у Шрама сурмачем. 
     Став пригощати подорожніх, бо в нього радість — народився син. Шрам відмовлявся, бо їде на прощу, то ж годиться спершу поклонитися Божим церквам. Тарас знову припрошував та умовляв, аж поки хтось із його гостей не сказав, що, мабуть, цим кармазинам вони не компанія. «Як сказав, то наче іскру в порох укинув. Усі так і загорілись, бо міщани вже давно на городове козацтво да на старшину важким духом дихали». Міщани стали ремствувати, що вони тільки тоді козакам потрібні, як треба виручати з польського ярма. 
     Закипів і Шрам від тих слів, почав докоряти, що не допомогли кияни козакам у битві під Берестечком, і місто своє здали Радзівіллу без бою; а відвоювати його допомогли знову ж таки козаки. 
     Міщани зарепетували, що вони теж є козаки, тільки одні козацтво собі загарбали, носять шаблі та кармазини, їздять ридванами, а інші власним коштом будують стіни, башти, платять податок. І вони б по-козацьки причепили до боку шаблі та й сиділи, згорнувши руки. 
     Шрам із гнівом відповідав, що коли б не козаки, то міщан уже б давно ляхи задушили або погнали татари в Крим. І додав, що всякому своє: козакам — шабля, міщанам — терези та торгівля, а селянам — плуг та борона. 
     Тоді Тарас Сурмач сказав, що коли кожному своє, то чому б і їм не назвати шаблю та козацьку волю своїми. Адже коли в козаків не ставало війська — вони сідали на коней; не було грошей — давали і гроші, і зброю; разом били ляхів, укупі терпіли всякі пригоди, а як прийшлося до розцвітання, то козаки зостались козаками, а їх повернуло в селянство. 
     Громада загула, стала погрожувати козакам чорною радою і заступництвом січових братчиків. 
     Ледве панотець Шрам угамував міщан розважливим словом. Тарас вибачився й пропустив прочан далі. 
     Іван Шрам тяжко задумався і зрозумів, іцо тут не обійшлося без проклятущого Іванця Брюховецького, який мутить воду серед низових запорожців. 
     Михайло Черевань захотів його розважити й сказав, щоб він не переймався, адже їм є що їсти й пити, і в чому походити. Можна вже сидіти вдома і їсти «хліб—сіль з упокоєм». Панотець розгнівався й назвав свого товариша Барабашем. Черевань так образився, що аж затремтів, і сказав, що років десять тому вони б цей спір вирішили за допомогою кулі та пороху. Але й тепер він не хоче залишатися з таким паскудним прізвищем. І щоб довести це, їде зі Шрамом за Дніпро, готовий з ним хоч із моста у воду. 
     Шрам аж повеселішав, як побачив, що ще не перевівся в Череваневі козацький дух, і взяв з нього слово держатися за нього «у всякій долі». 
     
     V 
     
     Мало хто з українців прожив вік і не побував у Києві. То ж усі знали дерев'яну церкву гетьмана Петра Сагайдачного і братські школи біля неї, і старосвітський сад. Усе це подарувала колись на братство благочестива Ганна Гулевичівна, щоб училися діти козацькі та міщанські. 
     Наші прочани теж тут побували, подали срібла панотцям братським на нужди школи, стали обдивлятися монастир. Він був увесь розмальований сценами з Біблії, а по ограді скрізь було змальовано славне козацьке лицарство, «щоб народдививсь да не забував, як колись за батьків та за дідів діялось». 
     Раптом почули — десь заграли музики, галас, тупотня. Це народ біжить дивитися, як запорожці зі світом прощаються. 
     «Що ж то було за прощання з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більше не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да і їде з ними в Київ бенкето-вати. Дома, у Січі, ходять у семиряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани [з блискучої матерії або вишиті золотом], штани з дорогої саєти [англійського сукна], горілка, меди пива такзаїми вкуфахіїздять,— хто стрінеться — усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять, було, бочки з дьогтем да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають на череп'е; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: «їжте, люде добрі!» 
     А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть, було, вже з музиками до Межигорського спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий—сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з на-питками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї любості, хто хочеш. 
     А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота. 
     — Хто такий? 
     —  Запорожець! 
     —  Чего ради? 
     —  Спасатись! 
     Одчиняються ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку, да й почав спасатись». 
     Бурсаки, як подивляться таке, так через деякий час і опиняється половина з них у запорожцях. 
     Шрам, хоч і сердився на запорозьких козаків, але задивився на них і собі. Хоч і багато ті шкоди діяли, але любили їх люди. Мабуть, тому, що не треба їм було нічого — ні жінки, ні дітей, ні грошей, а волю і звичаї берегли завжди, готові були стати на захист краю. 
     Черевань, дивлячись на ті танці та веселощі, й собі притупував ногою. Сказав, що коли б не був жонатий, то зараз би подався на Запорожжя. Але Шрам його зупинив, сказавши, що чесному чоловікові стидно прилучатися до цих розбишак. Перевелися тепер запорожці. «Поки ляхи да недоляшки душили Україну, туди втікав щонайкращий люд з городів; а тепер хто йде на Запорожже? Або гольтяпака, або злодюга, що боїться шибениці, або дармоїд, що не звик заробляти собі насущного хліба. Сидять там окаяннії в Січі да тілько п'янствують, а очортіє горілку пити, так і їде в городи да тут і величається, як порося на орчику». 
     Шрами з Череванями поспішили до іншого монастиря, бо надійшли запорожці й так хижо, як вовки на ягницю, стали поглядати на Лесю. 
     «Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге; моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх». 
     Другий був молодий високий козак, але вгадувалося в ньому щось азіатське; до Січі приходили люди з усього світу, їх приймали, аби перехрестився та поклявся воювати за віру християнську. 
     Череваниха, наздогнавши ридваном своїх, зраділа, бо злякалася тих двох запорожців. Дорога була важка — крута й покручена, тому карета швидко відстала від вершників. Петро вже не їхав біля жінок, то ж вони залишилися лише з Василем Невольником. 
     Раптом на дорозі щось затріщало й затупотіло. Череваниху з Лесею наздогнали ті самі запорожці, яких вони злякалися ще в монастирі. Козаки їхали по обидва боки ридвана й говорили ніби між собою, що такої дівки гарної вони зроду не бачили. Один казав, що міг би її поцілувати, а другий говорив, що це сало не для кота. Леся злякалася ще дужче, щоб на неї не напали, але Василь заспокоїв її, що молодці лише жартують. 
     Старший запорожець знов гукнув до свого побратима Богдана Чорногора, що він Січ поважає, як матір, але задля такої дівчини можна покинути і батька, й матір. І сказав, що хоч так, хоч сяк, а дівчина ця буде його. Закине її в сідло, та й помчить у Чорну Гору, куди ще раніше запрошував його товариш. 
     Ні жива ні мертва, Череваниха ледве наздогнала своїх, а запорожці пропали. 
     
     VI 
     
     Зараз Печерський монастир красивий та пишний, а тоді був убогий, без золота і срібла — довелося і йому взнати батиєвське лихоліття. 
     Шрам вистояв службу й ходив тепер біля надгробків, сумно думаючи, що всяка слава, всяке багатство — «суєта суєт», смерть рівняє всіх. 
     Коли Черевані із Шрамами повернули до печер, вони побачили якогось чоловіка в дорогому кармазині, високого й вродливого, з великим почтом. 
     Шрам аж ахнув із радості, впізнавши Сомка. Той і собі зрадів, побачивши старого полковника. 
     Привіталися, обнялися. Сомко забрав усіх до себе в гості. Лесю він назвав своєю нареченою. Тоді Петро здогадався, що за гетьман снився Че-реванисі. Мабуть, у них уже все було полагоджено, дивно тільки, що про це нічого не знав сам Черевань. Його жінка, очевидно, справлялася й за себе, і за чоловіка. 

Пошук на сайті: