Григорій Квітка-Основ'яненко - Конотопська відьма (сторінка 9)

Стара Льозниха ледве вiд старостi та вiд недуги вийшла на подвiр'я i, дивлячись на козакiв, як вони збирались, як промеж себе жартували, як лагодились муштру викидати, здихнула та й каже: "Слава тобi, господи, що я не козак! Не здужаю i через хату перейти, а то б треба бiгати та боротись, та муштруватись! Не хочу, не хочу козаком бути!" - та й задивилась на них, а далi... зирк! Летить понад нею щось таке страшне... Розгледiвши, потюпала до козакiв i стала їм розказувати, щоб вже не дожидали пана сотника, бо вже вiн у вирiй полетiв. "Я, - каже, - сама бачила: летить, мов ворони, тiльки що не крака, а знай пити просить..."

Пан писар i козаки - нiчого робить - порозiходились i порозказували, хто не бачив, як конотопський пан сотник, Микита Уласович Забрьоха, полетiв, мов ворона... I усi ж то, хто про се не почує, здвигне плечима та й дивується і каже: "Жди ж добра, коли i начальство наше обвiдьмилось!" А Прокiп Ригорович зна, де раки зимуються! Вiн хоч i перелякавсь, та не забув нi про вареники, нi про яєшню, нi про Пазьку; гульк до неї на вечерю... та про пана сотника вже i не згадували.

А наш пар сотник летiв, сердешний, летiв вiд самого Конотопа i не зна, де вiн опиниться i що з ним буде, аж гульк - хутiр, i вiн чує, що став спускатись усе нижче, нижче... Розглядає, придивляється - аж се хутір Безверхий, що на Сухiй Балцi... От летить та летить понад хатами та в хорунжевий двiр, де вже вiн не раз був... От як улетiв у двiр та до хорунжiвниної хати, та у сiни, та прямiсiнько у хатнi дверi, що зачиненi i iзсередини защепнутi були, геп! мов довбнею, та тут i простягнувсь, як колода, i не дише, i не ворушиться...

Отсе-то гепнуло у хатнi дверi, де чаклувала над хорунжiвною конотопська вiдьма Явдоха Зубиха.

От Явдоха зараз i обiзвалась до нього:

- Не стогни дуже i не охай, щоб хто не почув, та йди швидше у хату. - Вiдщепнула йому дверi, кличе його, кличе; аж нема гласу, нi послущанiя; лежить наш пан сотник, мов одубiв. Нiчого Явдосi робити, поволокла його самотужки у хату, i як переволокла на друге мiсце, вiн i застогнав, i очима луп! i не пiзнає, де вiн се опинивсь? Розглядаючи усюди, пiзнав Зубиху, зараз, стогнучи, i почав коренити батька i матiр її, що зробила над ним таку капость. А Явдоха тiльки знай своє товче: - Не знаєш свого щастя! Та не кричи-бо, розбудиш усю двiрню. Що ж будеш дiяти: злякавсь, злякавсь, нiгде дiтись. Нiколи тепер переполох виливати. На лишень, понюхай сього. - Та й пiднесла йому пiд нiс тертого хрiну. Вiн як нюхнув, та й чхнув аж тричi, а далi став просити пити. Явдоха узяла води, пошептала над нею, збризнула його тою водою, далi злизала язиком хрест-нахрест через вид, щоб з очей чого не сталось, та й дала йому тiї води напитись. Вiн за один ковток чималий водянчик так i висушив та й каже:

- Дай, тiтусю, ще.

- Але! - каже Зубиха, - я тебе не пити сюди прикликала. Покинь трихи та мнихи та приньмайсь за дiло. Бач, яка краля лежить!

Пан Забрьоха озирнув очима, аж i вздрiв, що на полу спить панна Олена... та так i задрижав, мов опарений.

Та й справдi ж бо краля була! То хороша була, а то, як розiспалась та i розчервонiлась, що твiй кармазин або рожа у саду; карсет розщепнувся, сорочка розхристалась... коси тiльки, як порозпускались, так вже прикрили пазуху, та й то не зовсiм...

Уласович наш, як вздрiв таку кралю, то так i заходивсь круг сонної, мов павич; тiльки навспинячки танцює бiля неї та розгляда, та плямка, та слинку ковта; забув i працю свою, що стiльки перелетiв, i забув, що й пити просив. Не йде на ум нi їда, нi вода, що перед очима бiда!

Вiн би що-небудь i придумав... гм! так Явдоха його за полу сiп i притягнула до печi i каже: "Схаменись лишень, блазню! Треба дiло робити, а не ханьки мняти. На лишень отсю жабу та й скрути їй головку набiк i ще живу, не здохшу, укинь мерщiй у пiч за жар". От пан сотник i зробив усе, як звелiла йому Явдоха, i ще жаба пищала, а вiн її вкинув у пiч, вiдкiля Зубиха увесь огонь вигромадала на припiчок. Як спеклась i зсушилась тая жаба, Явдоха достала її, обiрвала усе мнясо, а кiсточки позбирала i стала з них вибирати: от i знайшла одну точнiсiнько як виделочка, i навчила Уласовича, що з нею робити.

Пан Забрьоха притулив тую виделочку до серця панни хорунжiвни... вона зараз спросоння i заговорила i каже: "I вже менi пан Халявський!.. плюю на нього. Микиточку, мiй голубчику! де ти? прибудь до мене: хоч би я на тебе подивилась..."

Уласович з радощiв як зарегочеться на усю хату, i якби не спинила його Явдоха, то так би i кинувсь на хорунжiвну; так та його за руку дьорг! вiдвела та й навчила, що ще треба робити.

От пан сотник i стоїть бiля неї та знай з одної кишенi виньме каменючки, то камiнцi, креймашки, скляночки, жарнiвки - се все надавала йому Зубиха - от виньме жменю сього добра, подержить на руцi, побряжчить та й пересипле у другу кишеню, i так довго робив, а панна хорунжiвна знай спросоння приговорює: "Микиточку, душко Уласовичу! час вiд часу дужче тебе люблю!"

Далi Явдоха подала йому жаб'ячу кiсточку, що неначе карлючка, i по її наущенiю, тiльки пан Забрьоха заколупнув хорунжiвну легесенько пiд серцем, так вона так i розпалалася i стала казати: "Не хочу... за Халявського... не силуйте мене... вiддайте мене за Забрьоху... коли не вiддасте... утечу..."

Тут Явдоха вiдвела Уласовича вiд панночки i каже:

- Бач, як я зробила, що вона тепер на Халявського плюватиме, а за тобою вбиватиметься. Тепер зовсiм: пора додому...

- Як додому? Тiльки усього i буде? - пита пан Микита.

- Буде з тебе i сього: чого тобi бiльш? - каже Зубиха. - Тепер не журися нi об чiм i жди, як вони по тебе будуть присилати i панькатись коло тебе. Тепер поїдемо додому.

- Як же ми, тiтко, поїдемо? Коли вп'ять летiти, то цур йому; єй! не можу!..

- I нi вже, синку, i менi тебе жаль. Тепер поїдемо, та хоч ти дорогою дрiмай, хоч i спи, то не бiйсь нiчого. Перед свiтом будем дома. Я завтра вп'ять тут буду i дам паннi Оленi отсiї жаб'ячої кiсточки, щоб носила при собi; поки буде носити, поти буде тебе любити. Ходiмо ж з хати та й поїдемо; а то вже скоро панночка прокинеться. От Зубиха позбирала усе своє, поскладала, як їй треба було, узяла днище i веретено i вийшла з Уласовичем з хати. Вийшовши, каже пану Забрьосi:

- Сiдай на днище по-козацьки, мов на коня; а я де-небудь причеплюсь; менi не первина.

Тiльки таки що Уласович занiс ногу, Явдоха як свисне, як цмокне!.. днище пiднялося угору, на ньому пан сотник верхи, а ззаду пiдсiла Явдоха, та знай веретеном поганя та цмока, та приговорює, мов на кобилу, i пiднялися пiд самiї небеса!..

Сидить наш конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, на днищу, мов на конi; ноги йому без стремен так i телiпаються, i, щоб не впасти, руками держиться за теє днище, а воно чкурить! воно чку-рить, ще прудше, чим Яцькова приблуда; а назадi Уласовича причепилася Зубиха та аж скиглить вiд холоду, бо вiтерець продував, i їй крiпко скубенти* (*Дрижаки.) докучали.

Не вспiли вони добре оглядiтись, аж вже i Конотоп недалеко. Явдоха щось забормотала, аж ось днище усе нижче, усе нижче... та плюсь! бiля Забрьошиних ворiт i впало... Пан Уласович як гепнув та аж не стямився i не вздрiв, як Явдоха з днищем щезла, i не вгледiв, хто з його хвiртки шморгнув, тiльки бачить, що Пазька когось проводжала.

- Чи се ви, паниченьку? - пита вона свого Уласовича. - Де се ви пропадали i досi... я отсе усе за вами журилася...

- Чого ж ти вийшла за ворота? - розпитував її пан сотник.

- Iз журби! - каже Пазька.

- А кого ж ти проводжала з двора?

- Та там... чужий бичок забравсь було до вашої скотини, так я...

- Бичок! до скотини! Гм! - ворчав собi пiд нiс пан Микита, уходячи у хату, та й звелiв засвiтити свiтло, бо у хатi було поночi.

Унесла Пазька свiтло... дивиться пан Забрьоха, що на столi недоїдею вареники, i двi ложки, i двi тарiлки, i носатка, вже порожня, а дулiвки катма!.. Поморщивсь, закопилив губу та поворчавши: "Бичок... до скотини!" та й пiшов у свiтлицю, погасив свiтло та й бебехнув на лiжко, та подумавши: "Кат їх бери! в мене є тепер хорунжiвна!.." - та й захрiп на всю хату.

 

 

 

IX

 

 

 

Смутна й невесела, прокинувшись, сидiла на лiжку панна хорунжiвна, Олена Йосиповна, у своїй хатi, у Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. Сидить, позiха, очицi протира i сама себе не розбере, де вона, що вона, що з нею робилось, що їй таке снилось i вiд чого їй так тяжко та нудно.

Аж ось де не узялась конотопська вiдьма, Явдоха Зубиха. Увiшедши у хату, й каже:

- Добридень тобi, панночко! Чого ти така смутна та невесела?

- Ох, бабусю! тепер я усе згадала!.. Що се ти зо мною наробила?... - Так, охаючи, казала панна хорунжiвна.

- Але! мовчи та диш! - каже Явдоха. - На лишень отсей капшучок та на шнурочку почепи на шию, то усе гаразд буде. - Та, сеє кажучи, i почепила на шию, а в тiм капшуцi жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце, та лобова кiсточка, та Микитиного слiду трохи. Тiльки що се їй почепила, як панна Олена i повеселiшала, - як з води вийшла. Очицi так i палають, щоки зачервонiли, а сама i на лiжку не всидить, кинулась до Зубихи та аж плаче та просить:

- Тiтусю, голубочко, паньматочко! Що хоч роби, тiльки вiддай мене за конотопського пана сотника Забрьоху, я таки гаразд i не знаю, як його зовуть. Вiддай, вiддай швидше мене за нього.

- Адже вiн тебе сватав, та ти йому пiднесла печеного гарбуза?

- Та то я була дурна та божевiльна... не розгледiла його добре, не розпиталася людей, не послухала братика... Тепер менi свiт не мил без нього!..

- Адже ж ти любиш панича Халявського, Омеляновича, судденкса? -

- Та то я була дурна та божевiльна! Вiд учорашнього дня i цур йому, i пек йому вiд мене; i не споминай про нього. Одно в мене на думцi, що хоч аби побачити пана Забрьоху, та надивитись на нього, та приголубити його, та щоб вiн мене взяв. - Та, сеє кажучи, беркиць з лiжка до нiг Зубишиних та й лежить, i плаче, i просить: - Зроби, тiтусю, щоб вiн мене узяв, я тебе три годи буду рiдною матiр'ю звати, буду тебе i поважати, i шанувати. Коли ж вiн вiд мене вiдцурається, пiду свiт за очима, сама собi смерть заподiю...

- Та годi ж, годi, угамуйся! - казала їй Явдоха i пiдняла її з долу та й посадила на лавцi. - Ось увiйде твiй братик, ти йому, не соромлячись, усе розкажи; нехай їде мерщiй у Конотоп до пана Забрьохи та й скаже, щоб присилав людей за рушниками. Онде ж i братик iде до тебе, а я пiду в Конотоп та з Забрьохою зроблю, що треба; не журись та дiлом поспiшай. - Та, сеє кажучи, i пiшла з хати, а панна хорунжiвна їй услiд кричить: -І хустку, i весiльну шишку тобi дам...

Аж ось ввiйшов до неї у хату братик її, пан хорунженко, на личку веселенький, неначе i не був недуж, так добре помогло йому вiд завару соняшниць.

- Що, братику, чи ти здоров? - питала його сестриця, панна хорунжiвна.

- Тiльки перед свiтом спочив пiсля завару соняшниць та й заснув на всi заставки. Та тепер i нiчого, - так казав пан хорунженко.

- Ну, братику! Не журися: скоро вже тобi буде воля iти у ченцi, - стала казати панна Олена, посупивши очицi у землю. - Я вже... вибрала собi жениха... - сказала Олени та й засоромилась i почервонiла як рак.

- А кого?

- Пана сотника конотопського Забрьоху.

- Що печеним гарбузом попоштувала?

- Еге!

- Адже ти, бачиться, щось пильненько прилипала до пана Халявського?

- Цур йому! I не згадуй про нього. А здiлай милость, поїдь до нього у Конотоп та й скажи i попроси, щоб сьогоднi, або хоч завтра, нехай присила людей за рушниками, а у недiлю i весiлля.

- Та що се тобi так нiколи припало? - опитав її пан хорунженко, а самого аж за живiт узяло, що вже i йому недовго бришкати у миру. - Ще б, може, хоч трохи оглядiлась, а то шити-бiлити, завтра Великдень.

- Умру, коли через тиждень не пiду за пана сотника. Я його сьогоднi бачила увi снi: що за хороший! як намальований; а багатий! так i мiри нема: так i пересипа з кишенi у кишеню i грошi усякi, i срiбнi, i золотi, i жемчуг, i усяке дороге камiння... Здiлай милость, братику, соколику, лебедику! Поспiшай якомога. Привези i його з собою, привези i людей, щоб кому швидш рушники подавати... або людей не треба, i тут назбираємо; тiльки його мерщiй, його до мене вези!

Так урагова конотопська вiдьма наробила, що бiдна дiвчина аж на стiну дереться та пробi бажа пана сотника Уласовича Забрьоху.

Нiчого пану хорунженку робити! Звелiв снiдати подати, їсть i дума. Не удоволився i не надумався, забажав обiдати; обiда i дума. Далi як пообiдав, та й надумавсь i каже сам собi: "Пан Халявський i у рот нiчого не бере, а пан Забрьоха - не узяв його чорт, не пролива; ще щоб i мене не перепив. Ну, дарма! вiддам сестру за нього та з год мiсця з молодими поживу". Так пораявшись сам з собою, сiв на вiзок та й чкурнув у Конотоп, прямiсiнько до пана сотника, Микити Уласовича Забрьохи.

Тут наша панночка i заходилась поратись i к сватанню прибиратись: хату миє, столи, лавки, мисники змива, птицю патра, локшину крише, горшки наставля, рушники налагоджує... так, що всi наньмички аж позасапувались вiд такого порання.

 

 

 

Х

 

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx151 Кб2673
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2195 Кб2371

Пошук на сайті: