Григорій Квітка-Основ'яненко - Конотопська відьма (сторінка 8)

 

 

Смутна i невесела сидiла на призьбi бiля своєї хати панночка Йосиповна Олена, хорунжiвна, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi, а бiлими рученятами копирсала у головi братику свому, пану хорунженку. Вiн, сердешний, той день з панотцем, що заїжджав до нього, поховавши когось на другiм хуторi, та за обiдом, поївши добре вареникiв та карасiв, у сметанi жарених, та запивши сколотинами (бо се вже дiялось пiсля Петра), витягли самотужки по носатцi тернiвки, а вишнiвкою на дорогу запили; а пiдвечiркуючи, панич убрав аж п'ять мандрик* (*Сирникiв.) та горщечок маслякiв, у маслечку та у сметанi пряжених, що дуже їх любив, так його, хто його зна i вiд чого, i завадило; от вiн i прилiг до сестрицi на колiна, та як та йому ськала, а вiн i заснув. Тут прийшли з поля i корови, i овечата; от їх тут бiля панночки i доють, i молоко в глечики зливають... а вона й байдуже! їй неначе нi до чого й дiла нема! Забула дивитись i на дiйво, забула братику i у головцi ськати, тiльки у неї i на думцi, що...

Тiльки що хотiв був розказати, об чiм наша хорунжiвна думала i чого була смутна i невесела, аж ось i прийшла до неї бабуся, така старенька, така старенька, що на превелику силу дибле; от пiдiйшла до неї та й каже:

- Дай, боже, вам, панночко, вечiр добрий! Нехай вам бог помага!

Аж здригнула Йосиповна, що й не бачила, вiдкiля вона i узялась i як перед нею стала; а далi, трохи схаменувшись, i каже: .

- Здорова, бабусю! А вiдкiля тебе бог принiс?

- Та я так собi... Я i здалеку i не здалеку, я i тутешня, я й зовсiм не вiдсiль; я i нiчого не знаю i усе знаю; i хто i по чому журиться, я i знаю i не знаю; i що подiяти, i вмiю i не вмiю...

- Ох, бабусю, та ти не проста? - питається Олена.

- Та простiсiнька, бач! Не вашого, панського роду, а проста собi стара баба, не знаю нiчиєї журби, не знаю, хто, сидячи на призьбi, журиться об Дем'яновi, що пiшов в поход з козаками; я таки i того не знаю, хто бiля колодязя усю нiченьку з ним просидiла i на прощання зняла з руки срiбний перстень i вiддала з хусточкою, що сама усякими шовками вишивала...

- Ох, менi лихо, бабусю! Та ти усе знаєш?.. Не гомони, будь ласка, братик прокинеться та почує, та менi смiятиметься... Нехай пiсля вечерi я тебе покличу, то ти в мене ночуватимеш, та й поговоримо з тобою!

- Пiд повен мiсяць тепер-то i робити що треба, Нехай братик iде до себе у хату, збуди його; а я тобi скажу, що треба робити, та дiлом спiшити. Я знарошно до тебе сьогоднi пiсля вечернi з Києва пiшла...

- Як се можна? З самiсiнького Києва? Пiсля вечернi? Та сьому не можна статись! - пита Олена, дивуючись. - Як-таки можна вiд Києва та скоро дiйти? I близенький свiт?

- Пожалуй, дiйти не можна, так ми-то знаємо, як воно робиться. Збуди лишень братика швидше, нехай iде до свого дiла, менi треба швидш поспiшати.

- Та братику щось завадило, трохи не з очей. I був здоровий, та як глянула на нього ота чорнява молодиця, що коло корови ходить, та глянула, та й усмiхнулась, я сама бачила, та пiсля того так його за живiт i узяло; чи соняшницi, нехай бог боронить! чи що?

- Се все очi, усе очi наробили; та не журись, я вiдведу. Ось збуди братика, а я навчу молодицю, що йому треба робити. Вiд неї сталося, вона нехай i знiма.

Олена стала братика будити, що хрiп на весь двiр, а бабуся пiдiйшла до молодицi... а та зразу i крикнула:

- Ох, тiтусю! I ви до нас прийшли?..

- Але! не кричи лишець, - каже бабуся, - а от що зроби: озьми... шупу-шупу-шупу... - Нiчого не можна було розслухати, що їй там бабуся шептала, тiльки опiсля молодиця i каже:

-- Та добре, добре; забавте тiльки панночку.

- А вже, - каже бабуся, - се вже моє дiло. Ходи ж сюди за мною. - Та й привела молодицю до панночки, та й каже: - Ось я навчила молодицю, як з панича соняшницi зняти; iди ж, паниченьку, швидш з нею, вона зробить тобi, що я звелiла; та швидш робiть, а -то тебе так розбере, що й на стiну полiзеш.

- Ох, лишенько! - казала, злякавшись, хорунжiвна. - Iди ж, братику, iди швидше. Роби йому, Мотре, як бабуся казала. Та роби гаразд, на спiшачи...

От пан хорунженко пiшов з молодицею у хату, а бабуся - плюсь! - бiля панночки сiла та й каже:

- Тужиш, моя зозуленько, за своїм сизим голубоньком, та ба! Нема його тутечка; пiшов далеко-далеко, аж до Чернiгова...

- Та по чому ти, бабусе, усе знаєш? Хто се тобi розказував, що я там... чи журюся, чи... що там таке... я й не знаю! - питала, соромлячись, Йосиповна.

- Вже-то я не знаю! - каже бабуся. - Нащо ж нам I зорi, коли нам на них не дивитись? Гляну звечора, гляну i опiвночi, подивлюсь i перед свiтанком, тай знаю, де що діється.

- Коли ж ти знаєш усюди, де що дiється, то скажи менi, бабусю, що робить тепер... - сказала Олена та й почервонiла, як кармазин, i язик став мов повстяний.,

А бабуся перехопила та й каже:

- Дем'ян? .

- Е-ге-ге-ге!

- Судденко Халявський, Омелянович?

- Атож!

- Ось слухай доню, що вiн робить: отсе був з козаками на муштрi перед паном полковником та, втомившись, прийшов додому, роздягсь, розперезавсь та й лiг, сумуючи об тобi, та й журиться, що, дума, не швидко тебе побачить.

- I кажуть-таки, що не швидко їх спустять!

- Не журись; може, ти його i сього вечора побачиш...

- Де то вже, бабусю, менi його побачити та ще i сього вечора. Вiн не птиця, щоб йому до мене прилетiти!

- Хоч i не птиця, а прилетить i уродиться отут перед тобою, як отсе я. Чи хоч, щоб прилетiв?

- Де то вже, моя голубочко, не хочу! Аж жижки трусяться, щоб хоч би його побачити. Здiлай милость, нехай прилетить до мене... та чи не буде йому якої вiд того надсади?

-- Таки аж нiчогiсiнько; вiн на те козак.

- Приклич же його, паньматочко, хоч на часиночку, хоч на годиночку; хоч би я на нього подивилася! Що знаєш, те й роби, а я нiчого не пожалкую. Усе тут моє, дам тобi усього, чого забажаєш.

- Добре ж, доню, добре. Ходiм своє робити. От i ввiйшли у велику хату, позащiпали i дверi, i вiкна, а вже i сонечко стало заходити; панночка затопила у печi, сама сходила по воду, а йшла по воду, як бабуся її навчила: не прямо до криницi, а вулицями обходила навпаки сонця; прийшла до криницi, набрала вiдро води та й вилила на сход сонця; друге набрала i вилила на заход сонця, а трете набравши, - що є духу, не оглядаючись, i вп'ять не прямо, а вулицею за сонцем. От як принесла, та й настановила кашник з водою; а бабуся достала з-за пазухи зiлля: любистку, материнки, чорнобривцю, цвiту папоротi, терличу та усього по пучечцi всипала в кашник та й пристановила до вогню; а сама узяла муки пшеничної, замiсила водою, та й вийняла з калитки у папiрцi кошачого мозку, вiдколупала пальцем та положила у те тiсто; далi достала у себе з хустки, що був зав'язаний, слiд пана Забрьохи та й роздiлила пополам i одну часточку всипала у те ж таки тiсто, замiсила i скачала коржик, посадила в пiч спектись, i усе з приговорками та спльовуванням, а хорунжiвнi звелiла сидiти на полу, пiдiбравши ноги пiд себе, не жахатись, i, що вздрить, не боятись нiчого, i усе думати про свого милодана.

От як коржик спiкся, вона й дала його з'їсти Оленi за три рази, запиваючи з водянчика водою, що нашептала бабуся; а затим i горщок з зiллям став закипати. Бабуся, гукнувши на Йосиповну, щоб нiчого не жахалась, узяла другу частку слiду Уласовичевого та й всипала у кип'ячий горщик i стала мiшати, а сама аж у пiч мов улiзла, та що є духу i кричить: "Терлич, терлич! десятьох приклич, а з десятьох дев'ятьох, а з дев'ятьох восьмирьох, а з восьмирьох семирьох, а з семирьох шестирьох, а з шестирьох п'ятирьох, а з п'ятирьох чотирьох, а з чотирьох трьох, а з трьох двох, а з двох одного, та доброго". Та й примовила нищечком, щоб хорунжiвна не чула: "Пана сотника конотопського Забрьоху, Уласовича Микиту; а хто жде та дожида, так нехай собi дрiма". Та й дмухнула на Олену, а та нi з сього нi з того i стала собi дрiмати.

Вп'ять вража баба стала горщик мiшати i вп'ять кричить у комин тiї ж речi: "Терлич, терлич! десятьох приклич..." - та й звела на одного, усе-таки пана Уласовича, далi й примовила нищечком: "А хто сидить та ждеть, той нехай собi заснеть". Та вп'ять дмухнула на хорунжiвну, а вона, сердешна, так i заснула... Стала бабуся утрете мiшати зiлля i вже що є духу у трубу кричить на терлич; i як довела до одного, так аж запищала вiд натуги, кричачи зо всiєї сили та зовучи пана Уласовича, а на хорунжiвну дмухнула i говорить: "А хто спить та сопе, так нехай i захропе". А вiд сього панна Йосиповнй бебех у подушки та й захропiла на всю хату... А тут щось iз сiней у хатнi дверi - геп! та й стогне, i щось мурниче, - i охка... Побачим опiсля, що то там було...

 

 

 

VIII

 

 

 

Смутний i невеселий стояв, руки заложивши, хваброї Конотопської сотнi пан сотник, Уласович Микита Забрьоха, у славному сотенному мiстечку Конотопi, на вулицi, бiля шинку, де усегда збиралася сотня чи на муштру, чи на перелiку, що чи не втiк котрий козак часом, бува. Стоїть вiн, сердека, руки зложивши, голову понуривши, мов вiл перед ярмом; а козаки начисто, уся сотня, як скло, перед ним стiною стоїть, шапки поскладавши на приспi у шинку, щоб як буде муштра, так щоб не поспадали з голов, а дiтвора, що тут так i бiга круг козацтва, щоб не пiдiбрали та не запроторили куди геть. Так отто стоять козаки i ждуть, що з ними будуть робити i який приказ буде, та промеж себе дещо i базiкають, мов вода на лотоках шумить, аж луна йде; та доставши з халяв хто рiжок з кабакою, - та нюхають, та чхають, а хто люльку - та, тут її розпаливши, i смокче.

Пан Забрьоха сього нiчого не вважа, i не бачить, i не чує, що край його дiється. Йому здається, що вiн i досi слуха, що читав йому пан писар Конотопської сотнi Прокiп Ригорович Пiстряк. А сей давно вже прочитав, що треба, та, зложивши бумагу, кладе у кишеню... Аж ось пан Уласович здихнув тяжко та важко, мов ковальський мiх, та пита писаря:

- Здiлай милость, приятелю Ригоровичу! розкажи менi словами, що ти там у лепортi читав? Ти знаєш, що я нiчого письменного не розжую, хоч i у школi вчився i "вiрую" почав було вчити, та на "же за ним" як затявсь, та й покинув письмо. Так ти менi не читай, а розкажи, що отеє, за лепорт принiс козак з Чернiгова? Адже ми послали лепорт, що у поход не пiдемо, хоч нехай кiл на головi тешуть; нам нiколи, друге дiло зайшло; так чого ще вони пащекують?

- Уся спирра чернiговська безумiю удадеся! - став казати, прокашлявшись, пан Пiстряк, - возписують предписанiє i лають вас, пане сотнику, i мене - гм, гм! - возсозивають - прощайте у сiм словi - дурнями, занеже ми возгнущалися їх повелiванiєм i не направихом стопи наша до Чернiгова.

- Догадавсь, хоч через дееяте-п'яте уторопав, що ти, пане писарю, говориш; так себто нам усе-таки збиратись до Чернiгова?

- Не iначе, як обаче! - сказав Ригорович, моргнувши усом.

- Так трясця ж їх матерi! От їм дуля пiд нiс! - Та, зложивши дулi, i став крутити. Крутив-крутив та на Чернiгов i посила, та усе прицмокує. А далi як крикне: - Не пiду; я їм послав через кривого лепорт, що нам нiколи.

А пан Пiстряк i каже:

 - Та наш кривий iще не сотворив дошкандибанiя I до половини путi. Не возмущайтесь, пане сотнику; ми не iзидемо, дондеже не получимо отвiтствованiя на наше сомнительство.

- Так-таки, Ригоровичу, не пiдемо. Бач, як я мудро сконпонував? Не пiдемо та й не пiдемо. Ну, хлопцi! Сонечко заходить, розходьтесь вечеряти, а завтра чим свiт з косами косити менi. А ходiм, пане писарю, до мене вечеряти; Пазька налiпила мудрих вареникiв та спрягла яешню... Ой, лишенько! Ой, рятуйте! Ой, бiда! - став пан Уласович не своїм голосом пробi кричати та за боки хвататись... Пан Пiстряк i козацтво кинулось до нього, що що йому там сталося? Аж вiн... шелесть.... пiднявся догори i полетiв, як птиця, усе-таки кричачи що є голосу...

Що ж то ужахнулися усi люди у славному сотенному мiстечку Конотопi, як побачили, що їх прехваброї сотнi пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, та пiднявсь пiд самiсiнькi небеса i без крил, та летить, як тая птиця! I жiнки, i мужики, i мала дiтвора, та що то! i старi повиповзали з хат дивитись на таку прояву, i усi ж то позадирали голови i дивляться, як пан Забрьоха, мов птах який заморський, летить попiд небесами; руками бовта, мов крилами, черкеска йому роздувається, ногами дрига, шаровари напужились, сам употiв, нiби у гарячiй банi, i летить, i кричить, i де заздрить на землi чоловiка, то скiльки є голосу пити просить. Сеє бачачи, старi люди плюють, жахаються; жiнки голосять з переляку, а малим дiтям не одному довелося переполох виливати. А то ж i не страшно?..

Прокiп Ригорович, бачачи такеє диво, став, задравши догори голову, рот роззявив, аж горлянку видно, очi вилупив та руками знай розмахує, щоб то пiймати та вдержати пана сотника, що полетiв, як гусак. Та й козацтво усе, таки усе до одного, дивувалися на сюю комедiю... Та як i не дивуватись, бачачи, що чоловiк о своїм умi нi з того нi з сього полетiв, як птах. I коли б се опiвночi, як усяка нечисть товчеться, а то ще й сонечко тiльки що зайшло...

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx151 Кб2673
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2195 Кб2371

Пошук на сайті: