Козир-дівка – Григорій Квітка-Основ’яненко

– З якими киями! – стала її кривити Горпина. – Ти, голубочко, нічого і не знаєш? З такими киями, що якби таким хоч одним раз ушкварити твого дурного батька, так він би і з місця не піднявся; а то бідне хлоп'я аж за десятком таких повели…

– Та куди-бо повели? Кажіть швидше, тітусю!…

– Куди? Туди, де козам роги правлять, куди б запроторити і твого батька, і твого братика Тимоху-пробишаку, і тебе, добру панночку, що тільки уміла хлопця обдурісвати, що буцімто підеш за нього, щоб аби робив на вас; як же побачили, що вже і без нього справитесь, так тогді і треба їсти чоловіка. Йди ж тепер та других обдурюй! – Та й стала Горпина плакати за своїм племінником.

На неї дивлячись, стала і Ївга гірко плакати та припадати до Горпини, щоб хоч на неї не сердилась, і розказала усе, як у неї було з справником і як він обіщався випустити.

Оттут уже Горпина відсердилась трошки і стала їй роз-казовати, як повели Левка в город, за яким калавуром і за якою сторожею, і що, каже, повели прямісінько ув острог.

Батечки мої! Як то кріпко засумовала Ївга! Нічого Гор-пині не кажучи, пішла від неї додому. Плакала-плакала, далі що надумала? Стала збиратися, нав'язала у торбу чого їй треба було… Ще ж то грошей треба; своїх нема: що зароблялося на господарстві, віддавала батькові, а в його просити не хотіла, щоб не став випитовати, нащо їй гроші. Пішла до сусід, позастановила і намисто, і дукати, і хрести, і материні плахти, добулася грошей, поув'язовала усе, як треба, торбу на себе почепила, свиту підперезала, узяла паличку у руки, помолилась до церкви богу, гірко сплакнула та й пішла.

Ідеть, ідеть дорогою, вже й далеченько відійшла від свого села, а не пила ж то, не їла з самого ранку нічогісінько. Де вже їй і їсти! Нічого і на думку не йде! Йшла, йшла, аж ось бачить – і пізнала: писареві коні, що частісінько на них по селу біга, назустріч ідуть. Вона й догадалася, що і він тут є; мерщій у бур'яни, та й прилягла; а він і пробіг мимо, не бачачи її і у увесь голос співаючи псалму: «Склонітеся, віки, со чоловіки!»

Вже як зовсім стало писаря не видно, вона стала уставати… так що ж? зовсім нездужа! У горлі пересохло! Не ївши, отощала, ноги потомилися, а лихо і біда на думці усе як тут. Піднялась, посилкувалась, ледве, ледве повзе, та ще, на лихо, нікого нема їй назустріч, щоб хто підвіз. Вже смеркаючи, через превелику силу, мов рачки, доповзла до города; а у городі була у неї приятелька, удова. Вона до неї. Там її і прийняли, і нагодовали, і дали спочити.

Уранці, як вона вже розказала, за яким ділом іменно вона прийшла, порадилися з приятелькою і пішли укупі до острога. За шаг пішов салдат докладати, що такому і та кому рештанту прийшли подати сорочечку та паляничку. Як же подозволили, так ще гривню дали, поки їх упустили ув острог. Тут до них і вийшов Левко… Мати божа! чи се ж він? Сорочка на ньому чорна та пречорна, та уся вже в дірках, босий, бородою заріс, півголови уподовж виголено, зовсім як на каторгу йти. Ївга його і не пізнала б, якби він не обізвався:

– Ївго, ще ти мене не забула?., і тут знайшла?

Гвга стоїть як дерев'яна, труситься, та ув очах жовтіє. Ледве промовила:'

– Що се ти наробив?

– Знаю, що я наробив… Не боюсь бога милосердного, не боюсь і суда. Чому з мене допросу не знімають? Якби мене у суді спитали, тогді б я усе сказав.

– Розкажи мені… нехай я буду знати… зачим се ти так зробив?

– Тобі усю правду розкажу, та треба ж і допрос з мене знятн. Ось слухай та і судящим так скажи. Як я зостався у світлиці…

– А чаво рештант з бабами роіговорюєт? – закричав, побачивши, сержант чи якийся-то командєр. – Вон їх женіте. Подали милостиню, ну і вон!

Зараз Левка стали заганяти; насилу вспіла йому Ївга подати сорочечку, убрання, хлібець і паляницю. Салдат їх зараз за плече та і вивів з острога.

Що тепер на світі Ївзі робити? Левка у суді ще не допрошують. Він щось має розказати та і не боїться нічого. «Вже ж що буде, то буде; піду у самісінький суд, попрошу, нехай швидше його допрошують, та і пускають, коли він не з так винний».

Не знаю, як би яка друга на її місці, чи вона б осмілилася іти аж у самий суд? Та як би друга і допиталася до нього, а їй і нужди мало. Вже б то вона не допиталася, вона б зрябіла, щоб не тільки у суд прийти, та і допитатися чого їй треба, – ну-ну! Проворна, моторна, смілива, на річах бойка, без пащековання, а так, тихесенько, звичайненько; та вже її ніхто не обдурить, ні заляка, ні зопинить, ні з думки не зіб'є: коли що надумала, так вона вже не подасться, доведе до кінця; та і розумненька собі була: від матері набралася. Так така не дійде, куди їй треба і куди надумала? Зараз озирнулася сюди-туди, перехрестилася, пішла.

У п'ятого, у десятого насилу допиталася, де той суд, що справник розсуждає. Ввійшла. Писарів чимало; а народу ж то, народу, – так і не пролізеш. Тут і рештантів привели, тут салдати об кватирах, тут і чоловік об гречці, що чужа скотина побила, тут стара мати, що діти не хочуть годувати, тут об злодіях, тут о пожежі, тут о постижно вмершому, та і обо усякій, обо усякій нужді клопочуться; а судящі усім тільки порядок дають.

Огляділася трошки наша Ївга, прислухалася, роздивилась і стала меж народом пропихатися. От і долізла до якогось писарчука у тяжиновому халатику, поклонилася і питається:

– Коли б ви, паниченьку, зділали милость та швидше допросили мого Левка!

– Якого там Левка? Піди собі к нечистій матері з ним!… Тут ніколи, а вона носиться з своїм сяким та таким Левком!

Ївга не зрябіла і зараз на хитрощі. «Се, – дума собі, – невелика птиця, що у халатику. Заведуся з ним, то старший і підбіжить». От вона на нього:

– Чого ж ви зараз лаєтесь? Я ще тільки вас просю, а ви, не знавши чоловіка, зараз і посилаєте його сюди та туди! Самі б пішли…

– Що? Ти ще смієш на мене кричати? Сторож! Випхай її!

– І ні, не випихайте! – ще голосніш стала казати Ївга. – Я за ділом прийшла: так ви, коли письменні, так ви мене розпитайте, а не виганяйте…

– Та що ти тут пащекуєш? – вже і він крикнув на Ївгу. – Я тебе тут за патли… – та і прикусив язик, бо ввійшов так трошки б то і на пана похожий. Пика йому червона, бородою заріс, лисий, у окулярах, у каптані з ґудзиками, у руках держить бамагу, а перо за ухом, і дуже видно було, що кріпко кабаку вживав. Як увійшов і став питати:

– Хто сміє тут так кричати?

Писарчук зараз би то. з доносом, що от так і так, дівка якась-то стала тут заводитися. А Ївга бачить, що добилася до свого, викликала старшого, осмілилася і каже:

– І ні, паниченьку, не брешіте! – І розказала, як було діло, як вона стала про Левка питати і як вони завелися.

От секретар (а се він то і був) покинув їх розбирати, та мерщій ухопивсь і каже:

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: