Пантелеймон Куліш - Маруся Богуславка (сторінка 42)

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_marusya_boguslavka.docx)Panteleymon_kulish_marusya_boguslavka.docx266 Кб3732
Скачать этот файл (Panteleymon_kulish_marusya_boguslavka.fb2)Panteleymon_kulish_marusya_boguslavka.fb2322 Кб3741
Се той світ, що на Сінаї

         Людям засвітився,

В галілейськім тихім краї

         Рибалкам одкрився,

Від пророка до пророка

         Вічно переходить:

Ним одна душа висока

         Другу душу водить...

Ним і я воджуся, мамо, — 

         Духом жизні чистим;

Тихий світ од світу править

         Серцем норовистим.

Я під ноги козакові

         Деспота послала,

Ворогу його любові

         Знак подарувала;

В деспоті тепер вбачаю

         Знов звізду Востока

І душею в нім вітаю

         Нового пророка.»

Устає з постелі мати,

         Ніби з домовини,

І страшна, мов дух проклятий,

         Суне до дитини.

«Дочко! Се ж мені не сниться,

         Се я справді чую

Від тебе хулу на Бога!

         О! В годину злую

Я гадюку породила,

         І благословила,

І хрещеннєм первородний

         Гріх із тебе змила!» — 

«Мамо! Зоре ясна!..» — 

         «Ні, вже

Годі нам ясніти!

         Погасаймо, дочко, гиньмо

В темряві кромішній!»

         Проклинає тебе мати,

Лежа в домовині...

         О, як гірко помирати

На чужій чужині!

         Та не діждеш парубоцький

Чесний вік скаляти,

         Рутвяний вінок дівоцький

Турчину віддати!

         Ні, сього не буде, доню!

Непорочна згаснеш:

         Об каміннє головою

Розіб'єшся й заснеш...

         Падай!..» — 

І ножака блиснув

         Проти зір, і очі,

Від ножа лютіші, світять

         В сутемряві ночі.

«Се я, доню, на безвір'ї

         Про случай купила,

Коли б розум твій згубила

         Демонова сила.

Чуло серце... Падай, доню!

         Я тобі казала,

Щоб ти демонському кодлу

         Віри не діймала;

Щоб ти злого католицтва,

         Аріан проклятих,

Лютерського єретицтва 109

         І кальвін завзятих 110

Не пускала в ті покої,

         Де святії лики

Світом істини святої

         Гонять морок дикий».

І гадюками-очима

         Доню скаменила:

Матерньої злоби сила — 

         Найлютіша сила.

Та не важиться рукою

         Рідну кров пролити:

Об каміннє головою

         Хоче доню вбити.

Та ножака, як зміюка,

         Серця сам шукає

І концем холодним в груди

         Мов жолом торкає.

«Падай! Не христись! Пречиста

         Чула злющі речі:

Віра про ввесь світ єдина — 

         Видумки чернечі...»

Ще хвилинка, і страшенне б

         Діло совершилось,

Та дівчат і баб на лемент

         Із півсотні збіглось.

Ухопили, мов сковали

         Костянії руки;

Тільки патли дибки стали,

         Мов живі гадюки;

А Медузи 111 злющі очі

         В підлоб'ї склепились,

В судоргах пекельних щоки

         І вуста скривились.

Обомліла й заніміла,

         Нерухома стала...

Як над мертвою, над нею

         Сирота ридала.

 

 

ДУМА ТРЕТЯ

 

Знов тихо-тихенько на пишнім Босфорі...

Співають щось дивне в садах солов'ї,

Щось дивне говорять, жахтіючи, зорі

І сльози сирітські, Марусю, твої.

Говорять сирітські про жизнь безконечну:

Не вбити живущу ані задушить

Вселенського твору частину предвічну,

Що сяє й палає, горить і кипить.

Говорять про образ царя і пророка,

Такого, як славні Давид 112, Соломон,

Що в темнім лукавстві сліпого Востока

Зробили світилом сердечним Сіон.

«Ґирлиґою пас ти з нагаями вівці,

Пасеш нині берлом народи й царі:

Татаре, й слав'яне, і кельти, і німці,

Се все в тебе слуги, піддані твої.

В темноті лукаві, в сліпоті криваві,

Гризуться завзято, мов пси за маслак

Од них народився, в їх віру хрестився

Народів бич лютий, сіпака козак»...

 

І порвались думи-суми

         Про свій край коханий,

Де козак людей юртує,

         Темний, хижий, п'яний.

Інші думи, інші співи

         В серці заспівали, — 

Ті, що серце їй щасливе

         Потай чарували.

Як вона в царській світлиці,

         Названій всесвітній,

Слухала, як слід цариці,

         Гімни ті завітні, — 

Що з Давида славних часів,

         З часів Соломона

Пронеслись по всій вселенній

         З віщого Сіона...

І се в середеньку озвалось,

         Мов струна тихенька,

Що гарніш усіх співала

         Бранка молоденька:

 

«Чую-чую любий голос:

Ой се ж  в і н  біжить по горах,

В і н  се скаче по узгір'ях!

Милий мій — мов олень в полі,

Мов сугак на вольній волі 113...»

Справді ж бо хтось під балконом,

Під величним тим амбоном,

Тупотів, мов олень в полі,

Мов сугак на вольній волі.

Се був  в і н,  що в серці в нього

Те ж саме тогді співалось,

І подав їй голос словом,

Що колись їй сподобалось,

І в тім слові, в любій мові

Невимовне виявлялось:

 «Що се, що серед пустині

Димовим стеблом знялося,

Миррою кругом вінуло,

Пахощами розлилося?»

 

Пісень до неї пісня обізвалась 114

З холодного каміння, де б валялась

Вона, цвіт жизні, трупом бездиханним,

Коли б своїм царським чолом, вінчанням

Наукою, не дбав він повсякденно

Про неї... Знав-бо добре, як злиденно

В землі кривавій Бога розуміють,

Як люде там косніють, туманіють...

 

І

 

Пошук на сайті: