Григорій Квітка-Основ'яненко - Конотопська відьма (сторінка 10)

 

 

Смутний i невеселий сидiв пан судденко, Дем'ян Омелянович Халявський, у своїм хуторi, у пустiй хатi, вiдкiль повиганяв усiх iз серця. I знай то сердивсь, то сумував, то лаяв усякого, хто тiльки на думку йому приходив, то свiтом нудив, iз журби аж захляв. Як же йому було не журитись? Панна хорунжiвна, що з Безверхого хутора на Сухiй Балцi, Олена Йосиповна, котра побожилась i заклялася, що нi за кого замiж не пiде, опрiч його, що не один вечiр вiн з нею до пiвночi просидiв пiд вербою бiля криницi, з котрою вiн i перстенями обмiнивсь, котра йому святою п'ятінкою забожилася, що тiльки вiн вернеться з походу вiд Чернiгова та пришле людей, то вона зараз i подає рушники а вiн, на сеє понадiявшись, та у Чернiговi аж п'ять кiп протряс, щоб його не держали та вiдпустили оженитись... що вiн вирвавшись з Чернiгова, бiг як скажений до свого хутора, бiг i нiч, i день, i коня занапастив, i сам, аж засапавшись, ускочив у хату та мерщiй i гукнув на Хiврю, таки свою наньмичку, щоб бiгла дядькiв та троюродних братiв до нього прикликала, щоб мерщiй брали хлiб святий та палички та їхали б до панни хорунжiвни за рушниками... аж тут йому Хiвря i пiднесла пинхву: "Що, - каже, - панну хорунжiвну вже просватали за пана сотника конотопського, Микиту Уласовича Забрьоху, що вже й рушники подавали i сватання запили, та що ну! що тiльки той, хто не був iа сватаннi, той не був п'яний, а то всi лоском лежали аж до другого пiвня; що завтра буде й весiлля, що вже панночка з розпущеною косою, звiсно, як сирота, по вулицям у Конотопi з пiсеньками ходить i дружечок збира; що його дядини понаряджувались i пiшли у Безверхий хутiр короваю бгати; що сам пан Забрьоха приїздив i поєднав їм слiпого скрипника на весiллi грати..." Сеє усе як, повислуховував пан Халявський та як роззявив рот слухаючи, то вiн так йому i зоставсь, аж патьоки потекли. А далi як затруситься, неначе у лихоманцi, очi аж на лоб повилазили та мов горять, та як зложив кулаки, як хряпне себе по головi, що насилу устояв i довго чмелiв слухав, далi вже як почав, мов розперезаний, лаяти i панну Йосиповну, i пана хорунженка, i пана Забрьоху, i дядькiв, i дядин, i братiв, i невiсток, i дружок, i коровайниць, i слiпого скрипника, і наньмичку Хiврю... вже коренив-коренив, вичитував-вичитував, аж пiна йому з рота б'є, мов у скаженого... а далi як кинеться до Хiврi... так би її i розтерзав, якби не догадалася та не втекла.

Отто вiн зоставсь сам собi у хатi та й сумував, i журивсь, i з серця понаривав собi з голови волосся повнi жменi... та як здума, що вже не можна нiчим дiла поправити, та так i заголосить, аж завиє, мов панотцевський хiрт, та й подереться на стiну.

Вже вдесяте товкмачив себе то по головi, то по грудях кулаччям i тiльки що надумав було головою об стiну товктись... аж... рип!.. i увiйшла у хату бабуся, стара та престаренна, згорбилась, через силу ноги волоче i паличкою пiдпирається.

Ввiйшла, поклонилась та й каже; "Добридень тобi, паниченьку!"

А панич мовчить, витрiщив очi та сопе.

- Чому таки в тебе нема нiякого порання? - каже баба, не потураючи, що вiн дивиться на неї, мов скажений. - Нi птицi не патрають, нi баранця не зарiзано, i муки на локшину нiхто не крише! От так приберись! Завтра в нього весiлля, а вiн собi i ов-ва!..

Не знаю, де б то опинилась сяя баба, i як би захрустiли її кiсточки, i хто б то їх iз цуциком позбирав, якби Дем'ян Омелянович не розсердивсь за сiї бабусинi речi так, що вже не можна бiльш! Пiни йому повний рот, аж через край тече, i язика не поверне, тiльки труситься, та кулаки стулив, та скиглить, мов кривий цуцик. Думка така, що якби ще трохи, то вiн би з серця лопнув. Та як таки i стерпiти? Тут чоловiковi зовсiм бiда! Тiльки було налагодивсь женитися i людей посилати з хлiбом, а тут йому дiвка i пiднесла печеного гарбуза! Та ще ж яка й дiвка? Та, що любилася з ним трохи чи не бiльш году, що не одну нiч просидiла з цим пiд вербою бiля криницi i тут божилася i заприсяглася, що ні за кого не пiде, опрiч його; а тут одно те, що йде за другого; а друге те, що йде за пана конотопського сотника Забрьоху, над котрим вона i за очi, i в вiчi насмiхалася. Так як тут було пану судденку стерпiти, що пiсля такої бiди прийшла бабуся, та ще й така, що гидко скiпками узяти, та й на над ним кепкує. Вiн би, кажу, потрощив би її на шматки, як старий деркач, так йому дух заперло, i вiн не здужа i поворушитись, а вона тим часом i каже: .

- Чого-бо ти так лютуєш? Мовчи та диш, та слухай мене. Буду я суча донька, коли панна хорунжiвна Олена, що з Безверхого хутора, не буде за тобою ще завтра чим свiт.

Як сказала йому се бабуся, так вiн з радощiв аж задрижав та щось хотiв сказати, та й не змiг; а тiльки вивалив очi та, силкуючись, ледве-ледве промовив:

- Йо?

- Та будь я шельмовська, анахтемська дочка! щоб менi очi повилазили, щоб менi руки i йоги покорчило, щоб менi трясця, щоб на моїй тварi сiло сiмсот пiстрячок та болячок, - та й усякими вiдьомськими проклинаннями стала проклинатись, - коли, каже, не зроблю так, що ти з Оленою завтра у вутренi обвiнчаєшся ; тiльки слухай мене: адже ти мене добре знаєш?

Як-таки сьому паничевi i не знати конотопської вiдьми, Явдохи Зубихи (бо се вона була), коли вона йому раз язичок пiднiмала, удруге остуду знiмала; так вже далася вона йому знатись. Отто як почув вiн се вiд неї, так на душi стало йому легше: зараз i зрозумiв, що йому треба робити, та мерщiй їй беркиць й ноги та й просить:

- Тiточко, голубочко! Зробiть, як знаєте зробiть, щоб моя була Олена; цiлiсiнький год буду вас рiдною матiр'ю звати; куплю плахту, очiпок, серпанок, чого забажа душа ваша i вашого кота... Тiльки дивiтесь лишень: вже Олена дружечок збира, коровайницi вже досi дiжу по хатi поносили; а пан сотник конотопський, Микита Уласович, найняв слiпого скрипника на весiллi грати, так де вже...

- Хiба ж я не Явдоха? Я йому зроблю весiлля? Нехай лишень укоштується, нехай протрусить батьковi карбованчики для тебе, а я i його оженю! Нехай i Олена збира дружечок, нехай починають приспiвувати Микитi, а я знаю, що зведуть на Дем'янка. Приньмайся ж хутко; кажи, щоб у господi i пекли, i варили, i чого треба наточили, а ти бiжи збирай бояр, свашку, свiтилку, старостiв, та якого-небудь батька знайди, щоб порядок давав.

Агу! пан судденко повеселiшав; хватив пояс i став пiдперезуватись та за шапку братись, щоб iти за поїздом, а Явдоха, виходячи з хати, стала весiльної спiвати, та ще й прискакує:

 

 

 

У Дем'янка та батькiв, много,

А рiдного та нi одного.

Та все такi, що напитися,

А нiкому й пожуритися.

Усе такi, що пити-гуляти,

А нiкому та порадоньки дати.

 

 

 

XI

 

 

 

Смутна i невесела убиралася у своїй хатi панна хорунжiвна, Йосиповна Олена, на своєму Безверхому хуторi, що на Сухiй Балцi. I вбирається, i не вбирається; треба б то поспiшати, бо вже у селi передзвонили до вутренi ув один дзвiн i стали уво всi дзвонити; треба їй поспiшати до церкви, бо учора на домовинах так порадились, щоб їй тут у вутренi i звiнчатись з конотопським сотником, паном Забрьохою, Микитою Уласовичем, а вiд хутора до села буде верстов з п'ять або двi: так от треба їй поспiшати, щоб вспiти, так щось руки не пiдiймаються. Уже вона i розчесалася; вже i коси у дрiбушки поплела, стала ленти покладати... зирк! що нi найлучча скиндячка, що їй подарував пан судденко... її так i узяло iз-за плечей; згадавши його, засумувала i трошки сплакнула. Зубиха ж тут так i розсипається. I сюди шатнеться, i туди мотнеться: i намисто Оленi нав'язує на шию, i голову квiтча; а як нарядила зовсiм, то й вибiгла мерщiй надвiр; повернулась на однiй нозi проти сонця тричi, зашепотiла щось таке собi нищечком, обвела рукою туди, де село, та й сказала:

 

 

 

Хто мав поспiшати,

Нехай не вийде з хати,

I щоб до сход сонця

Не знайшов нi дверей, нi вiконця.

 

 

Увiшедши вп'ять у хату, стала знаряджати панночку Олену до вiнця; звелiла їй тричi поклонитись у ноги батьковi i матерi, що для такого случаю знайшли, а далi i братиковi рiдному. Старшiй дружцi дала пару свiчечок п'ятакових до вiнця, хустку руки зв'язати, рушник пiд ноги i шага пiд рушник паламаревi за ставник, а далi тихесенько, щоб нiхто не бачив, дала теж дружцi якусь кiсточку та якийсь реп'яшок i навчила її, що i коли з ними робити. От i пiшла наша молода з старшою дружкою у село, поспiшаючи до вутренi, щоб там шлюб приньмати з паном Забрьохою, конотопським сотником, Микитою Уласовичем.

Що ж робила Явдоха, зоставшись на Безверхiм хуторi? Там дiвувала годiв сорок дiвка, а звали її Солоха. Бiдна та пребiдна: нi одежi у неї не було i нiчого. Та ще на одно око слiпа, вiд паршiв волосся повилазило, i голова голiсiнька, як долоня; уся шия в чиряках та в пiстряках, аж тече; на щоцi огник; зубiв недолiк, горбатенька, курноса, тiльки ямка замiсть носа; на одну ногу крива i правої скарлюченої руки до рота не пiднесе. От таку-то кралю Зубиха взявши, та й убрала в ленти i замiсть кiс порозпускала кiнцi, удягла у чужу свиту, випрохала намиста з хрестами i пов'язала їй на шию, та, як вже зовсiм убрала, Явдоха посадила її верхи на паличку, а сама сiла на другу, цмокнула, ньокнула... палички чкурнули скiльки духу, аж пил за ними хмарою. Прибiгши у село до церкви, Явдоха i каже Содосi: "Стiй же ти, дiвко, на рундуку, бiля куни, та держи в руцi отсю макiвку. Який козак прийде та озьме тебе за руку, та уведе вiнчатись, не дрочись, не царамонься, вiнчайсь смiливо. Гляди ж, дожидай до сход сонця". Солоха стала i дожида, а Явдоха мотнулась до свого дiла.

Олена ж з старшою дружкою знай iдуть та поспiшають у село, щоб поспiти до вутренi. Олена, що йде, то усе вихваля пана Забрьоху, який то вiн гарний, чорнявий, повновидий, якi то в нього уси шпетнi i який сам увесь лепський та моторний. Як же, iдучи, де тiльки зiйдуть на перехрестя, то старша дружечка кiсточкою, що дала Явдоха, тричi панну Олену у спину тихенько: стук, стук, стук! Та й примовить: "А геть, нелюбе! "; то Олена її i пита: "Що ти, сестричко, мене в спину товчеш?" - "Та то я, панночко, пiр'ячко зняла, на кунтушi було прилипло". То Олена i стане вп'ять про пана Уласовича казати, та вже не з так його похваляє; то в нього нема таких очиць, як у пана судденка; на другiм перехрестi i уси поганiшi, чим у пана Халявського; далi вже вiн i сякий, i такий, i стидкий, i бридкий, i поганий, i мерзенний. А як дiйшли до церкви, то старша дружечка тихенько ззаду й розв'язала шнурочок, на чiм повiшений був капшучок, а у тiм капшучцi була жаб'яча задня права лапка, та з неї ж пересушене серце та лобова кiсточка, та Микитового слiду трохи. От як розв'язала, а той капшучок i спав, так що Олена i незчулася; от вона зараз i крикнула: "Цур же йому, пек йому, тому Забрьосi, не хочу та й не хочу за нього замiж. Вернiмося, сестро, додому". - "Та чого ж вертаться? -каже дружечка - Постiймо хоч трохi у церквi; коли ж пан сотник до тебе пiдiйде, щоб шлюб приньмати, то ти тут i вiдкинься. Се ще йому стиднiш буде, що при людях такий бешкет йому зробиш..." - "Отсе справдi, що так, - каже Олена, - таки тут йому межi очi i плюну. Ходiм же у церкву".

Увiйшла в церкву. Панна Йосиповна зирк-зирк по церквi - нема пана Уласовича. Вже швидко i вийдуть, а його нема; от вона то почервонiє, як мак, то побiлiє, як полотно; усе, сердешна, боїться, щоб вiн не ввiйшов та щоб не потягнув її до шлюбу. Аж ось, тiльки що дочиталися до "во утриє iзбивах", аж шасть у дверi: свашки, свiтилки, бояри, дружко, пiддружний, старости; та усе не простi, усе з панства, у кунтушах, у черкесках, у сукнях таких, що тiльки поцмокай! Ще важнiш були, чим у нашого поповича, що до хвилозохвиї ходив та, оженившись на нашiй дякiвнi, у нас у селi попом став. А за таким-то поїздом увiйшов i молодий... Хто ж то такий? Олена так i затрусилася, як вздрiла, що се не пан сотник конотопський Уласович, а суть пан судденко Халявський Омелянович, кого вона так щиро любила. А старша дружечка мерщiй тим реп'яхом, що вiдьма дала, та її у спину товк! та й примовила тихенько: "Причепись вп'ять". Олена пiсля сього так i згорiла, та промiж народу пропхалася до пана Халявського, та його за руку сiп! i каже: "Бери мене! Як хоч, а бери! Коли ж в тебе є друга, то покажи, де вона, я їй, суцi, тут же очi видряпаю. То я було обожеволiла, а тепер умру, коли мене покинеш..." - "Та я ж за тим, панночко, i прийшов, щоб з тобою закон прийняти", - сказав пан судденко та й потяг її за руку до стiльця, а вже пiп був поєднаний. Не забарились, проспiвали "лозу плодовиту", окрутили круг стiльця, звелiли молодим поцiлуватись, вчистили з молодого пiвкопи та й вiдпустили, додому, а самi зосталися то свiчки гасити тощо.

 

 

XII

 

 

Смутний i невеселий ходить по хатi пан конотопський сотник, Микита Уласович Забрьоха, урядившись якможна гарнiш, i виголившись чистенько, i чуб пiдстригши любесенько. Ходить вiн по хатi, куди ще звечора приїхав з Конотопа у село, щоб у вутренi вiнчатися з панною хорунжiвною Йосиповною, як учора домовилися. Тiльки що вдарили в дзвiн до утренi, вже вiн i скочив, i розбудив пана писаря Пiстряка, Ригоровича, що покликав його у старшi бояри.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
ФайлРозмір файла:Завантажень
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.docx151 Кб2673
Скачать этот файл (Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2)Grigoriy_kvitka_osnovyanenko_konotopska_vidma.fb2195 Кб2371

Пошук на сайті: